Історичний нарис політичних традицій Мальти

Заселення Мальти відбувалося в V або IV тисячолітті до нашої ери племенами з острова Сицилія. В кінці неолітичної ери і в період енеоліту на архіпелазі існувала високорозвинена цивілізація, захід якої припав приблизно на II тисячоліття до нашої ери.

У VIII столітті до нашої ери на Мальтійському архіпелазі висадилися і асимілювалися фінікійці, що стали згодом етнічною основою мальтійської нації. Мальта тоді не мала явних покровителів, а фінікійці оцінили зручні гавані і стратегічно вигідне положення архіпелагу в центрі Середземномор’я.

У VI в до нашої ери Мальта майже на 300 років підпала під вплив карфагенян, які перетворили її в морську базу.

В ході тривалих Пунічних воєн (264-146 років до нашої ери) Мальта виявилася в центрі військових дій. Після 1-ї Пунічної війни (264-242 роки до нашої ери) архіпелаг зберігся за Карфагеном, проте в 218 році до нашої ери, з початком 2-ї Пунічної війни, він перейшов до Риму. Згодом пряме правління Риму змінила мальтійська адміністрація (причому острів Гозо володів автономією), що дозволяло Мальті зберігати свої традиції і мову, карбувати власні монети і направляти послів в Рим. На Мальті інтенсивно розвивалося кораблебудування.

У римський період на Мальті почалося поширення християнства. Згідно з переказами, в 60 році апостол Павло під арештом передавався в Рим на кораблі, щоб постати перед судом цезаря. Судно, що рухалося з боку острова Крит, потрапило в бурю, збилося з курсу і сіло на мілину в тому самому місці, яке нині носить назву бухти Святого Павла. 10 лютого став офіційним святом – Днем корабельної аварії Святого Павла.

Після розділу Римської імперії в 395 році Мальта виявилася в складі Візантії. Саме тоді християнство на Мальті поширилося повсюдно. У 870 році архіпелаг захопили араби, зробили значний вплив на багато сфер життя населення. При арабів на Мальті утвердився іслам. У 1090-1091 роках на островах висадилися нормани. Правління норманів зберігалося приблизно до 1127 року, коли Мальта увійшла до складу Сицилійського королівства, а на її території з’явилися намісник і військові гарнізони. Зв’язки з Європою були відновлені, пожвавилася економіка, повернуло свої позиції християнство.

З 1268 року Мальтою правил Карл Анжуйський, з 1283 року – арагонці, з 1410 року – кастільци. Острови зберігали статус торгового центру і порту міжнародного значення: жителі займалися ремісництвом, скотарством, культивували пшеницю, бавовну, кмин, а товари вивозилися для продажу в європейські держави.

У XV столітті, в ході воєн між Європою і мусульманами Північної Африки, Мальта регулярно піддавалася піратським нападам, що призвело до кризи торгівлі та економічного занепаду.

У 1530 році іспанський король Карл V передав ордену іоаннітів острова Мальта і Гозо, а також фортеця Тріполі в Північній Африці. З тих пір орден став іменуватися Мальтійським. Двічі (у 1547 і 1551 роках) на архіпелаг нападали турки, що змусило орден зайнятися зміцненням свого форпосту. Інтенсивне будівництво сприяло піднесенню економіки. Споруджені споруди дозволили ордену в 1565 році спільно з військами Сицилії відобразити атаку 48-тисячної турецької армії. В результаті загинули 250 з 600 лицарів ордена, а також тисячі мальтійців – захисників Мальти.

У 1566 році великий магістр ордена Жан де Ла Валет заснував Валлетту – місто, що стало в 1571 році столицею держави. Завдяки зручному порту Валлетта швидко перетворилася в торговий центр регіону, де інтенсивно розвивалися судноверфі, виробництво вітрил і канатів, обробка металів і дерева.

Орден заохочував економічну активність населення, стимулював бавовництво. На Мальту стікалися доходи від діяльності ордена зі всієї Європи. Чисельність населення Мальти в 1530-1798 роках зросла з 25 до 91 тисяч осіб. Однак самі лицарі не інтегрувалися в мальтійський суспільство (жили відокремлено від місцевого населення) і мали власний життєвий уклад. За деякими даними, орден займався работоргівлею.

До XVIII століття міць Мальтійського ордена зменшилася, економіка занепала. Серйозних демографічних і економічні наслідки мала епідемія чуми 1676 року. Між орденом і місцевої католицької церквою посилилися конфлікти, і в 1755 році частина духовенства за підтримки жителів повстала проти великих магістрів.

