Державний устрій і політична система Сербії і Чорногорії

Відповідно до прийнятої 4 лютого 2003 Конституційної хартії державне співтовариство Сербії і Чорногорії грунтується на рівноправ’ї обох держав-членів.

Хартією передбачалося утворення однопалатного парламенту – Скупщини С. і Ч. з 126 депутатів (91 – від Сербії і 35 – від Чорногорії), спочатку на термін 2 роки шляхом делегування депутатів отреспубліканскіх Скупщини, а згодом – уже на строк 4 роки шляхом прямих виборів. Рішення парламентом приймаються простою більшістю від облікового складу за умови, що за них голосує таке ж більшість від кожної з республік. На строк 4 роки Скупщиною обирається також і президент нового державного утворення, причому поперемінно від кожної з двох республік. Глава парламенту і президент не могли бути представниками однієї і тієї ж республіки. Першим президентом С. і Ч. став представник Чорногорії Светозар Маровіч. Головою парламенту – представник Сербії Драголюб Мічуновіч, якого в 2004 змінив Зоран Шамі.
Президент С. і Ч. пропонує на затвердження Скупщині кандидатури до складу вищого органу виконавчої влади – Ради міністрів, який він очолює за посадою. Крім президента до складу уряду входять також міністр оборони, міністр закордонних справ та їх заступники, міністр із зовнішньоекономічних зв’язків, міністр у внутрішньоекономічних відносин, а також міністр з прав людини та національних меншин. Після закінчення 2-річного терміну міністр оборони і міністр закордонних справ міняються місцями зі своїми заступниками.

У республіках – членах спільноти обираються свої вищі органи державної влади. У Сербії вибори в республіканський парламент з 250 депутатів проводилися за пропорційною системою. Для створення парламентських груп передбачався ліміт у 5% отриманих на виборах голосів.

Мандат на формування уряду вручається представникові парламентської більшості. У 2004 мандат отримав голова Демократичної партії Воїслав Коштуніца (до 2003 – президент СРЮ). При формуванні його коаліційного уряду вперше була введена персональна відповідальність кожної партії за закріплене за нею міністерство. На відміну від колишньої практики його керівництво (міністри і заступники міністра) цілком складалося з членів однієї партії.

Шляхом прямих виборів на 5 років з можливістю переобрання ще на один термін обирався президент республіки. У зв’язку з провалом республіканських президентських виборів 2002 і 2003 через неявку необхідного числа виборців (50% від облікового складу) обов’язки президента Сербії до обрання нового президента виконував глава республіканської скупщини. У 2004 обмежувальний поріг для явки виборців законодавцями був знятий і на пост президента Сербії був іздрав Борис Тадич.

У Чорногорії при подібній же ситуації вказане перешкода була усунена ще в 2003, і ??на повторних виборах новим президентом був обраний Філіп Вуянович. Колишній глава республіки – Міло Джуканович перемістився в крісло прем’єра. Парламентські вибори в Чорногорії проводилися також за пропорційною системою. Змінними величинами при цьому були число «розігруються» депутатських мандатів (від 125 в 1990 до 71 в 2002) і виборчий поріг для попадання партій до парламенту, що коливається в межах 3-5% (у 2002 – 3%). У 2004 між владою і опозицією було досягнуто домовленості про введення диференційованого виборчого цензу. Якщо для партій, самостійно беруть участь у виборах, він залишався на рівні 3%, то для багатопартійних коаліцій вводилася рухома шкала. Для двопартійної коаліції встановлювався поріг в 5%, для трёхпартійной – 7% і т.д.

У краї Косово і Метохія легальні парламентські вибори в Збори краю проводились в листопаді 2001 на підставі «Статутних рамок тимчасового самоврядування», затверджених Міжнародною цивільною адміністрацією (UNMIK).

З 120 депутатських місць крайового парламенту 100 виділялися для всіх зареєстрованих партій, коаліцій та незалежних кандидатів, а 20 були зарезервовані для об’єднань національних меншин. Причому половина з них – для сербів.

Вибори здійснювалися за пропорційною системою з наявністю в краї однієї виборчої одиниці. Термін повноважень Зборів Косово був обмежений 3 роками. Крайовий парламент обирав президію і президента Косово.

