Комуністичний Китай в 1949 році – наш час

Умовно історію власне комуністичного Китаю можна розділити на три періоди:

  • – 1949-1957 роки: цей період характеризувався орієнтацією на досвід СРСР;
  • – 1958-1978 роки: характеризувався курсом на свою власну модель комуністичного розвитку;
  • – 1978 року – наші дні: період реформ.

У вересні 1954 року відбулася 1-я сесія Всекитайських зборів народних представників, яка прийняла першу конституцію КНР. У ній була закріплена політика радянського типу: індустріалізація, перетворення приватної і капіталістичної власності, націоналізація провідних галузей промисловості, формування централізованої командної економічної системи з п’ятирічним плануванням. Почався процес масового вступу в КПК, яка збільшила кількість своїх членів з 4,5 мільйона в 1949 році до 10,8 мільйонів чоловік в 1956 році. Виник фронт об’єднаного співпраці – з демократичними партіями і безпартійними.

У перший час існування КНР її керівництво підтримувало тісні зв’язки з СРСР, який надавав значну економічну і технічну підтримку. У той же час до нового комуністичного державі вороже ставилися США, а після Корейської війни (1950-1953 роки), в ході якої мало місце фактичне зіткнення збройних сил КНР і США, США уклали договір про взаємну оборону з Тайваньским режимом Чан Кайши.

Протягом першої п’ятирічки 1953-1957 роки керівництво КНР зробило акцент на індустріалізації за радянським зразком. Обсяг промислового виробництва за першу п’ятирічку (1953-1957 роки) виріс в 2,3 рази. Було закінчено будівництво 428 крупних промислових підприємств повністю (109 були побудовані частково), не рахуючи великої кількості середніх і дрібних промислових підприємств. Заново був створений ряд нових важливих галузей промисловості: авіаційна, автомобільна, верстатобудівна, а також галузей хімічної, машинобудівної, оборонної промисловості та ін.

У 1958 році під тиском Мао Цзедуна і його прихильників китайське керівництво прийняло нову програму, що отримала назву політики «трьох червоних прапорів»: нової генеральної лінії, «великого стрибка» і народних комун. Її метою був перехід до комунізму в найкоротші терміни на основі затвердження таких форм суспільної організації, які б дозволили досягти небувалої економічної ефективності виробництва. Однак ця програма виявилася невдалою, система розподілу привела до затримки розвитку. Виробництво в сільськогосподарському та промисловому секторах різко впало. У 1960 роках в країні почався голод, що призвело до абсолютного зниження чисельності населення.

В результаті провалу «великого стрибка» особистий авторитет Мао Цзедуна був істотно підірваний. Заступник голови КПК і новий Голова КНР Лю Шаоци (1900-1970 роки), який здобув освіту в Москві, запустив «програму відновлення», спрямовану на реабілітацію приватних господарств і ринку, диференціацію доходів, систему заохочення і скорочення розміру комун. У виступі на сесії Всекитайських зборів народних представників (ВЗНП) 1964 рік прем’єр-міністр КНР Чжоу Еньлай оголосив про виконання завдання врегулювання економіки і висунув програму «чотирьох модернізацій» (сільське господарство, промисловість, оборона, наука і техніка).

Однак в 1966 році Мао Цзедун розгорнув «культурну революцію» – широкомасштабну політичну чистку «реакційних елементів» КПК з метою відновлення переваги ідеології над економікою. Він критикував нову політику як повернення на шлях капіталізму, оголосив про «переродження» КПК і проголосив комуністичні ідеали рівності. Головними мішенями стали Лю Шаоци і генеральний секретар ЦК КПК Ден Сяопін (1904-1997 роки), які були відсторонені від влади. Незабаром кампанія стала набувати некерований характер, потрібно втручання Народно-визвольної армії Китаю (НВАК). У цей період урядові установи не функціонували, були ліквідовані представницькі органи влади і зруйнована статутна система КПК. Роль тимчасового уряду взяли на себе революційні комітети, що складалися з трьох членів – представника КПК, діяча профспілкового руху і командувача НВАК.