За заступництво над Мальтою вели боротьбу Великобританія і Росія. Однак в червні 1798 року острова зайняли французи. Великий магістр ордена без опору здав острів армії Наполеона. Лицарі, обурені діями глави ордена, скинули магістра Гомпеша. Главою ордена було запропоновано стати російському імператору Павлу I, який прийняв титул Великого магістра, проте залишився православним. В герб Російської імперії був включений мальтійський хрест, а Мальта була позначена на картах як губернія Російської імперії. Орденському капітулу було надано колишній палац графа Воронцова в Санкт-Петербурзі. Павло залишався Великим магістром до своєї смерті. Олександр I, який зайняв престол, оголосив лицарям про своє «доброзичливості і особливому благовоління», але побажав скласти з себе титул Великого магістра. Потім новий імператор усунув зображення мальтійського хреста з російського герба, а в 1817 році оголосив, що «Орден в Російській імперії не існує» (хоча Павло підкреслив в своєму указі про Орден Святого Іоанна, що він заснований «на вічні часи і в усьому просторі» ).

У 1800 році кораблі англійського адмірала Г. Нельсона блокували порти Мальти, і французьке підкріплення не змогло висадитися на острів. Після тривалої блокади адмірал Нельсон опанував Мальтою, британці встановили над архіпелагом свій протекторат. Відповідно до Ам’єнським договором 1802 року Великобританія мала намір повернути Мальту ордену, однак більшість жителів островів стали проти цього рішення. Заклики населення Мальти про встановлення представницького правління були відхилені. Мальтійці визнали британський суверенітет над островами. Згідно Паризьким договором 1814, Мальта була оголошена британською колонією.

У 1811 році британці скасували місцеве самоврядування, призначили цивільний уряд, а в 1813 році заснували військову комендатуру. Мальта приваблювала британців як військово-морська база. На острові були побудовані доки, дали роботу місцевому населенню. На Мальті розташовувався британський військовий гарнізон, згодом досяг чисельності в 10 тисяч чоловік. Мальта стала штаб-квартирою британського Середземноморського флоту. З відкриттям Суецького каналу в 1869 році через Мальту стали проходити морські торговельні маршрути.

Британський губернатор був єдиним носієм політичної влади, і протягом 35 років мальтійці практично не мали впливу на управління власними островами. У 1835 році при британському наміснику була створена рада з 7 членів за участю двох мальтійських представників. У 1849 році частина членів ради стала вибиратися, а в 1887 році виборні члени отримали більшість місць в раді. У 1887 році на Мальті набула чинності перша конституція, яка передбачала поєднання повноважень губернатора з елементами представництва населення архіпелагу.

Після Першої світової війни Мальта була виснажена, відбулося зубожіння населення (через різке зростання безробіття серед портових робітників). Почався рух протесту проти колоніального режиму. У 1919 році відбулося повстання, яке, хоча і було придушене, активізувало суспільно-політичне життя. З 1920-х роках важливу роль на острові стали грати політичні партії.

У 1921 році вступила в силу нова конституція: Мальті було надано статус самоврядної колонії. Губернатор і його рада продовжували вирішувати всі питання, пов’язані з обороною і зовнішніми зв’язками, а виборна законодавчі збори і сенат реалізовували влада у внутрішніх справах. Однак в 1936 році колоніальні власті відмінили дію конституції, Мальтою став керувати губернатор.

У роки Другої світової війни архіпелаг витримав довгу італо-німецьку блокаду, в ході якої постійно піддавався масованим бомбардуванням німецької та італійської авіації, обстрілу з моря. Загинуло більше 1,5 тисяч цивільних осіб, було зруйновано близько 37 тисяч будинків. Король Великобританії в 1942 році нагородив Мальту Георгіївським хрестом за героїзм, проявлений під час оборони островів.

У 1947 році Великобританія відновила на Мальті внутрішнє самоврядування, залишивши за собою сфери оборони, імміграції, громадянства, міжнародних договорів та ін. Була введена нова конституція, виборче право було надано всім жителям архіпелагу старше 21 року.

У 1950-х роках кабінет міністрів, утворений Націоналістичної партією Мальти (НИМ), виступив за самоврядування Мальти. У цей період Мальтійська лейбористська партія (МАП) виступала за інтеграцію з метрополією. У 1953 році на Мальті був розміщений об’єднаний штаб ВМС НАТО в Південній Європі.

У 1955 році лейбористи здобули перемогу на виборах, і уряд Будинки Мінтофф приступило до переговорів з Великобританією про інтеграцію. З даного питання на Мальті в 1956 році був проведений референдум, і більшість громадян підтримала курс влади. Однак британці відмовлялися надати Мальті значну фінансову допомогу. У 1958 році на Мальті пройшли масові демонстрації і страйки в підтримку незалежності.

