Геологічна будова берегів і островів Атлантичного океану

В геологічну будову північної і південної частин Атлантичного океану є велика різниця.

У північній частині океану поширені складчасті структури палеозойського віку – каледонські і герцинські, для південної же половини океану характерні структури стабільних допалеозойських платформ.

Палеозойські складчасті структури берегів Західної Європи і Північної Америки поширюються і на прилеглі материкові мілини, де вони піддалися складного роздроблення і нерівномірного переміщення. У міру віддалення від берегів складчастий фундамент має ясно виражену тенденцію до занурення аж до материкового схилу. Можливо, що в окремих частинах північної половини Атлантичного океану материкові складчасті структури поширюються значно далі материкового схилу, наприклад між Піренейським півостровом і Азорськими островами.

Деякі дослідники припускали, що альпійські структури області середземноморської Європи тривають на захід через Атлантичний океан до Карибського моря. Сучасними даними це припущення не підтверджується, оскільки структура Атлантичного хребта тут не порушена, що в іншому випадку було б неможливо. Багамські острови з крейдяного часу безперервно опускаються, що супроводжується утворенням мілководних карбонатних опадів. Загальна опускання цієї найбільш мілководній частині шельфу біля берегів Північної Америки досягає 4000 м. Палеозойський складчастий фундамент частини шельфу біля берегів Північної Америки, розташованої на північ від, поступово занурюється. Ця обставина поряд із зазначеним опусканням складчастого фундаменту біля берегів Західної Європи абсолютно спростовує припущення про переміщення материків, обриси яких по обидва боки Атлантичного океану мають разючу подібність.

Таким чином, пояснення цієї гомології переміщенням материків повинна бути полишена як абсолютно неспроможне, і замінено іншим, більш узгоджується з сучасними даними. На узбережжях південної половини Атлантичного океану переважають структури древніх платформ. Для інших ділянок прибережної смуги Африки і Південної Америки характерні прогини і западини платформного фундаменту, покритого осадовими породами мезозою і кайнозою великої потужності.

Сучасна берегова липни південної половини Атлантичного океану, зрізуючи то древні платформні структури, то молодші западини, нерідко збігається з лініями розривних порушень. Накладений характер конфігурації берегів, зв’язок якої з геологічною будовою ще не ясна, становить надзвичайно характерну рису морфології берегів Атлантичного океану.

Острови серед Атлантичного океану, якщо не брати до уваги шельфові і прибережні острови, можна розділити на дві групи. Першу групу складають острова, розташовані на підводному серединній Атлантичному хребті. Другу групу складають острова, що знаходяться на відрогах серединного хребта. Серед першої групи океанічних островів Атлантики найбільш великим є о. Ісландія, складений виключно вулканічними породами – продуктами кайнозойської, четвертичной і сучасної вулканічної діяльності. Велика базальтова брила, який є Ісландія, з цоколем потужністю не менше 3000 м розбита системою розломів меридионального і північно-східного напрямку. Лінії меридіональних розломів вважаються більш давніми. До молодих розломів північно-східного напрямку приурочені вулкани четвертинного і сучасного віку.

Ісландія представляє лише невелику частину великої області базальтових виливів, що охоплює північну частину Атлантичного і великі простори Північного Льодовитого океану. Баклунд назвав цю область Арктичним базальтовим плато. До складу названої області входять Фарерські острови, північна частина островів Великобританії, східна Гренландія, Шпіцберген, Земля Франца Йосипа і острова Де-Лонга, а також яка потрапила під третинним одкровенням базальтів величезна площа дна Норвезького і Гренландського морів з о. Ян-Маєн серед них. Ймовірно, базальтові покриви поширені і на дні великих океанічних западин Арктичного басейну, так само як на дні Атлантичного океану.

Найбільш значною острівної групою на серединній Атлантичному хребті є Азорські острови. В їх геологічну будову беруть участь молоді вулканічні породи, серед яких переважають базальти, трахібазальти. Молоді лави мають лужний характер, найбільш кислі з них мають трахітовими склад, а більш основні – трахідолерітовий. На поверхні базальтового фундаменту вітрі чаются вапняки (з фауною міоценового віку), покриті вулканічними породами більш молодого віку. У Морфотектоника району Азорських островів, провідне значення мають системи розломів, по яких відбувалися нерівномірні підняття і опускання окремих брил, що визначили морфологію підводного рельєфу і розвиток на островах активного вулканізму.

Посилання на основну публікацію