Італія у другій половині 20 – початку 21 століття

Одночасно з виборами в Установчі збори 2 червня 1946 відбувся референдум, за результатами якого Італія була оголошена республікою. Це відбулося 13 червня (за рішення проголосували 54,3% тих, хто голосував).

Установчі збори протягом півтора років працювало над республіканською конституцією. 27 грудня 1947 року вона була схвалена 453 голосами проти 62 і вступила в чинності 1 січня 1948 року.

Італійська внутрішня політика значною мірою залежала від протистояння між СРСР і США.

Політичні партії, за винятком комуністів, представляли собою об’єднання дрібніших груп, кожна з яких в свою чергу мала свого керівника, апарат, ідеологічну базу, власні джерела фінансування і пресу. В рамках кожної партії групи боролися між собою за владу, а також за забезпечення фінансування і створення робочих місць для своїх членів, за симпатії великих компаній. Саме тому більшість італійських урядів були недовговічними: середня тривалість перебування при владі склала 11 місяців. В умовах пропорційної виборчої системи уряду «перетрушувати», щоб надати посади представникам різних протиборчих угруповань.

У зовнішній політиці італійські кабінети проявляли велику ініціативу, паралельно дотримуючись ліній європеїзму і атлантизму. Італія брала участь у створенні НАТО і стала членом альянсу з дня його заснування – 4 квітня 1949 року. У 1951 році Італія брала участь в заснування Європейського об’єднання вугілля і сталі, в 1957 році уряд на чолі з Антоніо Сеньи активно брало участь в переговорах про створення Європейського спільного ринку, що призвели до підписання відповідних договорів 25 березня в Римі.

У 1970-х роках в Італії були сильна інфляція і високий рівень безробіття, головною причиною чого послужило різке підвищення цін на нафту. Ситуація ускладнювалася тим, що в кінці 1960-х років профспілкам в результаті масових заворушень були зроблені суттєві поступки. Кабінети міністрів змінювали один одного, проте були не в змозі подолати економічну кризу, корупцію і злочинність.

У країні активізувалися праві і ліві екстремісти: так, угруповання «Червоні бригади» в 1978 році викрала і вбила християнсько-демократичного лідера Альдо Моро (за офіційною версією). У 1978-1979 роках уряд ухвалив жорсткі закони проти тероризму і надало особливі повноваження спецслужбам. «Червоні бригади» виявилися в ізоляції, їх терористична мережа була виявлена ​​і ліквідована. Одночасно була розкрита таємна організація правих екстремістів «П-2» (пов’язана з секретними службами Італії). Парламентські розслідування не встановили цілей цієї організації, проте не викликав сумнівів підривної і антидемократичний характер її діяльності.

В цілому в 1981-1982 роках терористична загроза була усунена.

Для 1980-х років були характерні високі темпи економічного зростання Італії, скорочення інфляції і зниження дефіциту державного бюджету. Проте нинішнє становище на півдні країни було значно гірше, ніж на півночі: безробіття на півдні до 1990 року становила близько 20%, при цьому зберігалася масштабна корупція. Мафія займалася рекетом приватних компаній, володіла значним впливом на владу всіх рівнів, а також контролювала більшу частину світового ринку героїну. Саме потоки «нарколір» в італійські банки і на ринок державних облігацій сприяли скороченню дефіциту держбюджету.

Розпад СРСР мав для Італії серйозні внутрішньополітичні наслідки: протягом усього післявоєнного періоду в Італії діяла найбільша компартія Західної Європи.

У 1991 році Італійська комуністична партія була перейменована в Демократичну партію лівих сил, однак політичний вплив колишні комуністи остаточно втратили. На протилежному, правому фланзі утворилася Ліга Півночі, відстоювала ідеї сепаратизму, зокрема відділення багатого півночі країни.

Мафія продовжувала діяти безкарно:

  • в 1992 році був вбито християнський демократ Сальваторе Ліма;
  • відомий борець з мафією суддя Джованні Фальконе;
  • прокурор Паоло Борселліно.

Уряд і парламент зробили серію контрзаходів, спрямованих на посилення боротьби з організованою злочинністю. Розслідування злочинів мафії було доручено спеціально створеному центральному відомству зі штатом понад 3 тисячі співробітників, також був призначений прокурор з особливими повноваженнями.

В кінці 1992 – початку 1993 року вдалося заарештувати деяких лідерів злочинних організацій (мафії, камори), включаючи головного керівника сицилійської мафії Сальваторе Ріїна, якого суд пізніше засудив до 15 довічних термінів тюремного ув’язнення. Всього по кримінальних справах, пов’язаних з діяльністю мафії, проходило близько 22 тисяч чоловік. На арешти мафія намагалася відповідати терактами: в травні і липні 1993 року прогриміли вибухи у Флоренції, Мілані та Римі.

