Історія Угорщини

Угорці виділилися з давньої фінно-угорської етнічної спільності на рубежі 2-1-го тис. До н.е. Під час Великого переселення народів вони покинули свою прабатьківщину – передгір’я Південного Уралу – і до кін. 9 в. оселилися в басейні Карпат. Тут сформувалося угорське середньовічна держава. Після розпочатої в 10 в. християнізації угорців-язичників Іштван I (при хрещенні – Стефан) – нащадок князя Арпада, який очолював союз племен часів «набуття батьківщини» – в 1000 став королем В. (правив у 997-1038), отримавши корону з рук Папи римського Сильвестра II.

Розпочата після його смерті боротьба за владу між його спадкоємцями і широкі повстання язичників, які не бажали відступати від колишньої «віри батьків», послабили державу. Під знаком цієї боротьби пройшла вся середина 11 в. Лише до кінця сторіччя королям Ласло I (1077-95) і Кальману, прозваному за свою вченість книжників (1095-1116), вдалося відновити порядок і стабільність.
До сер. 13 в. завдяки активним завойовницьких походів територія угорського королівства досягла найбільшої площі, охоплюючи також Трансільванію, Словаччину, Закарпаття, Бургенланд, Воєводіни і Хорватію. У 1241-42 країна пережила навалу татаро-монгольських військ під проводом Батия, втративши майже половину населення. Король Бела IV (1235-70) зумів відновити зруйноване, розгорнув будівництво фортець, стимулював приплив населення з сусідніх держав, сприяв розвитку міст і т.п.

В поч. 14 в. зі смертю короля Ендре III (1290- 1301) припинилася династія Арпадів, представники якої займали трон за правом спадкування. Феодальна верхівка в інтересах зміцнення власної могутності стала запрошувати королів з чужоземних династій, які не мали реальної сили: чеського короля Ласло Чеха, баварського герцога Отто III. Однак при правлінні представників Анжуйской династії, онука короля Неаполя Кароя (Карла) Роберта (1307-42) і його сина Лайоша (Людовика) Великого (1342-82), які зуміли домогтися відносної самостійності королівської влади і забезпечити казну доходами, В. пережила період зміцнення і розквіту централізованого феодальної держави.

У 15 в. В. поступово перетворюється на станову монархію, де прерогатива обрання короля належала вже магнатам і дворянам. Країною правили іноземні королі (герцог Австрії король Альберт, король Польщі Уласло I, король Чехії Ладі-слов), Державна рада з 5 магнатів і 7 воєначальників (1445-46), впливовий магнат і видатний полководець Янош Хуняді (у ранзі правителя В .; 1446-52). Його син – Матьяш Хуняді, на прізвисько Корвін (Ворон), був обраний королем в 1458 і правил до своєї смерті в 1490. Спираючись на дрібне і середнє дворянство, він зумів ослабити владу великих феодалів і на якийсь час припинити міжусобну боротьбу.

У 1514 В. потрясло одне з найбільших селянських повстань, яке очолив Дьордь Дожа. Намеревавшиеся здійснити хрестовий похід проти турків селяни і приєдналися до них городяни повернули зброю проти магнатів. Незважаючи на початкові перемоги, повстання було придушене, а його розгром використовувався як привід для остаточного закабалення селян.

У 15-16 ст. угорці досить успішно відбивали натиск набирала тоді силу Османської імперії, однак після поразки королівської армії в битві під Мохачем (1526) значна частина країни потрапила під османське вплив. До 1541 В. виявилася розділеною на три частини: в південних і центральних областях на півтора століття встановилося панування турків, північні і західні землі були під владою австрійської династії Габсбургів, а на сході утворилося Трансільванське князівство з обмеженою незалежністю.

Після австро-турецької війни 1683-99 і придушення антігабсбурского руху 1703-11, керованого Ференцем Ракоці II, вся В. опинилася під владою Габсбургів.

