Історія Індонезії

На рубежі 1-го тис. До н.е. і 1-го тис. н.е. на Яві, Суматрі, Балі, Калімантані з’явилися перші державні утворення. Пізніше виникають великі держави. На Суматрі в 7 – 8 ст. – Князівство Шрівіджайя, завоювало Малайю, частина Суматри, Яви і Калімантану. Розквіт суматранської морської імперії був в 9-10 ст.

На Яві формувався іригаційний тип державного утворення. За державу Матарам, відоме вже в 8 ст., Боролися індуїстські і буддійські династії. Буддійська династія Шайлендров, пам’ятником правління якої є храм Боро-Бодуров, в 832 поступилася влада індуїстської династії Санджай, при якій був споруджений комплекс шіваістскіх храмів Прамбанан.
У 11-15 вв. на основі консолідації яванських князівств була створена імперія Маджапахит. В об’єднанні імперії видну роль зіграв головний міністр Гаджі Мада. Проникнення ісламу і зміцнення міст-держав призвели до падіння деспотичної імперії в 1520. У 15-16 ст. утворюються ісламські султанати на Сулавесі, в Тернате і Чідорі на Молукки. У 16 в. на Яві було два централізованих держави – Бантам і Матарам. У 16-17 ст. ісламську державу Ачех вело завойовницьку політику на Суматрі.

Перші португальські конкістадори з’явилися на архіпелазі в 1511. Потім пішли іспанці, англійці та голландці. У 1602 була створена Ост-Індська компанія, яка встановила монополію на торгівлю прянощами і колоніальними товарами. У 18 ст. Нідерланди загубили свої позиції панівної колоніальної держави. У 1799 компанія збанкрутувала, її борги і майно перейшли до голландського державі. Після поразки Голландії в англо-французьких війнах тимчасово в Нідерландської Індії правил англійський губернатор Т. Стенфорд Рафлза. Він провів реформи, що сприяли розвитку торгівлі і розширенню грошових відносин. За договором 1814 Нідерландам були повернуті їх колоніальні володіння. В поч. 1830-х рр. була введена система примусових культур. Найважчий колоніальний гніт системи викликав повстання. У 1824-37 велася «війна падре» на Суматрі. У 1874-1913 Великий Ачех відстоював свободу. Придушуючи опір, укладаючи нерівноправні договори, Нідерланди встановили свою владу над територією загальною площею 1,9 млн км2, що майже в 60 разів перевищувало тер-

ритор метрополії. Чисельність підкореного населення склала 37,7 млн ??чол. – В 6 разів більше населення Голландії.

Після скасування системи примусових культур та прийняття Аграрного закону в 1870 стала проводитися політика «відкритих дверей». Посилення колоніального і феодального гніту, різке зубожіння основної маси населення сприяли зародженню національно-визвольного руху. Намагаючись змінити методи правління, Нідерланди ввели в 1901 «етичний курс», відміняв ряд повинностей і відкривав деякий доступ до освіти.

У 1916 1-й конгрес Сарекат ісламу висунув гасло надання самоврядування Нідерландської Індії. У 1920 була створена Комуністична партія І. (КПІ). Колоніальна адміністрація була змушена надати виборчі права місцевому населенню і заснувати квазіпарламенту – фольксраад. У 1926 було придушене антиколониальное повстання на Яві і Суматрі. КПІ була розгромлена. У 1927 Сукарно, Сартон та ін. Створили Національну партію І. (НПІ). На Національному конгресі молоді в 1928 було висунуте гасло: «Одна країна, одна нація, одна мова – індонезійська». У 1930-і рр. тривав процес створення націоналістичних партій. Перед початком 2-ї світової війни провідною тенденцією було прагнення до досягнення єдності різних партій та їх масових організацій у боротьбі за звільнення від колоніального гніту.

Японська окупація (1942-45) привела до встановлення жорсткої військової диктатури.

Після розгрому радянськими військами Квантунської армії Японія була на межі поразки. В І. склалася революційна ситуація. 17 серпня 1945 Сукарно проголосив незалежність Республіки І. Декларацію про народження нової держави підписали Сукарно і Мохаммад Хатта, що стали її президентом і віце-президентом.

Спроби голландців повернути колоніальні володіння призвели до антиколоніальної війні. Відстоювання І. незалежності було підтримано світовою громадськістю. РБ ООН за ініціативою радянської та української делегацій включив індонезійська питання до порядку денного. На Конференції «круглого столу» (ККС) в 1949 було підписано угоду про передачу суверенітету над усією територією (крім Західного Іріан) Республіці Сполучених Штатів І. До серпня 1950 завершилося створення унітарної Республіки І., президентом якої став Сукарно, віце-президентом М. Хатта, була прийнята тимчасова Конституція. У 1954 уряд республіки розірвало Нідерландсько-Індонезійську унію. У 1954 стався обмін посольствами з СРСР. У 1955 була проведена Конференція в Бандунзі. І. стає одним з визнаних лідерів національно-визвольного руху.

У вересні 1955 відбулися перші парламентські вибори і вибори до Установчих зборів. На них перемогли НПІ, Машумі, Нахдатул Улама (НУ) і КПІ. У 1956 І. розірвала угоди ККС.

