Конфлікти і розколи в Молдові

Найбільш значущими для сучасного молдавського суспільства є розколи: етнічний та регіональний (територіальний), а також соціально-економічний.

Соціально-економічний розкол виражається в розриві в доходах або споживанні різних груп населення, значний рівень безробіття і в поширенні злиднів і бідності. Витрати політичних і соціально-економічних трансформацій призвели до існування протягом уже понад 10 років величезної армії безробітних понад 140 тисяч чоловік в 2003 році) і масового виїзду молдавських громадян (в основному чоловіків) за кордон у пошуках роботи, що призводить до наростання інших негативних проблем (збільшення частки жінок у складі населення, ослаблення інституту сім’ї, зростання проституції і так далі). Трудова міграція доповнена і такий нелегальної формою, як торгівля людьми. Коефіцієнт Джині, який характеризує нерівність в доходах або споживанні, в 2003 році склав в Молдавії 33,2 (у 2002 році – 36,9).

Етнічний розкол висловлювався в основному на початку 1990-х років у вимогах надання більшої автономії гагаузів. Спеціальний статус АТО Гагаузії (з 1994 року) різко знизив автономістські і сепаратистські настрої серед гагаузів. Етнічні росіяни (російськомовні) в Молдавії не відчувають дискримінації за етнічною ознакою і інтегровані в усі сфери життя молдавського суспільства. Проте цілий ряд міжнародних НУО зазначають, що етнічні меншини зазнають труднощів в політичній самоорганізації. Найбільш вираженою дискримінації у всіх формах піддаються цигани.

Територіальний розкол виражається в продовженні конфлікту з Придністров’ям. Незважаючи на залучення міжнародних структур та інших країн для його врегулювання ( «план Козака», «план Ющенка»), Придністровська Молдавська Республіка фактично не контролюється офіційними Кишиневом. З огляду на несумісність політичних і економічних систем Придністров’я і Молдавії, ступінь недовіри і відчуженості між сторонами, потенціал конфлікту зберігається на досить значному рівні, хоча ймовірність його переходу в збройну стадію в даний час мінімальна.

В кінці 1980 – початку 1990-х роках в умовах зміни влади і політичної нестабільності в Молдові чітко проявилося незгоду Лівобережного індустріального району (центр – місто Тирасполь) з політикою уряду Молдавського народного фронту. У 1991-1992 роках Тирасполь побоювався, що спроба об’єднання Молдавії і Румунії (тоді такий сценарій широко обговорювалося) автоматично ускладнить становище етнічних росіян і українців, призведе до їх насильницької «румунізації». У 1992 році в ході зіткнень молдавських збройних сил (головним чином поліцейських і ополченців) і придністровського ополчення загинули понад 600 осіб (за деякими даними, понад 1 000 осіб); 50 тисяч біженців переїхали в основному на Україну. Конфлікт був припинений завдяки активному втручанню командувача російської 14-ї армії генерал-лейтенанта А. Лебедя.

Влада Молдови розглядали (і в деякій мірі продовжують розглядати) Придністров’ї як плацдарм російської експансії і перешкоду для врегулювання конфлікту. Тому виведення російських військ з Придністров’я вважався необхідною умовою його дозволу. На цьому умови продовжують наполягати внутрішні і міжнародні актори (ОБСЄ, НАТО, ЄС, США, Україна), що надає конфлікту міжнародний вимір. Росія погоджується в принципі з виведенням військ і озброєнь з Придністров’я, але вважає їх перебування стабілізуючим фактором до тих пір, поки не буде знайдений прийнятний варіант політичного врегулювання. Придністровська влада вважають російську військову присутність гарантією безпеки, в тому числі особистої – для придністровського керівництва, і всіляко опираються виведення військ і озброєнь.

Влітку 2005 року офіційний Кишинів остаточно відхилив узгоджений Росією і іншими посередниками план врегулювання в Придністров’ї (відомий як «план Козака»), що передбачає широку автономію і систему гарантій для регіону. Фактично йшлося про федералізацію Молдови і відповідної зміни інститутів влади. Замість російських пропозицій Кишинів прийняв так званий «план Ющенка», навпаки, передбачає демократизацію політичної системи Придністров’я і подальше його інтеграцію в існуючу політичну систему Молдавії через переговорний процес і при відповідних гарантіях ОБСЄ. Придністровська влада з «планом Ющенка» не згодні. У 2006 році Молдова і Україна ввели новий митний режим щодо Придністров’я, який був розцінений в ПМР як економічна блокада.

Посилання на основну публікацію