Історія Франції

Територія Франції заселена людьми з найдавніших часів. Першим відомим розселилися на ній народом були кельти (з 6-5 ст. До н.е.). Їх римська назва – галли – дало ім’я та країні (старовинна назва Ф. – Галлія). У сірий. 1 в. до н.е. Галію, завойована Римом, стала його провінцією. Протягом 500 років розвиток Галлії йшло під знаком римської культури – загальної, політичної, правової, економічної. В 2-4 ст. н.е. в Галлії поширилося християнство.

В кін. 5 в. Галію, завойована німецькими племенами франків, стала іменуватися Франкським королівством. Ватажком франків був талановитий воєначальник, розумний і розважливий політик Хлодвіг з династії Меровінгів. Він в основному зберіг римські закони і сформовані соціальні відносини, першим з німецьких вождів в колишньої Римської імперії уклав союз з Римо-католицькою церквою. Змішання франків з галло-римським населенням і злиття їх культур створило своєрідний синтез – основу формування майбутньої французької нації.
З моменту смерті Хлодвіга на поч. 6 в. Франкське королівство піддавалося безперервним розділах і возз’єднання, виступало ареною незліченних війн різних гілок Меровингов. До сер. 8 в. вони втратили владу. Карл Великий, що дав ім’я нової династії Каролінгів, заснував величезну імперію в складі майже всієї сучасної Ф., частині Німеччини і в якості данників – Північної і Центральної Італії і західних слов’ян. Після його смерті і розділу імперії (843) як самостійна держава виділилося Західно-Франкське королівство. Цей рік вважається точкою відліку історії Ф.

До кін. 10 в. династія Каролінгів перервалася; королем франків був обраний Гуго Капет. Що беруть від нього початок Капетинги (їх різні гілки) царювали аж до Великої французької революції (1789). У 10 в. їх королівство стало називатися Ф.

Ф. епохи перших Капетингів, формально єдина, фактично ділилася на ряд незалежних феодальних володінь. Прагнення королів до централізації забезпечило поступове подолання феодальної роздробленості і формування єдиної нації. Спадкове володіння королів (домен) розширювалося шляхом династичних шлюбів і завоювань. Нескінченні війни і потреби зростаючого держапарату вимагали все більше фінансових коштів. До кін. 13 в. обкладання податками духовенства викликало різкий протест папи римського Боніфація. Намагаючись заручитися підтримкою населення в боротьбі з татом, король Філіп IV Красивий (1285-1303) скликав в 1302 Генеральні штати – представництво всіх 3 станів. Так Ф. стала становою монархією.

До поч. 14 в. Ф. була найпотужнішим державою Західної Європи. Але її подальший розвиток загальмувався через Столітньої війни з Англією (1337- 1453), що проходила цілком на французькій території. До 1415 англійці захопили майже всю Ф. і поставили під загрозу її існування як суверенної держави. Однак під проводом Жанни д’Лрк французькі війська домоглися перелому у воєнних діях, що в кінцевому підсумку призвело до перемоги французів і вигнання англійців.

До кін. 15 в. завершення централізації зумовило автономність королівського фінансового апарату від станового представництва і фактичне припинення діяльності Генеральних штатів. Почалося перетворення станової монархії в абсолютну.

В кін. 15 – сер. 16 в. Ф., яка намагалася домогтися гегемонії в Європі і приєднати Північну Італію, вела з Іспанією і Священною Римською імперією Італійські війни (1494-1559). Не принісши ніяких політичних результатів, вони повністю виснажили фінансові ресурси Ф., що спричинило різке погіршення економічного становища країни. Зростання соціального протесту тісно переплёлся з поширенням реформаційних ідей. Розкол населення на католиків і протестантів (гугенотів) вилився в тривалі Релігійні війни (1562-91), кульмінацією яких стала масова різанина гугенотів в Парижі (Варфоломіївська ніч, 1572). У 1591 королем Ф. під ім’ям Генріха IV був проголошений представник молодшої гілки Капетингів Генріх Бурбон, вождь гугенотів, який прийняв католицтво. Виданий ним Нантський едикт (1598), зрівнявши в правах католиків і гугенотів, поклав край протистоянню за релігійною ознакою.

17 в. був часом зміцнення французького абсолютизму. У 1-ій третині його кардинал Рішельє, фактично правив країною при Людовику XIII, в основному викорінив дворянську опозицію; її останнім проявом була Фронда – масовий рух, очолений принцами крові (1648-53), після розгрому якого велика знати втратила політичне значення. Абсолютизм досяг піку в роки самостійного правління Людовика XIV (1661-1715). При ньому знати не допускалася до управління країною; його вершив сам «король-сонце», що спирався на держсекретарів і генерального контролера фінансів (цей пост протягом 20 років займав Ж.Б.Кольбер, видатний фінансист і меркантиліст, багато зробив для розвитку французької промисловості і торгівлі).

