Історія Іраку

Ірак розташований в межиріччі Тигру і Євфрату (грец. – Месопотамія, тобто межиріччя). Месопотамія була батьківщиною найдавніших світових цивілізацій: шумеро-аккадської (3-е тис. До н.е.), Вавилонського царства (21-6 вв. До н.е.), давньої Ассирії (3-е тис. – 7 ст. до н.е.). У 7-8 ст. н.е. Месопотамія була завойована арабами, разом з ними сюди прийшов іслам. Месопотамія увійшла до складу Омейядського і Абба-сидские халіфатів (7-11 вв. Н.е.). Турецький султан Сулейман Пишний підпорядкував собі в 1534-46 всю Месопотамію і майже 4 століття вона була однією з околиць Османської імперії, яка розвалилася після 1-ї світової війни.

З трьох провінцій колишньої імперії – Багдад, Басра і Мосул – і був утворений сучасний І., яким відповідно до рішення Верховної ради Антанти і мандатом Ліги націй в 1920-32 управляла Великобританія. У липні 1921 тимчасовий уряд І. обрало королем еміра Фейсала аль-Хашимі, однак фактичним керівником країни залишався верховний комісар Великобританії в І. У жовтні 1932 після скасування мандата І. став формально незалежною державою і був прийнятий в Лігу націй.
Режим мандата залишив важка спадщина – відсталу економіку, всесилля феодалів і лихварів в селі, злидні мільйонів безземельних селян на селі та робітників, ремісників, а також безробітних – у місті, серйозні національні та релігійні протиріччя. Після отримання незалежності країною правили ставленики англійців – прем’єр Нурі Саїд і регент при спадкоємця престолу Фейсалу 2-му емір Абдул Іллах. Їх панування в країні спиралося на підтримку не тільки англійців, але й місцевих феодалів і компрадорів.

Період після 2-ї світової війни проходив в обстановці підйому національно-визвольного руху. Зросла активність політичних партій, які виражали інтереси робітничого класу, дрібної буржуазії і національної буржуазії. Незважаючи на встановлення Н. Саїдом режиму найжорстокішої диктатури, росло опір антинародній політиці правлячих кіл. Свої зусилля учасники національно-визвольного руху направили на вихід І. з Багдадського пакту (1955), а в жовтні-листопаді 1956 тут прокотилася потужна хвиля демонстрацій із засудженням агресії Великобританії, Франції та Ізраїлю проти Єгипту. Національно-визвольний рух остаточно оформився в 1957, коли був створений Фронт національної єдності (ФНЄ), до якого увійшли Іракська компартія (ІКП), Національно-демократична партія (НДП), партія Баас (Іракська партія арабського соціалістичного відродження – ПАСВ) і партія незалежності . Програма ФНЄ передбачала усунення від влади феодально-монархічної кліки, вихід І. з Багдадського пакту та надання конституційних демократичних свобод населенню. Програма Фронту була схвалена масовими патріотичними організаціями, профспілками, а також підпільною організацією «Вільні офіцери», створеної в іракській армії в травні 1956.

Революція 14 липня 1958 ліквідувала феодально-монархічний режим. На місці монархії була проголошена Іракська Республіка. Перше республіканський уряд очолив керівник організації “Вільні офіцери”, що стала в авангарді збройного перевороту в столиці, бригадир Аб-дель Керім Касем. За перший рік існування республіка досягла значних успіхів у внутрішній і зовнішній політиці: І. вийшов з Багдадського пакту, ліквідував іноземні військові бази, денонсував угоди з США по військових і економічних питань, відновив дипломатичні відносини з СРСР. У липні 1958 була прийнята Тимчасова конституція, що проголошувала рівність усіх громадян перед законом, вперше жінок зрівняли в правах з чоловіками, була легалізована діяльність громадських організацій і профспілок, розпочато чистка державного апарату, віддані суду ключові діячі монархічного режиму.