У 1956-57 були спроби державного перевороту, які підтримувалися ззовні. На Західній Яві активізувалося що почалося в 1948 повстанський рух Даруль ісламу. Його метою було створення шаріатського держави. У 1958 його націоналістичне крило початок загальну боротьбу (Перместа) на Північному Сулавесі. На Малукках була проголошена республіка, на Північній Суматрі повстанці сформували уряд (прри). Виникла загроза цілісності держави.

У лютому 1957 Сукарно виступив з концепцією спрямовується демократії, в основі якої була ідея зміцнення національної єдності і збереження цілісності держави. Уряд ставало підзвітним президенту, а не парламенту. Створювався Тимчасовий національний консультативна рада (ВНКК), в який входили представники провінцій і функціональних груп, в т.ч. військові. Склад уряду і ВНКК визначався президентом.

У вересні 1957 командувачі Суматранського військовими округами зажадали децентралізації управління державою. У березні-липні 1958 заколоти прри – Перместа в основному були придушені. У липні 1959 Сукарно президентським декретом ввів у дію Конституцію 1945 і скасував Установчі збори.

У серпні 1960 був сформований вищий орган влади – Тимчасовий народний консультативний конгрес (ВНКК), що володіє правом обирати президента і віце-президента і раз на 5 років стверджувати Основні напрями державної політики.

У 1961 Сукарно проголосив задачу возз’єднання Західного Іріан з Республікою І. Радянський Союз підтримав І. та надав їй військову допомогу, що дозволило уникнути прямих військових зіткнень з Голландією. У травні 1961 ООН прийняла план передачі влади Голландії під егіду комітету ООН, а з 1 травня 1963 – адміністрації І. Завдання індонезійської революції – досягнення незалежності на всій території країни – була вирішена.

Уряд Сукарно протистояло об’єднання Малайї, Сараваку, Сабаха і створенню Федерації Малайзії. Воно розірвало дипломатичні відносини з Малайзією і оголосило їй у вересні 1963 конфронтацію. Наростання внутрішньополітичної напруженості і протистояння різних політичних сил в І. призвело до трагічних подій 30 вересня 1965, за якими пішли масові репресії проти членів КПІ і її організацій, а також кампанія за повалення Сукарно з поста президента. 11 березня 1966 перший президент І. видав наказ про передачу повноважень Сухарто. 12 березня була заборонена діяльність КПІ. У червні-липні 1966 відбулася сесія ВНКК, яка затвердила Сухарто як в.о. президента. ВНКК оновленого складу в березні 1968 обрав Су-Харт президентом. Процес легітимного утвердження режиму нового порядку, встановленого фактично з 1 жовтня 1965 завершився.

Вибори в парламент, Народний консультативний конгрес (НКК) та місцеві органи самоврядування відбулися в липні 1971. Нове партійне освіта – Голкар і армійська фракція – отримало в парламенті 73% всіх мандатів. У 1972-73 на основі злиття партій була створена нова партійна система, яку склали Партія єдності та розвитку (ПЕР), Демократична партія І. (ДПІ) і Голкар. У березні 1973 на 5-й сесії НКК Сухарто був обраний президентом, що означало легітимне твердження авторитарного режиму нового порядку, який при певній еволюції протримався 32 роки. На сесії НКК в березні 1998 Сухарто був обраний на 7-й термін президентства. Однак фінансовий і структурний кризи різко загострили соціально-економічні та політичні протиріччя в країні, що змусило Сухарто піти з посади президента в травні 1998. Згідно з Конституцією 1945 на пост президента вступив віце-президент Б.Ю. Хабібі, що проголосив «еру реформування».

Після неодноразових спроб придушити виступи жителів Східного Тимору, що вимагають незалежності, був проведений референдум, підсумки якого визначили вихід провінції зі складу І.

У лютому 1999 НКК затвердив закон, що дозволяв створення нових політичних партій, закон про загальні вибори, закон про склад і співвідношенні між НКК і Радою народних представників (СНП). Він скорочував фракцію армії у вищих державних органах, але залишав за армією подвійну функцію (військову і соціально-політичну) на кілька років. Ці закони, а також інші законодавчі акти (про права людини, порядок внесення доповнень і поправок до Конституції, зміні відносин центру і регіонів) зумовили початок реформування всієї політичної системи та оновлення норм державного права. У травні 1999 пройшли парламентські вибори. На засіданні НКК на пост президента був обраний Абдуррахман Вахід, а віце-президентом стала Мегаваті Сукарнопутрі. Політична криза, зумовлений розбіжностями законодавчої і виконавчої влади, і посилення відцентрових тенденцій призвели до скликання спеціальної сесії НКК в липні 2001, на якій п’ятим президентом І. була затверджена Мегаваті Сукарнопутрі, а віце-президентом Хамза Хаз. Її уряд взаємного співробітництва продовжило реформування політичного і державного устрою. Головними завданнями були збереження цілісності держави, досягнення єдності та відновлення поступального розвитку країни.

Посилання на основну публікацію