Історичний нарис політичних традицій Андорри

У II столітті до нашої ери – V столітті нашої ери територія Андорри перебувала в складі Римської імперії, потім на землях Південної Франції та Іспанії було створено королівство вестготів.

Географічне положення і гірський ландшафт Андорри виявилися визначальними факторами для історії країни, яка розташована на кордоні Іспанії, в так званому поясі Marca Hispanica – прикордонних земель, виділених Карлом Великим для захисту від просування в глиб Франкського держави арабів і берберів з Північної Африки, які отримали колективне назву «маври» (латинське mauri, від грецького maurds – темний).

Перша згадка про Андорру відноситься до 778 року в зв’язку з вторгненням на Іберійський півострів маврів. У 781 році Карл Великий захопив територію Андорри і віддав її в управління своєму синові Людовика Благочестивого, який в 819 році надав їй автономію. В результаті боротьби за контроль над Андоррою в 839-1133 роках ця територія була підпорядкована єпископові Урхельскій.

В ході конфлікту між графами і єпископами за управління Андоррою в 1278 році був підписаний «Акт-пареаж». Згідно з останнім, встановлювалося спільне правління в Андоррі єпископа Сео-де-Урхель і графа де Фуа. Наступники єпископа досі є співправителями, права ж графа починаючи з часів правління Генріха IV (який посів французький престол у 1594 році) перейшли до короля Франції, а потім до президентів Французької Республіки.

За підсумками другого конфлікту (1288 роки) був підписаний другий акт про пареаж (поділі влади), згідно з яким обидва співправителя повинні були жити поза територією Андорри і призначати своїх представників – вікаріїв, які по черзі, змінюючись щорічно, управляли країною. Данина розподілялася між двома співправителями: по непарних роках її виплачували графу де Фуа, по парним – єпископу.

У 1419 році виник «рада землі» (згодом генеральна рада), в який глави найбільш впливових родин мали право обирати своїх представників.

У наступні часи Андорра змогла зберегти незалежність завдяки особливому розташуванню по обидва боки Піренейських гір. Жителі користувалися привілеями громадян нейтральної держави, не служили в армії, були звільнені від військових податей і займалися перевезенням товарів через Піренеї.

14 квітня 1866 року положення конституції Андорри затвердив єпископ Урхельскій, а в 1869 році – французький імператор Наполеон III. Конституція була прийнята в чому завдяки діяльності заснованого Гільєном де Пландоліт-і-д’Арен руху «Нова реформа». Вона визначала повноваження і принципи формування вищого законодавчого органу Андорри – Генеральної ради, який складався з 24 членів, обирався синдиками, главами місцевої влади. Фактично конституція затвердила секуляризований характер держави, а повноваження єпископа звелися до управління церковними справами.

Посилання на основну публікацію