У вересні 1958 почав проводитися в життя закон про аграрну реформу, підриває основи напівфеодальній експлуатації селян. У 1959 був затверджений Тимчасовий план, а в 1961 – перший п’ятирічний план розвитку національної економіки. З метою послаблення залежності від західного капіталу І. вийшов з стерлінгового блоку, встановив контроль над діяльністю іноземних компаній, включаючи багатонаціональну компанію «Ірак петролеум компані» («ІВК»). Були встановлені торгово-економічні зв’язки з соціалістичними країнами, в першу чергу з СРСР. Ці держави стали надавати І. сприяння у розвитку національної економіки, головним чином у сфері промисловості, інфраструктури і в підготовці національних кадрів.

У вересні 1961 режим А.К.Касема почав війну проти курдського народу на півночі країни. Ця війна тривала з перервами протягом 30 років – до 1991. 8 лютого 1963 режим А.К.Касема був повалений в результаті збройного перевороту, організованого партією Баас, Рухом арабських націоналістів та військової угрупованням полковника А.С.Арефа.

Новий верховний орган влади – Національна рада революційного командування (НСРК) призначив президентом країни А.С.Арефа, однак фактична влада перебувала в руках екстремістських лідерів Баас, що зайняли ключові позиції в НСРК та уряді. У перший період перебування при владі (лютий-листопад 1963) ПАСВ проявила себе найжорстокішими репресіями, розв’язаними проти комуністів і інших демократичних сил країни. В результаті було вбито без суду і слідства близько 5 тис. Чол., А більше 10 тис. Кинуті в тюрми і концтабори. Практично все керівництво ІКП, включаючи її генерального секретаря Саляма Аділя, було знищено.

Після ліквідації своїх супротивників режим Баас розпочав у червні 1963 винищувальну війну проти курдів, в ході якої мирне населення Курдистану піддавалося насильству і жорстокому поводженню. Антинародний політичний курс правлячого режиму, його цілковита нездатність вирішити найважливіші проблеми країни вкинули І. в глибоку економічну кризу. У сірий. 1963 всі політичні партії і угруповання, які брали участь у поваленні Касема, відмовилися від союзу з ПАСВ. 18 листопада 1963 в результаті військового перевороту баасисти були відсторонені від влади. А.С.Ареф зайняв пости президента країни, голови НСРК і головнокомандувача. Недовгий період перебування при владі А.С.Арефа, а після його загибелі в авіакатастрофі в 1966 – і його брата генерала Абдель Рахмана Арефа, який обіймав до цього посаду начальника генштабу іракської армії, характерний боротьбою всередині правлячого блоку. Намагаючись вивести країну з кризи, уряд розширив співпрацю з ОАР, нормалізувати відносини з СРСР, намагалося врегулювати відносини з курдами. Під впливом прихильників розвитку І. по шляху ОАР 14 липня 1964 були прийняті закони про націоналізацію великих підприємств в промисловості і торгівлі, всіх банків і страхових товариств, включаючи відділення іноземних банків і страхових компаній. Проте в реальності найважливіші проблеми, пов’язані з демократизацією суспільства, курдським питанням і економікою, вирішені були. А.Р.Ареф безрезультатно намагався лавірувати між різними силами опозиції. 17-30 липня 1968 в Багдаді знову прийшла до влади партія Баас, зробивши за допомогою армії державний переворот. А.Р.Ареф був зміщений з поста президента. Для управління країною була заснована Рада революційного командування (СРК), на чолі якого став бригадир Ахмед Хасан аль Бакр, генеральний секретар іракської Баас, що зайняв одночасно пост президента республіки.

Діяльність керівництва ПАСВ в 1968-2003, яке врахувало свій сумний досвід недовгого правління країною, можна звести до кількох найважливіших напрямках: 1) зміцнення соціальної бази правлячої партії; 2) посилення фінансово-економічної бази для соціально-економічного розвитку країни і для зміцнення міцності режиму; 3) рішення всіх залишилися великих політичних проблем (курди, комуністи, шиїти, діяльність буржуазних і націоналістичних партій і рухів) з метою їх максимального послаблення і нейтралізації; 4) створення авторитарного режиму особистої влади президента С. Хусейна, що став в листопаді 1969 другою особою в державі і партії; 5) розширення впливу І. в регіоні Близького Сходу, перетворення країни в регіональну супердержаву.