У 17 ст. Ф. вела в Європі війни, спрямовані або на ліквідацію домінування інших держав (Тридцятилітня війна), або на забезпечення власної гегемонії (з Іспанією в 1659, Голландські війни в 1672-78 і 1688-97). Всі територіальні придбання, отримані в ході Голландських воєн, були втрачені в результаті війни за іспанську спадщину (1701-14).

З 2-й пол. 18 в. зжив себе абсолютизм переживав гострий духовний та економічна криза. У духовній сфері його виразом стала поява плеяди філософів і письменників, по-новому осмислити гострі проблеми суспільного життя (вік Просвітництва). В економіці неминущий дефіцит бюджету, тривале зростання податків і цін в поєднанні з тривалим неврожаєм викликали зубожіння мас і голод.

У 1789, в обстановці різкого загострення соціально-економічної ситуації, під тиском Третього стану (торговців і ремісників) після багаторічної перерви були скликані Генеральні штати. Депутати від Третього стану оголосили себе Національними зборами (17 червня 1789), а потім – Установчими зборами, яке прийняло Декларацію прав людини і громадянина. Повсталий народ узяв і зруйнував символ «старого режиму», королівську в’язницю Бастилію (14 липня 1789). У серпні 1792 було повалено монархія (король Людовик XVI страчений); у вересні – проголошена Республіка. Повстання вкрай лівої частини її прихильників призвело до встановлення кривавої якобінськоїдиктатури (червень 1793 – липень 1794). Після перевороту 27-28 липня 1794 влада перейшла до більш помірним термідоріанці, а в 1795 до Директорії. Новий переворот, який призвів Директорію до падіння (листопад 1799), перетворив Ф. в Консульство: правління зосереджувалася в руках 3 консулів; функції Першого консула поклав на себе Наполеон Бонапарт. У 1804 Бонапарт був проголошений імператором, Ф.превратілась в імперію.

У період Консульства та Імперії велися безперервні наполеонівські війни. Постійні набори в армію, зростання податків, невдала Континентальна блокада виснажили сили Ф .; розгром наполеонівських військ (Великої Армії) в Росії і в Європі (1813- 14) прискорили крах імперії. У 1814 Наполеон відрікся від престолу; до влади повернулися Бурбони. Ф. знову стала монархією (конституційної). Спроба Наполеона повернути собі трон (1815) виявилася безуспішною. За рішеннями Віденського конгресу (1815) Ф. була повернута до кордонів 1790. Але основні здобутки революції – скасування станових привілеїв і феодальних повинностей, передача землі селянам, правові реформи (Цивільний та інші кодекси Наполеона) – скасовані не були.

У 1-й пол. 19 в. Ф. стрясали революції. Липнева (1830) була викликана спробами прихильників Бурбонів (роялістів) відновити в усій повноті «старий режим». Вона коштувала влади основної гілки Бурбонів, остаточно повалених революцією 1848. Президентом знову проголошеної II Республіки став племінник Наполеона – Луї-Наполеон Бонапарт. Після державного перевороту 1851 та наступного за ним року військової диктатури Луї-Наполеон коронувався як імператор під ім’ям Наполеона III. Ф. знову перетворилася в імперію.

Друга імперія (1852-70) стала періодом швидкого розвитку капіталізму (головним чином фінансово-спекулятивного), зростання робітничого руху і загарбницьких воєн (Кримської, Австро-італо-французької, Англо-франко-китайської, Мексиканської, війни в Індокитаї). Поразка у Франко-Прусської війні 1870 і невигідний Франкфуртський мир (1871) супроводжувалися невдалою спробою повалення уряду (Паризька Комуна).

У 1875 була прийнята Конституція III Республіки. В останній чверті 19 ст. влада на Ф. стабілізувалася. Це була епоха широкої зовнішньої експансії в Африці і південно-східної Азії та формування Французької колоніальної імперії. До кінця не вирішене нацією питання про оптимальну форму правління вилився в запеклу боротьбу між монархістами-клерикалами і республіканцями-антиклерикалами. Справа Дрейфуса, різко загострилася цей конфлікт, поставило Ф. на межу громадянської війни.

