Мерва

Руїни стародавнього Мерва розкинулися на площі більше 70 квадратних кілометрів, далеко виходячи за межі первісної міської округи. Вони включають в свою територію кілька різночасових за походженням городищ і руїни їхніх колишніх передмість, які лежать поблизу міста Байрам-Алі – в оазисі річки Муграбі. Ці городища виникали одне за іншим, потім одні повільно згасали, інші раптово переміщалися на інші території… Падали покинуті людьми будинку, обпливали древні стіни, і зараз тільки пагорби і ували сумно позначають місце розташування колишніх кварталів, громадських будівель і ринкових площ.

Руїни старого Мерва давно звернули на себе увагу, робилися навіть спроби розпочати тут археологічні розкопки. Однак всебічне вивчення Муграбского оазису почалося тільки в 1950-х роках, коли сюди була послана археологічна експедиція під керівництвом професора М.Є. Массона.
В історії цивілізації Сходу, так, мабуть, і всього світу, знайдеться не так вже й багато стародавніх поселень, удостоєних пишного титулу «матері міст». Одним з них є древнетуркменскій місто Мерв, про який ще в 985 році знаменитий мандрівник і вчений аль-Макдісі повідомляв: «Передають, що Катада говорив про слова Всевишнього:»Мати міст в Хиджазе – Мекка, а в Хорасані – Мерв». Мерв представляв собою гігантський мегаполіс, рівних якому не було в Центральній Азії: навіть прославлені Самарканд і Бухара, Варахша і Пенджикент поруч з ним здавалися провінційними містечками.
Муграбскій оазис згадується ще у священній книзі персів «Авести», де він іменується «Моуру» – третє «місце благословення», створене Ормуздом для проживання, і називається могутнім, священним і чистим. Як провінція Ахеменидской держави Мерв згадується в клинописних текстах на Бехістунський барельєфі царя Дарія.

На рубежі античності і середньовіччя Мерв тільки в межах міської кріпосної стіни займав площу 235 гектарів, а адже в мегаполіс входили ще ремісничий передмістя і обширна сільськогосподарська округа, у багато разів перевищували площа самого міста. Може бути, тому й до без того пишного титулу Мерва арабські письменники додавали урочисте ім’я «Шахіджан» – «Царська душа», «Повелитель Всесвіту».

Багато арабських мандрівники і географи захоплювалися красою Мевра. Ібн-Хродадбех, найдавніший з авторів, близько 846 року склав «Книгу шляхів по державам», в якій повідомляє про Мерві як про місто, краса якого пережила століття, анітрохи не піддавшись згубної дії часу.
Минуле Мерва загадково, немов над ним застиг туман тисячоліть: навіть про його вік в науці немає єдиної думки. Проникнути крізь цей туман намагалися ще античні письменники (Курцій Руф і Ісидор Харкскій, Страбон і Пліній Старший, Птолемей та ін), офіційні китайські хроністи, вірменські літописці, а також арабські і перські історики та географи. У середині XII століття виходець з родовитої Мервський сім’ї Абусаід ас-Самані створив 20-томну «Історію Мерва», яка до нас дійшла, на жаль, тільки у фрагментах. Але навіть і цю титанічну працю Мервского історика не зміг прорвати завісу таємниць над історією великого міста.

Найдавніше ядро Мерва в науці іменують Ерк-Кала – «фортеця-цитадель». Середньовічна легенда розповідає, що цитадель ця була зведена за велінням міфічного царя Тахумарта. Протягом II – першої половини I тисячоліття до нашої ери Ерк-Кала була лише одним з численних населених пунктів, причому навіть не найголовнішим і не найбільшим. Але згодом саме Мерву випало зіграти видну роль в історії.

Тут панували правителі Ахеменидской династії, він перебував під владою Олександра Македонського, в правління селевкідского царя Антіоха Сотера (кінець III століття до нашої ери) весь Муграбскій оазис був обнесений стіною, довжина якої дорівнювала 230 кілометрам. Стіна ця захищала багаті землі Мерва від наступаючих пісків пустелі і одночасно перегороджувала шлях войовничим кочівникам-скіфам.
У VI-VII століттях вся Маргіанской область розпалася на невеликі удільні князівства, лише номінально підкоряються новим правителям – сасанидским Шахам. Фактично ж правителем Мерва був місцевий феодал, який носив титул «Марзубан». Мерв в ту пору і аж до монгольської навали стає видним культурним центром не тільки Хорасана, але і всієї Середньої Азії. Звідси вийшло чимало видатних діячів, наприклад, високо освічена людина і тонкий дипломат Бузуртмірх – візир царя Хосрова Великого, знаменитий лікар, філософ і мандрівник Барзуе, незрівнянний співак і музикант Барбуті, про якого говорили, що у нього на кожен день є нова пісня.

