Історія Німеччини

Людина на території Німеччини з’явилася за 500 тис. Років до н.е., в епоху нижнього палеоліту. У 1-му тис. До н.е. велику частину території Німеччини заселили племена германців. У 9 р н.е. князь німецького племені херусков Арминий здобув перемогу в Тевтобургском Лісі над трьома римськими легіонами, і цей рік довгий час вважався початком німецької історії, а Арминий – першим німецьким національним героєм. У 6-8 ст. франки підкорили всю територію Р., що увійшла до складу Франкської держави, яка досягла найбільшої могутності при Карлі Великому. Незабаром після його смерті (814) держава розпалася: виникли Західна і Східна імперії.

Відокремлення німецьких земель і становлення власне німецької держави відноситься до 10 ст. Першим німецьким королем вважається франкський герцог Конрад I (911-19). Справжнім володарем імперії став тільки Оттон I (936-73), в 962 завоював Північну Італію і коронований римським папою імператором. Цим було покладено початок Священної Римської імперії. При Фрідріха I Барбаросса (правив в 1152-90) почалася феодальна роздробленість, різко посилилася в 13 в. Незважаючи на роздробленість, в країні відбувалося бурхливий економічний розвиток, зростання ремесел і торгівлі. У ході революційного комунального руху, що почався в кін. 11 в. повстаннями в рейнських містах Вормсе, Кельні та ін. і тривав аж до 14 ст., багато міст звільнилися від влади сеньйорів, домоглися самоврядування, особистої свободи городян. Було створено об’єднання Північно-німецьких міст – Ганза, сосредоточившее в своїх руках майже всю посередницьку торгівлю між німецьким узбережжям, Скандинавією, Руссю, Англією та Нідерландами.
В поч. 16 в. давно визрівали опозиційні настрої охопили різні соціальні верстви і вилилися в перші великі соціально-політичні виступи в Німеччині, початок якої поклало виступ Мартіна Лютера проти індульгенцій (1517). Повстання імперського лицарства (1522-23) і Селянська війна (1525) зазнали невдачі. Однак релігійно-політична боротьба тривала ще кілька десятиліть. За Аугсбургскому релігійному світу (1555) князі отримали право визначати релігію своїх підданих. Протестантство набуло рівні права з католицтвом.

Конфесійні та політичні протиріччя призвели до тридцятирічної війні (1618-48), під час якої величезні німецькі території були спустошені і обезлюдніли. За Вестфальському 1648 частина території Німеччини відійшла до Франції та Швеції. Територіальна роздробленість країни (близько 300 князівств на 4 млн населення) була закріплена юридично. У 18 ст. при Фрідріха II Гогенцоллерн (Великому) (1740-86) потужної військової державою стало Прусське королівство, приєднавши до себе Сілезію і частина Польщі. Однак невдала спроба Пруссії та Австрії зупинити революційний рух у Франції обернулася ударом у наполеонівських військ, в результаті якого остаточно звалилася Священна Римська імперія німецької нації. Після перемоги над Наполеоном і Віденського конгресу (1814-15) був створений Німецький союз як об’єднання суверенних держав, але при явному домінуванні Пруссії та Австрії.

В поч. 19 в. у створеному в 1806 під протекторатом Франції Рейнському союзі і в Пруссії проводилися реформи, спрямовані на усунення феодальних бар’єрів для політичного та економічного розвитку (у Пруссії це пов’язано з іменами К. фон Штейна, К.А. Гарденберга, В. Гумбольдта).

У 1830-і рр. почався процес індустріалізації, насамперед у Рейнській області і Саксонії. У 1834 виник Німецький митний союз 18 держав на чолі з Пруссією. Процес індустріалізації загострив соціальні проблеми і породив зачатки робітничого руху. У 1844 відбулося перше велике виступ німецького пролетаріату (повстання сілезьких ткачів, пригнічений прусською армією). У 1840-х рр. на німецькому грунті зародився марксизм, який претендував на вираження інтересів пролетаріату в світовому масштабі.

Бурхливе економічне зростання супроводжувався піднесенням Пруссії, прем’єр-міністром якої в 1862 став Отто фон Бісмарк, який взяв курс на об’єднання Німеччини.

Першими кроками на цьому шляху стали Датська війна 1864 (відторгнення у Данії Шлезвіг-Гольштейна) і австро-прусська війна 1866, яка завершилася розгромом австрійської армії при Садовій (3 липня 1866). За умовами Празького миру 1866 Австрія зійшла з німецької політичної сцени. Її колишні союзники (Нассау, Ганновер, Гессен, Франкфурт) були приєднані до Пруссії. Німецький союз був ліквідований, а замість його в 1867 під пануванням Пруссії створений Північно-німецький союз.