У 1993 році в рамках операції «Чисті руки» під слідством опинилися кілька тисяч представників вищих ешелонів влади, фінансових і промислових кіл. Справи були заведені проти двох колишніх прем’єр-міністрів Джуліо Андреотті і Беттіно Краксі, семи екс-міністрів, більше 400 колишніх парламентаріїв, глав поліції, мерів шести великих міст.

В результаті корупційних скандалів істотно впала довіра населення до політичної еліти. Активно звучали вимоги введення мажоритарної системи для парламентських виборів і прямого обрання мерів на місцевому рівні. За підсумками референдуму, проведеного в квітні 1993 року, виборці висловилися за мажоритарну систему на виборах в сенат (громадяни сподівалися взяти під контроль партійні апарати, голосуючи за конкретного кандидата) та інші реформи.

У серпні 1993 році парламент був затверджений новий порядок виборів, згідно з яким 75% місць в обох палатах парламенту мали розподілятися на основі мажоритарного принципу, інші 25% – в результаті голосування за партійними списками. Реформа виборчої системи і корупційні скандали змінили політичний ландшафт Італії.

Перегрупування політичних сил тривала аж до 1996 року, коли виділилися два блоки – правий «Полюс свободи» і лівоцентристський «Оливкове дерево». За підсумками виборів, що пройшли в тому ж році, коаліція була сформована на базі «Оливкової дерева». Ліга Півночі після успіху на місцевих виборах в Північній Італії взяла курс на відділення північних областей. Однак дії Ліги не отримали масової підтримки.

Центральна влада застерегли сепаратистів від непродуманих кроків, запропонувавши натомість власний проект конституційної реформи: він припускав посилення виконавчої влади, децентралізацію держави і введення «напівпрезидентської» системи, при якій глава держави обирається безпосередньо населенням, має право розпустити парламент, а також має в своєму розпорядженні додатковими повноваженнями в сфері зовнішньої і оборонної політики. Крім того, пропонувалося розширити компетенції місцевих, провінційних і регіональних органів. Однак в конституційних референдумах 1999 і 2000 років взяло участь менше 50% виборців, і вони були оголошені недійсними.

Популярність «Оливкової дерева» падала. Парламент за наполяганням правих партій був розпущений, відбулися дострокові вибори. Однак Карло Адзеліо Чампі, який обійняв посаду президента Італії в травні 1999 року, доручив сформувати уряд лівоцентристському кандидату Джуліано Амато. Уряд Амато не досягло значних результатів, в тому числі з-за провалу референдуму 2000 року. Неявку населення на плебісцит спровокували заклики партії «Вперед, Італія» Сільвіо Берлусконі та інших партій правого спрямування бойкотувати голосування. У випадку, якби референдум вдався, вони втратили б усіх шансів на успіх при остаточну відмову від пропорційної системи і зміні системи фінансування партій.

На початку 2001 року соціально-економічні результати, досягнуті лівим центром, оцінювалися багатьма як негативні: не виправдалися очікування щодо рівня економічного зростання, скорочення розриву між північними і південними районами країни, показник безробіття перевищував 10%. У травні 2001 року на парламентських виборах блок «Оливкове дерево» зазнав поразки.

Новий уряд сформували праві партії, об’єднані в блок «Дім свобод» на чолі з Сильвіо Берлусконі. Зміна влади, однак, не змінила в значній мірі економічний курс. Стосовно Берлусконі і його кабінету правлячі кола європейських країн проявляли скептицизм, пов’язаний з окремими, часто перебували поза рамками політичної коректності висловлюваннями прем’єра і членів його уряду. У той же час завдяки підтримці Італією військової операції США проти Іраку, що почалася навесні 2003 року, покращилися відносини Риму і Вашингтона.

Відносини всередині правої коаліції не були гладкими через різне ставлення партій до судового імунітету для вищих посадових осіб держави. При цьому Об’єднані християнські демократи ледь не залишили правлячу коаліцію, ніж могли спровокувати дострокові парламентські вибори.

Берлусконі очолював уряд Італії рекордний для післявоєнної історії країни термін (з 11 червня 2001 року по 17 травня 2006 року). Однак тенденція до падіння рейтингу правої коаліції збереглася в 2004-2005 роках, а Романо Проді, в 2004 році залишив пост глави Європейської комісії, ставав для Берлусконі все більш небезпечним суперником. На регіональних виборах 3-4 квітня 2005 року коаліція Берлусконі «Дім свобод» програла в 11 з 13 областей. Отримавши контроль над областями, лівоцентристський блок змінив на свою користь розклад політичних сил перед загальними парламентськими виборами 2006 року, які виграв з невеликою перевагою по відношенню до «Дому свободи». Берлусконі відмовлявся визнати поразку доти, поки рішення на користь Проді не виніс Касаційний суд Італії. 