До 1970 року керівництво КПК почало проводити курс на стабілізацію політичної ситуації. Велику роль в цьому процесі відігравав прем’єр Держради Чжоу Еньлай. У 1971 році при спробі покинути країну в авіакатастрофі загинув офіційний спадкоємець Мао міністр оборони Лінь Бяо. З 1972-1973 роки почалося відновлення партійних організацій і узятий курс на ослаблення напруженості з США. У 1975 році сесія ВЗНП прийняла нову конституцію КНР і нову довгострокову економічну стратегію «чотирьох модернізацій». Остання передбачала, що до 2000 року Китай вийде на рівень з провідними західними країнами завдяки підйому в сільському господарстві, промисловості, зміцненню обороноздатності і науково-технічного потенціалу країни.

Хуа Гофен здійснював непослідовну політику. Його основним політичним конкурентом був Ден Сяопін, відновлений на посаді в 1977 році і що сконцентрував у своїх руках значну владу, завоювавши підтримку Політбюро, державної бюрократії і військових.

 

3-й пленум ЦК КПК 11-го скликання (грудень 1978 року) став поворотним моментом в історії партії і країни. Висунувши сформульовані Ден Сяопіном принципи «звільнення свідомості», «реалістичного підходу до справи» і внутрішньопартійного єдності, іншими словами, відмовившись від пріоритету ідеї класової боротьби – на користь економічного розвитку як головного напрямку, поставивши на перший план завдання розвитку продуктивних сил і подолання в громадському свідомості «хвороби лівизни», яка захопила політичну еліту особливо в роки «культурної революції», пленум зруйнував перепони поступальному розвитку країни. Для Китаю кінця 1970-х років ці рішення мали виключно важливе значення, поклавши початок формуванню в країні нової політичної культури. З кінця 1970-х років стартував процес змін в економіці і політиці: введення системи стимулів і відповідальності, заохочення іноземних інвестицій в прибережні території ( «особливі економічні зони»), поступова ліквідація «народних комун», запущений процес реабілітації постраждалих в «культурну революцію» . Одними з перших були реабілітовані Лю Шаоци, Цюй Цюбо, Пань Ханьнянь і ін.

У 1981 році Ху Яобан (1915-1989 роки) зайняв пост Генерального секретаря КПК; Чжао Цзиян отримав посаду прем’єра. Обидва були прихильниками Ден Сяопіна. У 1982 році були відсторонені від посад в політбюро Хуа Гофен і його прихильники.

Відновлення на XXII з’їзді КПК (вересень 1982 роки) Секретаріату ЦК КПК і скасування поста Голови ЦК КПК (зберігався лише пост Генерального секретаря ЦК КПК) були спрямовані на посилення колегіальності в процесі прийняття рішень. У 1982 році була прийнята нова конституція КНР, що діє з поправками й понині, згідно з якою було відновлено посаду Голови КНР, скасований в 1975 році; армія ставилася під повний контроль партії. Таким чином оформлялося колективне лідерство групи Ден Сяопіна: Ху Яобан як Генеральний секретар ЦК КПК був відповідальний за справи партії, Чжао Цзиян як прем’єр Держради – за уряд, сам Ден Сяопін увійшов до складу членів Постійного Комітету Політбюро ЦК КПК, був обраний Головою створеної на XXII з’їзді партії в Центральній комісії радників і зайняв пост Голови Центральної військової ради КНР. Політична програма колективного лідерства мала наступні цілі: спростити партійну і державну бюрократичну систему, рекрутувати молодих технократів; здійснити економічну модернізацію, запровадивши ринкові механізми, побудувати соціалізм з китайською специфікою, відкрити економіку для зовнішньої торгівлі та інвестицій.

Економічні реформи в Китаї можна умовно розділити на 3 етапи. На першому етапі (1978-1984 роки) вони здійснювалися за формулою «планова економіка – основа, ринкове регулювання – доповнення». Був зроблений акцент на село, створювалися спеціальні економічні зони. На другому етапі (1984-1991 роки) керівної формулою економічних реформ була «планова товарна економіка». Акцент змістився на місто, при переході до ринку було приділено особливу увагу реформі цін. Третій етап (1992 рік – наш час) проходить за формулою «соціалістична ринкова економіка».