Перемога над Францією у Франко-пруській війні 1870-71, в результаті якої Франція втратила Ельзас і Лотарингію і виплатила величезні репарації, зняла останні бар’єри до об’єднання. Південнонімецькі держави об’єдналися з Північно-німецьким союзом, утворивши Німецьку імперію. 18 січня 1871 у Версалі прусський король Вільгельм I був проголошений німецьким імператором. Конституція, прийнята в квітні 1871, передбачала загальні вибори в рейхстаг і федеративний устрій Німеччини, хоча найважливіші питання вирішували імперські влади, насамперед уряд і рейхсканцлер (їм в 1871-90 був Бісмарк).

Бісмарк проводив зважену, мирну і союзницьку зовнішню політику, але у внутрішній політиці боровся з усіма ліберально-демократичними тенденціями – від соціально-політичного католицизму і ліволіберальній буржуазії до організованого робітничого руху. Бісмарк за допомогою прогресивних законів, покращує соціальний стан найманих працівників (обов’язкове медичне страхування в 1883, страхова пенсійна система з виплатою пенсій по старості та інвалідності в 1889), заклав фундамент «соціальної держави», існуючого в Німеччини досі.

Серпня 1888 на трон зійшов імператор Вільгельм II. Продовжуючи реакційний курс у внутрішній політиці, він доповнив його переходом до «світовій політиці», що означала широку експансію (імперіалізм) і мілітаризм. Німеччина стала створювати потужний флот, щоб покласти кінець пануванню Великобританії на морях. У 1-й світовій війні (1914-18) Німеччина зазнала не лише військова поразка, а й політичний крах. 11 листопада 1918 в Комп’єні було підписано перемир’я Німеччини з Антантою.

9 листопада, в ході листопадової революції, звалився кайзерівський режим. У лютому 1919 в Веймарі відкрилося Установчі збори, яке прийняло 31 липня Конституцію Німецької Республіки (Веймарська Конституція). Німеччина стала парламентською республікою. Першим президентом став соціал-демократ Фрідріх Еберт. Уряд, що складався з представників буржуазних партій і Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН), очолив Ф. Шейдеман.

Смута 1923 (колосальна інфляція, що склала в 1922 2,4 тис.%, А в 1923 – 1,87 млрд%, окупація Рура Францією і Бельгією, путч Гітлера-Людендорфа, комуністичне повстання в Гамбурзі під керівництвом Е.Тельмана) мало не привела Веймарську республіку до краху. Ситуацію вдалося ненадовго стабілізувати – до економічної кризи 1929-32, який став початком падіння Веймарської республіки. Безробіття і масова бідність привели до посилення в рейхстазі лівих і правонаціоналістичних радикалів, що не дозволяло створити дієздатний уряд. 30 січня 1933 президент Пауль фон Гінденбург призначив лідера Націонал-соціалістичної робітничої партії А. Гітлера рейхсканцлером і доручив йому сформувати уряд.

Прийшовши до влади, нацисти в короткий час ліквідували основні політичні свободи, заборонили всі партії (крім своєї), розігнали в 1934 профспілки, скасували свободу друку. Незгодних з режимом кидали до концентраційних таборів. У 1934 після смерті Гінденбурга Гітлер об’єднав в своїй особі пости канцлера і президента, ставши тим самим і верховним головнокомандувачем. Економіка країни зазнала докорінної перебудови.

Уже в 1935 гітлерівський режим приступив до ліквідації наслідків Версальського договору і розширенню «життєвого простору для німецького народу». У 1935 Німеччини повернений Саар і відновлено право на створення регулярної армії. У березні 1938 Німеччина приєднала до себе Австрію і при потуранні Великої Британії та Франції анексувала Судети, відторгнуті у Чехословаччині, а потім і всю Чехословаччину. Підписавши 23 серпня 1939 Договір про ненапад з СРСР, Німеччина 1 вересня 1939 напала на Польщу, розв’язавши тим самим 2-у світову війну, яка, за задумами Гітлера, повинна була забезпечити Третьому рейху повне панування в Європі.

Спочатку німецька армія здобувала перемоги, швидко окупувавши Польщу, Данію, Норвегію, Голландію, Бельгію, Люксембург, Францію, Югославію і Грецію. 22 червня 1941 Німеччина напала на СРСР, і протягом 5 місяців сили вермахту захопили Прибалтику, Білорусію, Україну і впритул підійшли до Москви. Однак відкинуті в грудні 1941 від столиці і потерпілі нищівні поразки під Сталінградом і Курськом, вони були змушені відступати. З кін. 1942 Німеччина та її союзники терпіли поразки на всіх фронтах. 8 травня 1945 Німеччина підписала акт про беззастережну капітуляцію.

Війна коштувала Німеччині майже 14 млн вбитих, поранених і полонених. Країна була зруйнована, залишилися цілими промислові підприємства підлягали демонтажу після війни. Прямі матеріальні втрати, понесені Г. у війні внаслідок руйнувань, склали приблизно 50 млрд дол.