У 1962 році відбулися парламентські вибори, що принесли перемогу НИМ, яка домагалася перетворення архіпелагу в британський домініон. Лейбористи, в свою чергу, виступали за республіку. У липні 1963 року в Лондоні була проведена конференція з питання незалежності Мальти, на якій були присутні представники всіх мальтійських партій. Сторони досягли компромісу з приводу плебісциту, і в травні 1964 року проект конституції, після представлення в парламенті Мальти, був винесений на всенародне голосування. Конституцію схвалили 50,69% виборців, які брали участь в референдумі.

У ніч на 21 вересня 1964 року Мальта стала незалежною державою (домініоном) в складі Співдружності (главою держави формально продовжувала залишатися британська королева). Архіпелаг був на 10 років пов’язаний з колишньою метрополією договором «Про взаємну оборону» і фінансовим угодою: на Мальті зберігалися британські військові бази в обмін на фінансові субсидії.

Мальтійське держава незабаром було визнано такими державами, як СРСР, Китай і США. Мальта встановила дипломатичні відносини з безліччю держав (в тому числі з СРСР в 1967 році), вступила в ООН і її структури (1964 рік), до Ради Європи (1965 рік). У зовнішній політиці уряд НИМ продовжувало орієнтуватися на Великобританію і США. З Вашингтоном було досягнуто згоди про обслуговування суден 6-го американського флоту.

У 1966 році вперше в історії незалежної Мальти відбулися загальні вибори, які принесли перемогу лідеру МЛП Боргу Олів’є. У 1967 році країну відвідала Єлизавета II, їй було надано теплий прийом. В цей же час країна почала вести переговори про співпрацю з ЄЕС і в 1970 році уклала з даною структурою договір про асоціацію.

Після приходу до влади МЛП провела ряд економічних і політичних реформ. Угода про перебування британських військ було денонсовано, і в 1972 році, після тривалих переговорів, сторони уклали нову угоду на більш вигідних для Мальти умовах. Штаб ВМС НАТО в південній зоні Європи був виведений з території країни, а на відвідування Валлетти судами 6-го американського флоту була накладена заборона. Згідно з новим британо-мальтійському угодою, термін оренди мальтійської території під військові бази Великобританії був продовжений на 7 років.

У 1974 році лейбористський уряд домігся зміни конституції: главою держави відтепер є президент Мальти, а не британський монарх. Виборчий ценз був знижений з 21 року до 18 років, також була обмежена сфера діяльності церкви, введені цивільні шлюби.

У зовнішній політиці лейбористи припинили практику «особливих» відносин з Північноатлантичним альянсом. У 1979 році британські війська були остаточно виведені, а база, на якій вони розміщувалися, закрита.

На рубежі 1980-1990-х роках економічна ситуація на Мальті погіршилася. Уряд НПМ взяло курс на розширення зв’язків із Заходом і зробило наголос на розвиток туризму. У 1990 році Мальта подала прохання про вступ до ЄС, в 1995 році стала учасницею програми НАТО «Партнерство заради миру», зберігаючи при цьому нейтральний статус. Держава продовжувала виділяти значні кошти на соціальні потреби – пенсійне забезпечення, освіту і охорону здоров’я. Одночасно економіка Мальти була піддана масштабної реорганізації, кінцевою метою якої було її приведення у відповідність до стандартів ЄС. У 1992 році був прийнятий 20-річний план економічного розвитку, який передбачав розвиток країни як міжнародного фінансового і торгового центру.

Однак в той період вступ Мальти в ЄС (намічене на 1999 рік) не відбулося, оскільки лейбористи, що прийшли до влади, були проти ідеї інтеграції з Євросоюзом. Новий уряд, сформований НПМ в 1998 році, знову звернулося з проханням про вступ до ЄС. 8 березня 2003 року пройшов референдум про приєднання до Євросоюзу – більшість населення Мальти підтримало це рішення. 1 травня 2004 року Мальта вступила в Євросоюз, а з 1 січня 2008 року приєдналася до єврозони.

У березні 2008 року відбулися парламентські вибори, на яких перемогу здобула НПМ. У квітні 2009 року на посаді президента Мальти Фенек Адамі змінив Джордж Абела: вперше в мальтійської історії правляча партія (НПМ) запропонувала на пост глави держави представника опозиції (МЛП). Абела, що знаходиться в дружніх відносинах з прем’єр-міністром від НПМ ЛОУРЕНЦО Гонці, залишив свій пост заступника керівника МЛП, так само як і партійний квиток, і 4 квітня 2009 року було приведений до присяги.

Посилання на основну публікацію