1. Моя освіта – реферати, конспекти, доповіді
  2. Географія
  3. Геоекономічна структура світового господарства

Геоекономічна структура світового господарства

Світове господарство, як сукупність взаємодіючих національних господарських комплексів країн, що функціонують на основі міжнародного поділу праці, на рубежі нового тисячоліття відрізняється:

– Різноманітністю соціально-політичних та економічних груп країн, макро- і субрегіонів світу з різними обсягами виробництва, рівнем науково-технічного прогресу, соціально-економічного розвитку та ступенем задоволення матеріальних і соціальних потреб населення;

– Розвитком процесів глобальної та регіональної економічної інтеграції, розширенням діяльності транснаціональних корпорацій (ТНК) і транснаціональних банків (ТНБ), які формують всесвітню просторову структуру майбутнього глобального суспільства;

– Глибокими геополітичними змінами світового устрою, зумовленими руйнуванням світової соціалістичної системи, розпадом ряду держав (СРСР, СФРЮ) і розгорнулися корінними соціально-економічними перетвореннями в багатьох країнах Центрально-Східної Європи та Азії.

В цілому для економічного розвитку протягом усього XX в. були характерні більш високі, ніж в попередні століття, темпи зростання, обумовлені широким впровадженням досягнень науково-технічної революції (НТР), що супроводжувалося значною нерівномірністю в окремих регіонах і країнах (табл.10). За 19002000 рр. світовий ВВП зріс у 18,8 разів (що відповідає середньорічним темпам приросту в 3%) при зростанні чисельності населення в 4 рази, світового промислового виробництва – в 26,3 рази, сільськогосподарського – в 5,9 разів, товарного експорту – в 35, 4 рази. Значне зростання середньодушового ВВП в світі (у цінах і за паритетом купівельної спроможності національних валют 2000), який виріс з 1,7 до 8,1 тис. Дол. (В 4,8 рази) (1111С) свідчить про вирішальну роль НТП у розвитку світового господарства, поглибленні географічного поділу праці та спеціалізації виробництва, розширенні міжнародної торгівлі.

Протягом усього XX в. відзначалися перерозподіл економічного потенціалу в структурі світового господарства, зміни його співвідношення між розвиненими індустріальними країнами, де як і раніше лідирує невелика група країн Півночі, і більшістю країн, що розвиваються Півдня, де посилилася диференціація, але практично зберігся розрив за рівнем середньодушового ВВ1 з країнами Півночі. Середньосвітовий коефіцієнт Джині, що відображає ступінь нерівності, за 1900-2000 рр. підвищився з 0,40 до 0,48.

Просторова структура Світового господарства на рубежі XXI століття представляє складну ієрархічну систему, що знаходиться в стані динамічної нерівноваги.

У сформованій просторовій структурі світового господарства домінують три основні центри сучасної світової економіки -США, Західна Європа і Японія, що володіють високорозвиненою економікою, що базується на великих ресурсах основного капіталу, передових виробничих і інформаційних технологіях, кваліфікованих трудових ресурсах. Вони виконують функції «центру» світового господарства при керівної ролі «великої сімки», тут зароджуються ключові напрямки НТП, зосереджений величезний фінансовий капітал, знаходяться світові центри прийняття рішень.

Другим структурним елементом світового господарства є так звана «напівпериферія» до якої зазвичай відносять країни середньорозвинених капіталізму, східно-азіатські та латиноамериканські «нові індустріальні країни», постсоціалістичні країни Центрально-Східної Європи, Китай. «Напівпериферія» грає стабілізуючу роль у світовому господарстві, відповідно до дією механізму інноваційних циклів в країни цієї групи ТНК переміщається виробництво масових продуктів, під їх контролем поширюються технологічні нововведення, інвестується капітал, використовується відносно більш дешева робоча сила і експлуатуються природні ресурси в інтересах « центру ».

Третім, окраїнним елементом світового господарства, виступає «периферія», яку утворюють найбільш відсталі країни Азії, Африки, Латинської Америки та Океанії, мають яскраво виражену сировинну спеціалізацію, які не пройшли стадію індустріального розвитку і не мають галузей, пов’язаних з НТП. При цьому проблема подолання розриву між країнами «центру» і «периферії», Півночі і Півдня стикається зі зростаючою незацікавленістю індустріальних країн «центру» в розвитку відносин з Півднем, посиленням механізмів економічної колонізації та селективної підтримкою окремих регіонів і країн. Без корінного перетворення внутрішніх соціально-економічних структур країн «периферії», активізації економічних зв’язків та інтеграції різних полюсів розвитку світового господарства проблематичним представляється розвиток світової цивілізації і в новому тисячолітті.

