Конфлікт за участю Вірменії та Азербайджану з приводу Нагірного Карабаху

Характер політичних процесів в Азербайджані і Вірменії в кінці 1980-х років і протягом 1990-х років значною мірою визначався конфліктом за участю Азербайджану і Вірменії з приводу Нагірного Карабаху.

Нагірно-Карабахська автономна область у складі Азербайджанської РСР була утворена 7 липня 1923 року. Її створення передували більше трьох років запеклих суперечок між центральним керівництвом у Москві, а також радянськими керівниками Вірменії та Азербайджану. Перша стадія цього спору ознаменувалася декларацією Азревкома від 30 листопада 1920 року, що визнала спірні райони Зангезур і Нахічевань частиною радянської Вірменії і надавала Нагірному Карабаху, більшу частину населення якого складали вірмени, право на самовизначення. Таку позицію підтримували, зокрема, І. В. Сталін і Серго Орджонікідзе. Однак остаточне рішення було прийнято на позачерговому засіданні Кавказького бюро ЦК РКП (б), відбувся 5 липня 1921 року, в резолюції якого містилася вимога включити Нагорний Карабах до складу Азербайджану, «надавши йому широку обласну автономію».

У вітчизняній історіографії існують різні точки зору щодо причин зміни підходу радянського керівництва в 1921 році. Серед таких частіше посилаються на зміну позиції І. В. Сталіна. Більш обгрунтованою видається точка зору про те, що рішення Кавбюро про включення Нагорного Карабаху до складу Азербайджану відображало широкі стратегічні устремління більшовиків заручиться довірою і підтримкою лідера Туреччини Кемаля Ататюрка і заспокоїти ремствування мусульманського населення, яке в той час Радянська Росія намагалася «революціонізувати». Азербайджан з його великим, ніж у Вірменії, населенням і життєво важливими нафтовими ресурсами розглядався більшовиками, подібно кемалістською Туреччини, як «маяк революції на Сході» та здавався важливіше Вірменії з точки зору інтересів світової революції.

Автономна область Нагорний Карабах була утворена в 1923 році тільки на частині території краю, при цьому за межами автономії залишився ряд карабахських районів з переважно вірменським населенням (Лачинський, Кельбаджарський, Шаумянскій) і значні території, включені до складу Ханларского, Фізулінського, Агдамського, Дашкесанске, Кедабегского, Бардінского, Джебраїльський, Кубатлінского районів Азербайджану. Освіта НКАО не задовольнило ні вірмен, ні азербайджанців. Вірмени вважали ненормальним освіту окремої автономної області, майже повністю населеної вірменами, поза Вірменії. Азербайджанці заперечували проти того, що в межах території їх республіки буде створено окремий освіту з раніше існували адміністративними кордонами і правами автономії і гальмували виконання рішення Кавбюро. Частина, що залишилася Нагірного Карабаху була включена до складу Азербайджанської РСР, і тільки Шаумянскій район зберігся у вигляді окремої адміністративної одиниці. Крім того, під час визначення адміністративного кордону автономної області була виключена можливість безпосереднього зіткнення з Вірменією.

Міжетнічні протиріччя в тій чи іншій формі існували тут протягом усього радянського періоду. Вірменська сторона періодично просила вирішити проблему Карабаху, а в самому Карабасі мали місце незначні міжнаціональні зіткнення. Крім того, в радянський період керівництво Азербайджану прагнуло змінити національний склад в НКАО, збільшивши частку етнічних азербайджанців.

У 1987 – початку 1988 років в Єревані проходили мітинги, на яких висувалися вимоги передачі НКАО Вірменії. Дії вірменської сторони в умовах, коли вище радянське керівництво ухилявся від вирішення проблеми, спровокували азербайджанська влада на репресії проти вірмен.

В кінці 1987 року в НКАО сталося масове побиття протестуючих вірмен. Вірменські націоналісти використовували даний привід для провокування національної ворожнечі і проводили з 18 жовтня безстрокові мітинги в Єревані. У листопаді 1988 року відбулися перші міжнаціональні зіткнення, що призвело до витискування азербайджанського населення з Вірменії.

Ескалація конфлікту в Карабаху призвела до зростання насильства в інших районах масового проживання вірмен в Азербайджані. Наприкінці лютого 1988 року в Сумгаїті (25 км від Баку) були організовані (при безпосередній участі влади) вірменські погроми, які відрізнялися особливою жорстокістю (за офіційними даними, в ході цих подій загинуло 26 вірмен і 6 азербайджанців). Вірменському населенню НКАО на всіх рівнях виявлялася підтримка в Вірменії. Верховна Рада Вірменії в червні 1988 року прийняв рішення про включення Нагірно-Карабахської автономної області до складу Вірменської РСР, що викликало різкі протести з боку Верховної Ради Азербайджану, який наполягав на тому, що Нагірний Карабах повинен залишитися в складі республіки. Розгул насильства привів до масової втечі азербайджанців з Вірменії. Одночасно з Азербайджану прокотилася хвиля вірменських погромів. Слідом за цим послідувало масове вигнання (по ряду оцінок, до 360 тисяч осіб) вірменського національної меншини з місць постійного проживання в Азербайджані, а також північній частині Нагорного Карабаху (яка не ввійшла в НКАО).

11 лютого 1989 року радянське керівництво ввело в НКАО пряме управління з утворенням Комітету особливого управління Нагірно-Карабахської автономної областю під головуванням А. І. Вольського. Розвиток вірмено-азербайджанського кризи радикалізувало національні рухи в обох республіках, націоналістичні настрої охопили і комуністичне керівництво обох республік. У Нахічевані була організована масова кампанія з руйнування радянсько-іранського кордону, частини Радянської Армії стали насильно видворяють з Нахічеванської АРСР, а в Баку знову почалися вірменські погроми, які за жорстокістю перевершили погроми в Сумгаїті.

Вступ частин Радянської Армії в Баку в січні 1990 рік був відзначений численними провокаціями. В умовах масового порушення прав людини в дні «чорного Березень» 1990 року десятки тисяч азербайджанських комуністів спалили свої партквитки. З обранням восени 1990 року Верховною Радою Азербайджану лояльного Москві А. Муталібова на пост президента Азербайджану союзний центр став схилятися в питанні карабахського врегулювання до підтримки позиції Азербайджану, яка отримала конкретне вираження після того, як в березні 1991 року Азербайджан проголосував за збереження СРСР, а Вірменія відмовилася брати участь в загальносоюзному референдумі з питання про збереження СРСР.

Стратегія, спільно розроблена азербайджанськими керівниками і високопоставленими радянськими військово-політичними діячами, передбачала депортацію, принаймні, частини населення з НКАО і прилеглих до неї вірменських сіл. В ході операції, що отримала назву «Кільце», протягом квітня – травня 1991 року (за іншими даними, тривала до кінця серпня) з Карабаху до Вірменії були депортовані близько 10 тисяч осіб. Військові частини та ОМОН спустошили 24 села, убивши при цьому більше 150 мирних вірменських жителів. Жителі азербайджанських сіл НКАО, виступаючи перед незалежними спостерігачами, також говорили про масові порушення прав людини з боку вірменських бойовиків.

Спроба залучених в конфлікт сторін розв’язати його мирним шляхом виявилася безрезультатною. 28 серпня 1991 року Азербайджан проголосив незалежність. У декларації «Про відновлення державної незалежності Азербайджанської Республіки» сказано, що «Азербайджанська Республіка є наступницею існувала з 28 травня 1918 року по 28 квітня 1920 року Азербайджанської Республіки».

У свою чергу, в Степанакерті, столиці Нагірного Карабаху, 2 вересня на спільній сесії Нагірно-Карабахського обласного та Шаумянского районного Рад була прийнята Декларація про проголошення Нагірно-Карабахської Республіки в межах НКАО і Шаумянского району.

23 листопада 1991 року Верховна Рада Азербайджану анулював автономний статус Нагірного Карабаху, а 27 листопада Держрада СРСР прийняв постанову про антиконституційний характер цього рішення. 10 грудня 1991 року на територіях колишньої НКАО, контрольованої вірменами, відбувся референдум, переважна більшість (понад 99%) учасників якого підтримали незалежність Нагірно-Карабахської Республіки. 6 січня 1992 року обраний в кінці грудня 1991 року Верховна Рада НКР прийняв Декларацію про державну незалежність Нагірно-Карабахської Республіки.

З січня 1992 року, після початку виведення частин колишньої Радянської Армії з Карабаху, розгорнулися широкомасштабні військові дії на території НКР, які з невеликими перервами йшли в Карабасі до весни 1994 року.

Навесні 1994 року в силу важких поразок і великих втрат у живій силі і техніці положення азербайджанської армії стало критичним. 5 травня 1994 року за посередництва Росії, Киргизії і Міжпарламентської Асамблеї СНД в Бішкеку три сторони конфлікту в Нагірному Карабасі – Азербайджан, влади самопроголошеної Нагірно-Карабахської Республіки і Вірменія – підписали протокол про припинення вогню з 12 травня. У зоні конфлікту встановилося перемир’я, в цілому дотримуються досі, хоча періодично відбуваються перестрілки з людськими жертвами.

По ряду оцінок, за роки конфлікту втрати азербайджанської сторони склали понад 25 тисяч чоловік убитими. Вимушеними переселенцями стали жителі 7 районів Республіки Азербайджан – близько 375 тисяч, 42 тисячі азербайджанців з НКР і 175 тисяч біженців-азербайджанців з Вірменії. Всього вимушених переселенців і біженців із зони Карабахського конфлікту в Азербайджані – 592 тисячі чоловік.

З середини 1994 процесами мирного врегулювання займалися Міжпарламентський Союз СНД, а також створена за рішенням Будапештського саміту в кінці 1994 року спеціальна група ОБСЄ.

Хоча в останні роки сторони утримуються від застосування сили в конфлікті, їх позиції навряд чи можна охарактеризувати як конструктивні і сприяють розв’язанню конфлікту. Сторони відхиляють пропозицію ОБСЄ про надання Нагірному Карабаху автономного статусу в складі Азербайджану. У нинішньому вірменському керівництві (як і в азербайджанському) переважають прихильники «твердої лінії», які як і раніше не виключають можливості анексії Нагірного Карабаху за сприятливих умов. Помітну активність на карабаському напрямку проявляють США, які намагаються домогтися зрушень у вирішенні конфлікту. Зацікавленість Вашингтона продиктована його прагненням виключити будь-яку можливість дестабілізації обстановки в регіоні з урахуванням досить реальних перспектив його використання для тиску на Іран, убезпечити функціонування вступило в дію нафтопроводу Баку-Тбілісі-Джейхан. США побоюються, що в міру наближення виборів у Вірменії перспективи позитивних зрушень у врегулюванні можуть виявитися менш сприятливими, ніж в даний час. План Вашингтона передбачає, зокрема, підписання на найвищому рівні угоди, заснованого на технології «крок за кроком» (поетапне звільнення окупованих територій навколо Нагірного Карабаху, повернення переселенців, створення системи безпеки і гарантії невідновлення бойових дій з залученням миротворчих сил, поетапне відновлення економічних зв’язків і комунікацій). Статус Нагірного Карабаху пропонується вирішити в подальшому, після зміцнення довіри. Однак зустріч Р. Кочаряна і І.Алієва в кінці травня 2006 року в Бухаресті в рамках саміту «Чорне море для партнерства і діалогу», що відбулася з ініціативи США, не привела до компромісу і підписання угоди навіть про загальні рамках політичного врегулювання. Аналогічна зустріч в лютому того ж року в замку Рамбуйє (Франція) за зачиненими дверима також не привела до досягнення будь-яких домовленостей.

У березні 2008 року на лінії зіткнення в Мардакертського районі відбулися збройні зіткнення.

У той же час на 62-й сесії Генасамблеї ООН була прийнята декларація «Про становище на окупованих територіях Азербайджану», в якій повторювалися положення резолюції ПАРЄ № 1416 (2005 рік): засуджувалася окупація території Азербайджану і визнавалася його територіальна цілісність. У серпні 2008 року американський співголова Мінської групи ОБСЄ розкрив умови конфіденційного проекту щодо врегулювання конфлікту. Пропонується провести референдум, на якому і визначиться майбутнє Нагірного Карабаху – незалежність або перехід під юрисдикцію Азербайджану. Офіційний Баку, не заперечуючи такого варіанту, заявив лише, що проведення подібного заходу можливо тільки через 15 або 20 років.

Важливою подією в справі врегулювання цього конфлікту стало підписання 2 листопада 2008 року Президент Азербайджану, Вірменії та Росії так званої Майендорфской декларації щодо Нагірного Карабаху. Глави двох конфліктуючих сторін підтвердили, що будуть «сприяти оздоровленню ситуації на Південному Кавказі і забезпеченню встановлення в регіоні обстановки стабільності і безпеки шляхом політичного врегулювання нагірно-карабахського конфлікту на основі принципів і норм міжнародного права і прийнятих в цих рамках рішень і документів». Головна цінність декларації видається в тому, що вона стала першою з 1994 року домовленістю в області врегулювання конфлікту, укладеного безпосередньо між двома конфліктуючими сторонами. У травні 2009 року в Празі переговори між президентами Азербайджану та Вірменії з питань врегулювання нагірно-карабахського конфлікту були продовжені.

Посилання на основну публікацію