У 20 в. Ф. увійшла як колоніальна імперія, в той же час має аграрно-індустріальну економіку, відставала від провідних промислових держав з розвитку промисловості. Швидке зростання робітничого руху висловився у формуванні в 1905 соціалістичної партії (СФИО, французька секція Соцінтерну). У тому ж році антиклерикали виграли багаторічна суперечка: був прийнятий закон про відділення церкви від держави. У зовнішній політиці зближення з Великобританією і Росією поклало початок Антанті (1907).

3 серпня 1914 Ф. вступила в 1-у світову війну, яку і завершила 4 роки потому, в листопаді 1918, як держава-переможниця (поряд з Великобританією і США). Версальський договір 1918 повернув Ф. Ельзас і Лотарингію (відійшли до Пруссії по Франкфуртському світу). Вона отримала також частина німецьких колоній в Африці і великі репарації.

У 1925 Ф. підписала Локарнський договір, що гарантували західні кордони Німеччини. Тоді ж велися колоніальні війни: в Марокко (1925-26) і в Сирії (1925-27).

Війна, істотно підштовхнувши розвиток перш відставали французької промисловості, забезпечила прискорення економічного розвитку. Позитивні структурні зрушення в економіці – перетворення Ф. в індустріально-аграрну державу – супроводжувалися зростанням робітничого руху. У 1920 була заснована Французька комуністична партія (ФКП). Велика депресія почалася під Ф. пізніше, ніж в інших країнах, і з’явилася менш гострою, але більш тривалою. Близько 1/2 осіб найманої праці виявилися частково зайнятими, майже 400 тис. – Безробітними. У цих умовах робоче рух активізувався. Під керівництвом ФКП було створено об’єднання «Народний фронт», з великою перевагою перемогла на парламентських виборах 1936. 7 червня 1936 профспілки і роботодавці підписали Матіньонському угоди, які передбачали зростання заробітної плати на 12%, 2-тижневі оплачувані відпустки, укладення колективних договорів, введення 40 -Часовий робочого тижня. Народний фронт знаходився при владі до лютого 1937.

У 1938 прем’єр-міністр Ф. Даладьє разом з Н.Чемберленом підписав Мюнхенські угоди, націлені на відстрочку війни в Європі. Але 3 вересня 1939 Ф., виконуючи свої союзницькі зобов’язання по відношенню до Польщі, оголосила Німеччині війну. «Дивна війна» (бездіяльне перебування в окопах на укріпленої франко-німецькому кордоні – «лінії Мажино») тривала кілька місяців. У травні 1940 німецькі війська обійшли «лінію Мажино» з півночі і 14 червня 1940 вступили в Париж, 16 червня 1940 прем’єр-міністр П.Рейно передав владу маршалу А.Петену. За укладеним Петеном перемир’ю Німеччина окупувала близько 2/3 французької території. Перебравшись в розташований в неоккупіро-ванною зоні г.Віші уряд проводив політику співпраці з фашистськими державами. 11 листопада 1942 німецькі та італійські війська зайняли не-окуповану частину Ф.

З початку окупації під Ф. діяло рух Опору, найбільшої організацією якого став створений ФКП Національний фронт. Генерал Шарль де Голль, який займав перед війною пост заступника міністра оборони, виступив 18 червня 1940 по радіо з Лондона із закликом до всіх французів чинити опір фашистам. Де Голлю шляхом великих зусиль вдалося створити в Лондоні рух «Вільна Франція» (з липня 1942 – «борців Франція») і забезпечити приєднання до нього військових частин та адміністрації ряду французьких колоній в Африці. 3 червня 1943, перебуваючи в Алжирі, де Голль утворив Французький комітет національного визволення (ФКНО). 2 червня 1944 ФКНО, визнаний СРСР, Великобританією і США, був перетворений в Тимчасовий уряд Французької Республіки.

З висадкою союзних військ у Нормандії (6 червня 1944) загони Опору перейшли в наступ по всій країні. У ході Паризького повстання (серпень 1944) було звільнено столицю, а у вересні – вся Ф.

Після звільнення вкрай складна економічна ситуація в поєднанні з високим престижем комуністів і соціалістів, які багато зробили для перемоги, гарантували їм масову підтримку виборців. Ліві перебували при владі в 1945-47. У 1946 була прийнята Конституція IV Республіки, де передбачалася відповідальність уряду перед парламентом (парламентська республіка). Конституція проголошувала поряд з громадянськими свободами соціально-економічні права: на працю, відпочинок, охорону здоров’я і т.п. Була проведена широка націоналізація. У травні 1947, коли з уряду пішли комуністи, змінившись представниками створеної де Голлем партії «Об’єднання французького народу», урядовий курс перемістився вправо. У 1948 було підписано угоду про франко-американську співпрацю (План Маршалла).

Посилання на основну публікацію