1-а пол. 19 в. в В. характеризувалася посиленням руху за національну незалежність, суспільний прогрес, економічні свободи і отримала назву «епохи реформ». Їх ініціатором став граф Іштван Сечені (1791-1860), який представляв погляди частини угорського ліберального дворянства і буржуазії. Видатними діячами – прибічниками реформ були також Лайош Кошут (1802-94), Ференц Деак (1803-76), Міклош Вешшелені (1796-1850), Міхай Танчіч (1799-1884) та ін.

Протидія віденського двору реформам, консерватизм частини угорської політичної верхівки призвели до національно-демократичної революції 1848-49. Поразка революції викликало сплеск репресій, «онімечення» країни, відмова від багатьох завоювань революції. За австро-угорської угоди 1867 В. стала однією зі складових частин двоєдиної монархії – Австро-Угорщини. Обидві держави володіли незалежністю у внутрішніх справах, керувалися власними парламентами і урядами, але мали спільного монарха і загальні військове, фінансове і зовнішньополітичне відомства.

У жовтні 1918 внаслідок поразки Австро-Угорщини в 1-й світовій війні в країні відбулася мирна буржуазна революція, що проголосила державну незалежність. Але післявоєнні кордони В. визначив Тріанонський договір 1920, що позбавив країну 2/3 території, в т.ч. ряду районів з переважаючим угорським населенням. Боротьба за їх повернення стала стрижнем всієї політики В. у міжвоєнний період.

21 березня 1919 була проголошена Угорська Радянська Республіка, що існувала всього 133 дні. Після її розгрому в країні був встановлений реакційний режим Міклоша Хорті, який призвів її напередодні 2-ї світової війни до союзу з державами гітлерівської «осі». В 1938-40 за підсумками двох Віденських арбітражів В. приєднала південну Словаччину, Закарпаття і Північну Трансільванію, а навесні 1941 захопила у Югославії область Бачку.

27 червня 1941 країна вступила у війну проти СРСР. Після розгрому 2-ї угорської армії в ході радянського контрнаступу на Дону в січні 1943 В. спробувала вийти з війни. Послідували німецька окупація (березень 1944) і диктатура нилашистов (партії фашистського толку). У вересні 1944 радянська армія вступила на територію В., повне звільнення якої завершилося 4 квітня 1945. Паризький мирний договір 1947 в цілому підтвердив Тріанонського кордону країни.

Тимчасовий національний уряд провів ряд перетворень (націоналізація транспорту, шахт, банків, приватних підприємств, аграрна реформа і т.д.). До 1948 в В. утвердилася влада компартії, в серпні 1949 створена Угорська Народна Республіка (УНР). Політика однопартійного режиму компартії, утиск національної гідності, репресивна внутрішня і волюнтаристична економічна політика викликали широке суспільне невдоволення, яке вилилося в народне повстання в жовтні 1956 з вимогою демократичних свобод. Було придушене радянськими збройними силами.

Новому угорському керівництву на чолі з Яношем Кадаром (1912-89) вдалося стабілізувати ситуацію і в умовах відносної лібералізації домогтися значного зростання добробуту населення. З 2-й пол. 1960-х рр. в країні почалися розробка і здійснення глибокої економічної реформи. Однак згодом можливості реформування існуючої соціально-політичної системи були вичерпані, і в 1989-90 в В. відбулася мирна трансформація суспільного ладу.

Після перших вільних виборів 1990 до влади прийшла націонал-консервативна коаліція, яка взяла курс на т.зв. повернення в Європу. Соціальні наслідки такої політики призвели до того, що на виборах 1994 населення проголосувало за соціалістів, вихідців з реформістського крила колишньої правлячої компартії, які в союзі з ліберальною партією вільних демократів продовжили ринкові перетворення в економіці та підготовку до вступу В. в НАТО та ЄС. На парламентських виборах 1998 до влади прийшла опозиція на чолі з Угорською громадянською партією (ФІДЕС), що проголосила метою остаточне завершення переходу до ринку і громадянському суспільству, інтеграцію у військово-політичні та економічні структури Заходу. Агресивна націоналістична політика правлячої коаліції на виборах 2002 знову привела до приходу соціалістів до влади.

Посилання на основну публікацію