На Ялтинській конференції (лютий 1945) союзники прийняли рішення розділити Німеччини на 4 окупаційні зони (Берлін – на 4 сектори), але не дробити її на окремі держави. З 5 червня верховна влада в країні перейшла до держав-переможниць (СРСР, США, Великобританії та Франції), що утворив Контрольний рада у складі командувачів окупаційними військами. Потсдамська конференція (17 липня – 2 серпня 1945) встановила необхідність денацифікації, демілітаризації, демонополізації та демократизації Г. Окупаційні зони були прив’язані до різних політичних і економічних систем, що зумовило особливо гостре прояв «холодної війни» в Г. і її сорокарічний розкол.

20 червня 1948 в західних зонах була проведена грошова реформа і введена німецька марка. Одночасно була проведена реформа господарської лібералізації. Радянське керівництво використало цю сепаратну реформу як привід для блокади Західного Берліна (24 червня 1948 – 4 травня 1949). З сер. 1948 Західна і Східна Німеччина розвивалися за різними економічними моделями. У західній частині завдяки американської економічної допомоги (в 1948-52 за планом Маршалла Г. отримала допомогу на суму 1,4 млрд дол.) І реформам, проведеним директором Управління економіки (потім міністром економіки) Людвігом Ерхардом, стала реалізовуватися модель соціального ринкового господарства. У східній частині, де 24 червня 1948 також була проведена грошова реформа, продовжилося усуспільнення виробництва і формування адміністративно-планової економіки радянського типу.

За економічним розколом країни послідував політичний. 23 травня 1949 Парламентська рада в Бонні проголосив набуття чинності Основного закону (Конституції) Федеративної Республіки Німеччини (ФРН). У серпні 1949 були проведені вибори в західнонімецький парламент – бундестаг. 20 вересня 1949 було утворено уряд на чолі з лідером Християнсько-демократичного союзу (ХДС) Конрадом Аденауером, що зайняв пост федерального канцлера. Проте в Західній Німеччині окупаційний статус зберігався до 5 травня 1955, коли ФРН вступила в НАТО.

7 жовтня 1949 Народна рада проголосив створення Німецької Демократичної Республіки (НДР). У той же день Народна рада перетворив себе в Тимчасову народну палату, яка ввела в дію демократичну Конституцію. Президентом НДР був обраний Вільгельм Пік, прем’єр-міністром став Отто Гротеволь.

У 1951 три західні окупаційні держави оголосили про закінчення стану війни з Німеччиною, у січні 1955 це ж зробив СРСР, встановивши з ФРН дипломатичні відносини (дипвідносини з НДР встановлені в 1949). У 1951 Німеччина стала одним із засновників Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС), а 27 березня 1957 разом з п’ятьма іншими європейськими країнами підписала Римські договори, що створили Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) і Європейське співтовариство з атомної енергії (Євратом). Г. найактивнішим чином брала участь в європейському інтеграційному будівництві і стала одним з ініціаторів Маастрихтського договору (1992) і створення Європейського союзу (і в його рамках – Економічного і валютного союзу).

При широкій підтримці США уряду Аденауера вдалося швидко і ефективно відновити зруйновану економіку ФРН. Німецьке «економічне диво» пов’язане з послідовною реалізацією принципів ліберальної моделі соціального ринкового господарства міністром економіки Л. Ерхардом, який став в 1963 федеральним канцлером. Після першої післявоєнної рецесії 1966/67 було сформовано спочатку уряд великої коаліції (Християнсько-демократичний союз / Християнсько-соціальний союз і СДПН), а в 1969 – малої коаліції (СДПН і Вільна демократична партія) на чолі з канцлером Віллі Брандтом, якого в 1974 змінив Гельмут Шмідт. У зовнішньополітичній сфері почала проводитися «нова східна політика», спрямована на поліпшення відносин з країнами радянського блоку.

У 1982-98 при владі перебували уряд праволіберальної коаліції ХДС / ХСС і ВДП і канцлер Гельмут Коль, ім’я якого пов’язане не тільки з поворотом в економічній політиці, але насамперед з об’єднанням Німеччини.

Розпочаті у вересні 1989 масові демонстрації в Лейпцигу стали прологом краху НДР. 19 жовтня в відставку пішов генсек Соціалістичної єдиної партії Німеччини Еріх Хоннекер, а 9 листопада впала Берлінська стіна. Об’єднання країни відбулося 3 жовтня 1990 (на основі Договору про об’єднання, підписаного 31 серпня 1990). Ще до цього, 1 липня 1990, набув чинності Договір про утворення економічного, валютного і соціального союзу, санкціонував перенесення на територію Східної Німеччини західнонімецької системи соціального ринкового господарства.

1990-і рр. пройшли під знаком інтеграції східнонімецьких земель, що опинилася більш важкою, ніж представлялося спочатку. Німеччина в цілому виявилася перед жорсткими викликами, що примушують її реформувати ринок праці, соціальну сферу та державні фінанси. Це стало головним завданням коаліційного уряду СДПН і Союзу 90 / «Зелених», які перебувають при владі з 1998, і очолюваного канцлером Герхардом Шредером.

Посилання на основну публікацію