Аналіз темпів зростання ВВП в головних регіонах світу в 1900-2000 рр. показує, що в період класичного золотого стандарту перед Першою світовою війною незалежні країни Латинської Америки, «країни переселенського капіталізму» змогли наблизитися до провідній країні (Англії) за обсягом середньодушового ВВП. Колоніальні країни Азії та Африки значно віддалилися від провідної країни внаслідок нееквівалентних торговельних і фінансових зв’язків з метрополіями.

У період двох світових воєн і Великої депресії 1929 – 1933 рр., Коли міжнародна торгівля була згорнута, а потоки капіталів обмежені, всі великі регіони (за винятком СРСР, із замкнутою економікою) погіршили свої позиції по середньому ВВП по відношенню до провідної країні (США ).

Після Другої світової війни і аж до енергетичної кризи 1973-1974 рр. Західна Європа і Японія розвивалися швидше, зближуючись з США, Латинська Америка та Азія (за винятком Японії та Китаю) зберігали своє становище, Африка збільшувала відставання. У країнах РЕВ спостерігалося зближення з рівнем США, проте воно було менш помітно, ніж у країнах ОЕСР.

В останній чверті XX в. зближення Західної Європи з США сповільнилося, Латинська Америка і Африка кілька позадкували назад, ряд азіатських країн (включаючи Китай) вступили в період дуже швидкого зростання, а країни Східної Європи і колишнього СРСР різко погіршили свої позиції.

Внаслідок зазначених неравномерностей до кінця XX ст. Азія подвоїла, в порівнянні з 1950 р, свою частку в світовому ВВП (23,6%), значно (в 2,3 рази), в основному за рахунок країн-нефтеекспортёров, зросла частка Північної Африки, Близького і Середнього Сходу (5 , 4%), при майже двократному зменшенні частки Африки південніше Сахари та Східної Європи, стабілізації частки Латинської Америки (7,5%) і збереженні провідних позицій розвинених країн Заходу (51%). Зазначені тенденції свідчать, що посилюється глобалізація світового господарства, розширення сфери ринкової економіки та лібералізації транскордонного переміщення товарів і капіталу не гарантують зближення країн і субрегіонів за рівнем середньодушових доходів. Всі зазначені тенденції створюють тільки передумови для економічного зростання тих країн, які в змозі створити у себе макроекономічні умови для залучення нових технологій та інвестицій, поглибленої технологічної спеціалізації в умовах розширення міжнародного поділу праці. Фахівці МВФ відзначають, що експортоорієнтована стратегія НІС Азії, виявилася ефективнішою програм імпортозаміщення в Латинській Америці. Адміністративно-командна економіка колишнього СРСР, при значному прогресі на ранніх етапах індустріалізації, виявилася неспроможною на більш високих фазах постіндустріального розвитку сучасного етапу НТР. Досвід Китаю, який проводить з кінця 1970-х років широкомасштабні реформи і забезпечив значне прискорення економічного зростання, свідчить про наявність альтернативного шляху неоліберальному реформування пострадянських республік колишнього СРСР, що змінить геоекономічну структуру світу в найближчі десятиліття.

Найближча чверть XXI ст. стане етапом завершення інтеграційних процесів Західної та Східної Європи, яка через залучення нових ринків та природних ресурсів зможе зберегти свої позиції у світовому господарстві.

Промислове зростання в Східній Азії і найбільшій країні світу -Китай, при масованих інвестиціях японського капіталу в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні зміцнить позиції цього ядра в «центрі» світогосподарської структури.

США, які на початку XX ст. увійшли в число світових лідерів і створили двохполюсну систему розміщення продуктивних сил (Атлантичне узбережжя і Каліфорнія), зможуть у новому столітті на рівних взаємодіяти з двома іншими ядрами економічного і технологічного розвитку в Західній Європі та Східній Азії. Досягнуте в кінці XX в. панівне становище США в економічному, технологічному, інформаційному та військово-стратегічному просторах планети не є, однак, стабілізуючим фактором субрегіонального прогресу і вимагає врахування інтересів усіх членів світового співтовариства як в освоєнні ресурсів біосфери і збереженні екологічної рівноваги, так і в забезпеченні сталого економічного розвитку.

ПОДІЛИТИСЯ: