Гендерна рівність/нерівність у Великобританії

У Великобританії жінки повністю зрівняні в правах і можливостях з чоловіками. Жінки отримали право голосувати з 30 років в 1918 році. З 1928 року жінки голосують з 21 року, як і чоловіки. З 1958 року жінки обираються до парламенту. У 1969 році віковий ценз для всіх громадян Великобританії був знижений до 18 років. Гендерна трансформація британських політичних інститутів в останній третині XX століття – початку XXI століття дозволила Великобританії випередити багато європейських країн в реалізації мети гендерної рівності. Лейбористський уряд Гарольда Вільсона в грудні 1975 року ввело в силу два закони, спрямовані проти дискримінації жінок при прийомі на роботу, в оплаті праці. Перший закон – прийнятий ще в 1970 році. Закон про рівну оплату, другий – Закон про дискримінацію за ознакою статі 1975 року. Закон про рівну оплату поширювався на всі форми оплати найманої праці, включаючи основну ставку, плату за понаднормові, преміальні.

Відповідно до нього жінки могли звертатися з вимогою рівної оплати з чоловіками в промислові трибунали (суди з трудових відносин). Закон про дискримінацію за ознакою статі визнавав незаконними її прояви в сфері зайнятості, освіти, забезпечення товарами, пільгами і послугами. У сфері зайнятості заборонялася дискримінація при прийомі на роботу, визначенні умов, на яких пропонується робота, а також щодо доступу до можливостей просування по службі. Обидва закони мали гендерно нейтральний характер, тобто ставилися і до чоловіків. Зазначені закони сприяли інтеграції жінок в соціально-економічне і політичне життя Великобританії. Ця обставина тим більше є важливим, оскільки в 2004 році жінки становили 46% найманих працівників. Лейбористські уряду Блера і Брауна проводять цілеспрямовану політику щодо подальшого скорочення гендерної нерівності в сфері праці і сімейного життя. Великобританія в результаті підписання урядом Соціальної хартії приєдналася до соціального законодавства ЄС. Реалізуються програми «Впевнений старт» (безкоштовне навчання і догляд за дітьми) та «Новий договір» (підвищення добробуту неповних сімей за рахунок надання роботи, а не збільшення допомоги).

Представництво жінок в органах влади, перш за все в парламенті, характеризується стійким збільшенням. У 1992 році в парламенті було всього 60 жінок-депутатів (9,2% від загального числа депутатів). У 1997 році – 120 (18,2%), 2001 році – 118 (18,1%), 2005 році – 125 (19,7%). У Палаті лордів в 2005 році частка жінок збільшилася до 18,4%. У 1999 році після регіональних виборів в шотландському парламенті частка жінок-депутатів склала 37,2%, в Асамблеї Уельсу – 40%. У 2003 році – 39,5% і 50% відповідно. Однак в цілому по представництву жінок у парламенті Великобританія займала в 2005 році тільки 41-е місце серед держав з парламентською системою. У складі кабінету міністрів частка жінок в 2005 році збільшився в порівнянні з 2001 роком (сім міністерських постів) на 10% і досягла 27,3%.

Аналіз гендерної структури електорату двох провідних партій на загальних виборах в 1997, 2001, 2005 роках свідчить про масовий перехід жінок від підтримки Консервативної до підтримки Лейбористської партії. Незважаючи на те що першою жінкою – лідером партії протягом 15 років і прем’єр-міністром протягом 11 років була консерватор Маргарет Тетчер, торі поки не зуміли зробити радикальних заходів по трансформації своїх патріархальних традицій.

Частка жінок у Палаті громад в кінці 2008 року склала 19,5% від загальної чисельності членів палати, в Палаті лордів – 20,08% від загальної чисельності членів палати.

Провідні жіночі організації – Мережа лейбористських жінок, Комітет дії лейбористських жінок, Список ЕМІЛІ, Жіночий комітет БКТ, Жіноча національна комісія, Комісія рівних можливостей, Товариство Фосетт.

Посилання на основну публікацію