У Мерві в IX столітті проходила діяльність лікаря-християнина Ібн-Маси, який працював у міській лікарні і славився як один з видатних лікарів своєї епохи. Він залишив після себе обов’язки про режим харчування, вплив на організм людини окремих видів їжі, значенні для здоров’я водних процедур, правилах кровопускання. Ібн-Маса був ще й неабияким ботаніком: він докладно описав зовнішні ознаки рослин, вказав місця їх зростання, цікавився мікологією… Аль-Біруні у своїй «Фармакогнозії» неодноразово посилався на праці Ібн-Маси.

Спочатку офіційною релігією в Мерві був зороастризм, саме сюди останній сасанидский цар Іездегерд приніс Великий священний вогонь і помістив його в одному з храмів-аташкедов. У місті існувала і велика християнська громада. Під час розкопок археологи відкопали в північно-східній частині Гяур-кали («Фортеці невірних») залишки християнського монастиря, зведеного на руїнах одного з парфянских будівель. Монастир мав овальний план, в нього входив внутрішній двір, оточений склепінчастими келіями.

У Мерві були і буддистські громади. У південно-західному куті Гяуркали розташовувався буддистський монастир з високою ступою, яка була зведена в III столітті. Але особливим шануванням у Мерві користувався храм Кей-Марзубан, який в описах арабського географа Ібн-аль-Факіха виглядав так:

Був у Мерві великий старовинний будинок… Дійшовши від землі до висоти людського зросту, він піднімався до даху на чотирьох зображеннях по його сторонах – двох чоловіків і двох жінок, і всередині його були дивовижні зображення – невідомо, що таке.
І прийшли якісь люди, заявили, що воно належить їм і що їх предки побудували його; зруйнували його і вибрали дерево, яке було в зображеннях, а він був домом дивно зробленим. У рік, коли він був зруйнований, Мерв і його селища спіткали великі лиха, і люди Мерва стверджували, що він був талісманом для процвітання.
Великою повагою користувався у місцевих жителів пам’ятник «Султан-Санджар», про який старовинна легенда оповідає наступне.

Була у султана незвичайна дружина – красуня-пери, дана йому з небес на трьох умовах: щоб він ніколи не дивився, як вона причісується; ніколи не дивився на її п’яти, коли вона буде ходити, і ніколи не обіймав її за талію. При порушенні цих умов дружина негайно буде знову взята на небо.
Султан щасливо жив зі своєю незвичайною дружиною, але його постійно терзали думки про ці дивні умовах. І ось одного разу він все-таки вирішив підглянути, як вона причісується. Султан побачив, що дружина зняла голову, поклала її на стіл і стала розчісувати волосся золотим гребінцем. Через деякий час він насмілився подивитися на п’яти дружини і побачив, що вона не ходить, а плаває в повітрі. Розгнівалась красуня-пери і полетіла на небо.

Сильно зажурився султан, і не в силах винести туги скликав він своїх священиків і просив їх допомогти йому повернути дружину. Гарячі молитви духовних осіб повернули султану його скарб, і так минуло ще два щасливих року, а потім султан знову не втерпів: він обійняв дружину за талію і відчув, що вона без кісток.

Цього разу дружина-пери вирішила залишити чоловіка назавжди, незважаючи на всі його благання. А при прощанні сказала: «Якщо ти бажаєш мене бачити, побудуй мечеть, щоб була вище всіх мечетей, і нагорі зроби отвір. У цей отвір я буду показуватися тобі щоп’ятниці».
Султан так і зробив. І коли будівництво мечеті було завершено, він побачив в отвір свою дружину. Такі побачення повторювалися доти, поки султан НЕ зачув близьку кончину. Тоді дружина з’явилася йому в куполі мечеті, кинула гребінку, але та не впала, а застрягла між цеглою. Султан наказав дістати гребінку і покласти її в ящик, а ящик вставити в заповітне отвір.

Посилання на основну публікацію