15 травня 2006 року, після відходу Карло Адзеліо Чампі, новим президентом Італії став обраний на цей пост 10 квітня Джорджо Наполітано. Незважаючи на своє комуністичне минуле, Наполітано з’явився компромісною фігурою для лівого і правого крила політичного спектра країни (перед висуненням Наполітано «Дім свобод» відкинув кандидатуру д’Алема, запропоновану лівоцентристської коаліцією). Чампі покинув президентське крісло до завершення політичної кризи, пов’язаної з підсумками парламентських виборів. Пропозиція сформувати уряд Романо Проді надійшло вже від Наполітано. Кабінет лівоцентристської коаліції приступив до виконання своїх обов’язків 17 травня 2006 року, отримавши вотум довіри обох палат парламенту.

Проді заявив про виведення італійського військового контингенту з Іраку. 25-26 червня 2006 року в країні відбувся референдум про поправки до конституції, запропонованих правоцентристською коаліцією ще до відходу в опозицію. Дані поправки передбачали скорочення числа парламентаріїв приблизно на 200 чоловік, розширення повноважень прем’єр-міністра (наприклад, надання йому права розпуску парламенту), Деволюція владних повноважень на користь областей (тобто, по суті, рух Італії від формально унітарної держави до федеративного) та ін . Населення країни відкинуло ініціативу правого центру: за реформи висловилися 38,7% виборців, проти – 61,3%; явка склала 53,7% при порозі в 50%, що є свідченням зростання активності населення після провалу попередніх конституційних референдумів.

У сфері внутрішньої політики Проді почав вживати заходів щодо боротьби з ухиленням від сплати податків, а також збільшив податок на прибуток. Ці кроки, як і прагнення оптимізувати структуру державних фінансів, зумовили падіння популярності глави уряду. У жовтні 2007 року мер Риму Вальтер Вельтроні заснував нову Демократичну партію, яка увібрала в себе практично всі партії, що складалися в коаліції Романо Проді. Глава опозиції Сільвіо Берлусконі в свою чергу заснував партію «Народ за свободу».

У січні 2008 року в країні вибухнула урядова криза, і прем’єр-міністр Італії Романо Проді подав у відставку. Причиною відставки стало те, що італійський сенат проголосував проти довіри очолюваному Проді уряду. Винесення на голосування питання про довіру уряду було пов’язано з виходом партії пішов у відставку міністра юстиції Клементе Мастелли «Союз демократів за Європу» з правлячої коаліції. Раніше Мастелла подав у відставку з поста міністра юстиції. Це сталося після того, як за рішенням судових органів в області Кампанія на півдні Італії за звинуваченням у корупції були заарештовані керівники партії.

Президент республіки Джорджо Наполітано прийняв відставку Проді, призначив дострокові парламентські вибори і доручив Р. Проді виконувати обов’язки глави кабінету аж до формування нового складу уряду та його схвалення обома палатами національного парламенту. Основними питаннями в ході передвиборної кампанії 2008 року стали економіка (уповільнення економічного зростання через збільшення зміцнення євро, низька продуктивність), імміграція та зовнішня політика. Берлусконі пообіцяв виборцям знизити податки, збільшити пенсії, видворити з країни нелегальних іммігрантів, вирішити проблеми авіакомпанії «Аліталія», що знаходилася на межі банкрутства, а також поліпшити демографічну ситуацію, направивши кошти на стимулювання народжуваності. Вельтроні в своїй кампанії робив акцент на тому, що суспільство мусить відкинути «старе» покоління політиків (яке уособлює Берлусконі), а також пообіцяв громадянам поліпшення системи соцзабезпечення і покрокове (по 1%) зниження податку на прибуток протягом трьох років. В області зовнішньої політики праві допускали збереження і навіть збільшення чисельності італійського військового контингенту в Афганістані, тоді як ліві виступали проти подібних планів.

На дострокових виборах у квітні 2008 року очолювана Берлусконі правоцентристська коаліція «Народ за свободу» отримала в Палаті депутатів 340 (46,8%) з 617 місць, в той час як його головний суперник – лівоцентристська коаліція – отримала лише 239 місць (37,5 %). На виборах у верхню палату національного парламенту – Сенат – коаліція Берлусконі отримала 171 місце (47,32%) проти 130 (38,01%) у лівоцентристів. Таким чином, Берлусконі втретє очолив кабінет міністрів Італії.

Посилання на основну публікацію