З приходом до влади партії Баас стала проводитися «баасізація» офіцерського складу армії (завершена до поч. 1970) і всіх цивільних ланок держапарату. Розширення і оновлення соціальної бази проводилося і за рахунок трудящих, інтелігенції, учнів вузів. Діяльність профспілок ставилася під контроль Баас, створювалися нові баасістской масові організації, а також «народні ради» та «народна армія» (збройні загони партії, підлеглі особисто С. Хусейну).

У 1972-75 Баас провела націоналізацію багатонаціональної компанії «ІВК» та її філій в Мосулі і Басрі. Цим вона взяла під свій повний контроль головне природне багатство країни – нафта. Крім зовнішньополітичного значення цього кроку, націоналізація «ІВК» призвела до величезного посилення влади ПАСВ у зв’язку з різким підвищенням світових цін на нафту. Надходження І. від експорту нафти виросли за 13 років (1968-80) майже в 55 разів – з 476 млн до 26,1 млрд дол. США. Це дало Баас таку ступінь фінансової влади і незалежності, якої не мало жодне з попередніх урядів І., причому розпорядниками фінансів виявилася невелика група членів СРК, серед яких був заступник голови СРК С. Хусейн. Володіючи такою серйозною фінансовою базою, Баас змогла вирішити ряд важливих соціальних питань, пов’язаних з поліпшенням соціального забезпечення, розширенням безкоштовного медичного обслуговування, створенням однією з передових в 1970-і рр. в арабському світі системи освіти.

У 1970 Баас запропонувала ІКП визнати її (Баас) керівну роль в управлінні країною і в діяльності масових організацій. У липні 1973 ІКП увійшла в якості партнера Баас в Прогресивний національно-патріотичний фронт (ПНПФ), позбавивши себе можливості публічної критики дій правлячої партії. У 1978, коли союз з ІКП став не потрібен Баас (проблеми курдів і націоналізація «ІВК» були практично вирішені), С.Хусейн оголосив комуністів І. іноземними агентами, проти них були розпочаті репресії, 31 офіцер-комуніст був страчений. ІКП була змушена піти в підпілля, ПНПФ практично розпався. Проблема ж курдів було «вирішено» прийняттям закону від 11 березня 1974 про курдської автономії. Таке «рішення» абсолютно не влаштовувало курдів І. В Іракському Курдистані стали проводитися етнічні чистки – замість курдів на північ країни переселяли арабів з південних районів. У 2-й пол. 1970-х рр. з Іракського Курдистану було депортовано св. 700 тис. Чол., Знищено з 1975 по 1988 близько 4 тис курдських сіл.

З жорсткістю було «вирішено» і проблема шиїтів. У березні 1980 в Іран були вислані кілька десятків тисяч іракців-шиїтів іранського походження. У тому ж році за наказом С.Хусейна стратили духовний глава шиїтів І. – аятолла Мухаммед Бакр ас-Садр і його сестра. Перед цими подіями в 1970-і рр. були жорстоко придушені виступи шиїтів на півдні країни.

У липні 1979 С. Хусейн повністю захопив владу в країні, позбавивши президента А.Х. аль-Бакра усіх посад. Були розстріляні реальні та потенційні конкуренти С.Хусейна – третина членів СРК. У живих залишили лише тих, хто був здатний беззаперечно підкорятися своєму лідеру.

З метою посилення влади І. в регіоні і свого власного впливу в 1980 С.Хусейн розв’язав війну з Іраном, яка тривала 8 років. У ході війни І. втратив убитими близько 200 тис. Чол. і ще близько 300 тис. були поранені, а зовнішня заборгованість склала 80 млрд дол. США.

У серпні 1990 С. Хусейн розв’язав нову війну – проти Кувейту, оголосивши його 19-й провінцією своєї країни. Це призвело до військових дій багатонаціональних сил 33 країн проти І. у січні-лютому 1991. Рішенням Ради Безпеки ООН щодо І. була встановлена ??економічна блокада, яка тривала до квітня 2003. За час блокади від голоду і хвороб померло св. 1,5 млн іракців.

Влада США в останні роки вимагали від керівництва І. допустити інспекторів ООН, вигнаних з цієї країни в 1998, для перевірки наявності або відсутності на території І. зброї масового ураження (ЗМУ) або обладнання для його виробництва. І. постійно відповідав відмовою на ці вимоги. Після низки попереджень на адресу І. від США 18 березня 2003 президент США Д. Буш в ультимативній формі зажадав від С. Хусейна покинути І. протягом 48 годин. С. Хусейн публічно відкинув цю вимогу. Вранці 20 березня 2003 Д. Буш оголосив про початок військової операції проти І., названої «Шок і трепет». У ній брали участь Збройні сили США, Великобританії та Австралії. У ході операції, що тривала 3 тижні, число країн – учасниць коаліції зросла до 45.

Свою стурбованість у зв’язку з початком війни проти І. висловили Китай, Франція, ФРН, Індія. Президент РФ В.В. Путін засудив цю військову операцію.

З держав Європи війська на допомогу американо-британської коаліції направила Польща. 1 травня 2003 Д. Буш заявив про завершення війни в І. Багдад був повністю захоплений військами США 9 квітня. ПАСВ І. була оголошена поза законом.

До початку війни в США було створено «Бюро з відновлення та гуманітарної допомоги І.», перетворене в Тимчасову коаліційну адміністрацію в І. У її складі було утворено 23 міністерства. На чолі кожного – американець, який має по 4 іракських консультанта. У травні 2003 новим головою Тимчасової адміністрації призначений колишній співробітник державного департаменту США Пол Бремер. Був заснований Фонд розвитку І. з окремими рахунками, відкритими в Центральному банку І. Доходи від продажу іракської нафти повинні будуть надходити на рахунки Фонду і розподілятися до формування уряду І. Тимчасової адміністрацією.

США планують здійснити передачу влади від Тимчасової адміністрації уряду І. в 3 етапи. Спочатку військова влада США будуть по черзі передавати міста в управління Тимчасової адміністрації. На другому етапі влада перейде в руки іракської Тимчасової адміністрації, в якій ключові пости займуть представники іракської опозиції, але по вирішальним питань останнє слово буде за США. На третьому етапі передбачається прийняття нової Конституції, проведення виборів до парламенту І. та перехід всіх владних функцій до іракців (крім міністерств внутрішніх справ і оборони – вони будуть передані іракцям пізніше).

Намічений тимчасовий поділ країни на 3 зони (сектори) відповідальності: США, Великобританії та Польщі. На допомогу миротворчим контингентам цих трьох держав придаются миротворці з інших країн. У польському секторі заплановано розмістити миротворців від 23 країн (у т. Ч. З України чисельністю 1650 чол., Спрямованих в липні 2003 в район м Ель-Кут на південь від Багдада).

У серпні 2003 в І. знаходилося 139 тис. Військовослужбовців США, 11 тис. – З Великобританії і близько 10 тис. З інших 18 держав. Американські військовослужбовці будуть присутні у всіх зонах.

Тимчасова адміністрація США дозволила провести в І. вибори в місцеві органи влади. У липні 2003 в Багдаді утворений Тимчасовий керуючий рада І. (ВУС), що складається з 25 чол., Що представляють всі основні групи населення – шиїтів, сунітів, курдів, колишніх емігрантів світської орієнтації. 1 вересня 2003 ВУС за погодженням з Тимчасової коаліційної адміністрацією в І. призначив першим кабінет міністрів. До кабінету входять 25 міністрів: 13 шиїтів, 5 арабів-сунітів, 5 курдів-сунітів, 1 туркоман і 1 християнин-ассірієць. 1 червня 2004 суніт Газі аль Явар, член ВУС з липня 2003, був призначений на пост президента І. Прем’єр-міністром призначено члена ВУС ??шиїт Айяд Алауї, що заснував в 1991 в еміграції рух «Іракська національна згода».

У серпні 2003 почався набір громадян І. в нову національну армію. Передбачається довести її чисельність до 40 тис. Чол. протягом 3 років. Завдання – охорона військових об’єктів, електростанцій, супровід продовольчих вантажів. Озброєні загони двох провідних курдських партій – ДПК і ПСК, які разом з США брали участь у боях проти армії С. Хусейна, з часом увіллються до складу нової іракської армії.

Посилання на основну публікацію