Економічні реформи мали певний успіх. У період 1978-1985 років продуктивність праці в сільському господарстві подвоїлася. Як побічний ефект виникла загроза інфляції. У 1984 році економічні проблеми посилилися в результаті цінової реформи в індустріальному секторі. Це супроводжувалося хвилею студентських демонстрацій в 1986 році, в результаті чого Ху Яобан був відправлений у відставку в 1987 році. Посада Генерального секретаря ЦК КПК отримав Чжао Цзиян.

На XIII з’їзді КПК (1987 рік) Чжао Цзиян від імені Центрального Комітету 12-го скликання виступив з доповіддю «Вперед по шляху будівництва соціалізму з китайською специфікою». Був позначений принциповий теза, згідно з яким стверджувалося, що Китай перебуває на початковій стадії будівництва соціалізму з китайською специфікою. Ставилося питання про необхідність введення капіталістичних механізмів, висувалося завдання подальшого розширення «відкритої» економічної стратегії. В області урядової та адміністративної реформ основним напрямком визначалося розмежування партійних і державних структур. Були здійснені кадрові перестановки. Ден Сяопін пішов зі всіх партійних керівних постів, зберігши лише посаду Голови Військового ради ЦК КПК. На 1-й сесії ВЗНП 7-го скликання (березень – квітень 1988 рік) Ден Сяопін був обраний Головою Центральної військової ради КНР.

Чжао Цзиян, який виступав проти придушення студентських виступів, був зміщений з усіх посад, на посаді генсека ЦК КПК його змінив Цзян Цземінь. У 1990 році Ден Сяопін пішов у відставку зі свого останнього посту, проте продовжував користуватися великим політичним впливом. З 1992 року він прагнув вивести економічні реформи на новий рівень і налагодити відносини з західними країнами.

XIV з’їзд КПК (жовтень 1992 року), який проголосив курс на прискорення та поглиблення економічних реформ, знову пожвавив політику «реформ і відкритості», а 3-й пленум ЦК КПК 14-го скликання відкрив новий етап в розвитку економічної реформи, етап переходу від « планової товарної економіки »до« соціалістичної ринкової економіки ». Почався підйом економіки КНР як результат ліберальних реформ. За офіційними даними, з початку 90-х років до 1995 року темпи зростання становили 12%. У порівнянні з 1980 роком ВВП збільшився в 4 рази. Проте були й негативні наслідки: високий рівень інфляції, зростання соціального та регіонального нерівності в розподілі доходу (особливо між прибережними і внутрішніми районами), збільшився рівень злочинності і корупції.

У 1993 році Цзян Цземінь зайняв пости Голови КНР, Генерального секретаря КПК і Голови ЦВС. У 1997 році КНР отримала контроль над Гонконгом (САР Сянган) за формулою Ден Сяопіна «одна держава, дві системи»; з 1999 року за таким же принципом Китай став здійснювати юрисдикцію над Макао (САР Аоминь); Тайвань був оголошений наступною ціллю. Цзян Цземінь провів антикорупційну кампанію, продовжив курс на будівництво соціалістичної ринкової економіки, зробив акцент на модернізацію і вдосконалення армії і флоту при скороченні чисельності збройних сил.

У 1997 році XV з’їзд КПК схвалила політичну систему КНР, заявив про неприйнятність для Китаю західних політичних моделей, висунув ідею правового будівництва як одну з головних в процесі політичних перетворень. З’їзд підтвердив монополію КПК на політичну владу в такій системі міжпартійного співробітництва і політичних консультацій під загальним керівництвом КПК через механізм Народної політичної консультативної ради Китаю (НПКРК).

У 1998 році з поста прем’єр-міністра пішов Лі Пен, ставши головою Постійного Комітету (ПК) ВЗНП. Прем’єр-міністром став реформатор Чжу Жунцзи, змінивши Лі Пена, який був обраний головою ПК ВЗНП. У 2003 році Ху Цзіньтао посів пост Голови КНР.

Посилання на основну публікацію