Політичні партії в С. і Ч. реєструються тільки на республіканському рівні. У Сербії в 2003 їх було 274. Проте фактично число партій, активно виявляли себе на політичній арені, на порядок менше. Найбільшими були Демократична партія (голова Борис Тадич) і Демократична партія Сербії (голова Воїслав Коштуніца), що перетворилися після їх загальної перемоги в жовтні 2000 над «режимом Мілошевича» в основних політичних суперників. Крім них до парламентських виборів 2003 найбільш помітну роль грали такі проурядові партії, як Демохрістіанская партія Сербії (Владан Батич), Демократичний центр (Драголюба Мічуновіч), Демократична альтернатива (Небойша Чович) і Цивільний союз Сербії (Горан Свіланович). Чільне місце на республіканській арені в ряду проправі-тельственних політичних сил займали такі місцеві національні політичні партії, як Союз угорців Воєводини (Йожеф Каса) і Санджакская демократична партія (Расим Ляїч).

Поряд зі старою опозицією – Соціалістичною партією Сербії (Слободан Мілошевич), Сербською радикальною партією (Воїслав Шешель), Сербським рухом оновлення (Вук Драшкович), Партією сербського єдності (Борислав Пелевіч), все більш активну роль грала і нова демократична опозиція. Крім Демократичної партії Сербії, це в першу чергу партія Г 17 Плюс (Миро-люб Лабус), а також партія Нова Сербія, яку очолював Велимир Іліч, один з головних організаторів сербської демократичної революції 2000. В кінці 2003 в опозицію перейшла і Соціал-демократична партія (Слободан Орлич), що й призвело до втрати правлячим режимом парламентської більшості.

Парламентські вибори 2003 привели до нової розстановки політичних сил. Помітного успіху домоглися партії, які представляли як нову, демократичну, так і стару, націоналістичну і ліву, опозицію. Найбільше число місць у республіканському парламенті (82) завоювала Сербська радикальна партія, Демократична партія Сербії отримала 53 мандата, партія Г 17 Плюс – 34 (3 з яких надавалося Соціал-демократичної партії), коаліція Сербського руху оновлення і партії Нова Сербія – 22. Стільки ж завоювала Соціалістична партія Сербії. Істотно ослабли політичні позиції колишньої провідної правлячої партії – Демократичної. Незважаючи на те що її виборчий список отримав 37 депутатських місць, безпосередньо їй дісталося на 13 мандатів менше. Відповідно до жорстким передвиборчим міжпартійним угодою по 5 місць із спільного виборчого списку демократів надавалося Демократичному центру і Цивільному союзу Сербії, а одне – Соціал-демократичної унії. Ще два депутатських мандати було обіцяно представникам санджакскіх партій. Що стосується представників воеводинского угорців, то вони цього разу до Скупщини Сербії не потрапили.

У Чорногорії провідними політичними партіями були правляча Демократична партія соціалістів (Міло Джуканович) і відкололася від неї в 1998 Соціалістична народна партія (Предраг Булатович), що стала головною опозиційною силою. Важливу політичну роль грали також Соціал-демократична партія (Ранко Кривокапич), Ліберальний союз (Весна Перович), Народна партія (Драган Шоч), Сербська народна партія (Андрія Мандич). В кін. 2003 частина колишніх членів керівництва останньої на чолі з колишнім головою Божидаром Бойовічем утворила свою – Демократичну сербську партію.

Основними гравцями на політичній сцені в краї Косово і Метохія були такі албанські національні партії, як Демократична ліга (Ібрахім Ругова), Демократична партія (Хашим Тачі), Альянс за майбутнє Косово (Рамуш Харадінай), Нова партія Косово (Буяр Букоши), Християнсько демократична партія (Марк Краснічі).

З сербських партій найбільш активну роль на крайовому рівні грали представлені в Зборах Косово Демократична альтернатива, Демократична партія Сербії і Демократична партія.

Внутрішньополітичний розвиток нового державного співтовариства в найближчі 3 роки після прийняття Конституційної хартії, незважаючи на офіційний консенсус переважної частини політичної еліти, було загрожує загостренням боротьби між відцентровими і доцентровими силами, причому в обох республіках.

Глибоко розколотим з питання про майбутнє відносин з Сербією продовжувало залишатися чорногорське суспільство. Якщо опозиційна Коаліція за зміни (раніше – Коаліція за Югославію) у складі Соціалістичної народної партії, Народної партії та Сербської народної партії виступала за федеративний розвиток С. і Ч., то правлячий блок демосоціалістов і соціал-демократів не відмовлявся від свого наміру скористатися через 3 року правом на референдум про незалежність Чорногорії. На незмінних позиціях сепаратизму залишався і Ліберальний союз, який перейшов, щоправда, до співпраці з федералістами з питання відсторонення від влади правлячого режиму ДПС-СДП. У зв’язку з проявами з чорногорської сторони явного небажання форсувати процес гармонізації економічних систем двох держав – членів співтовариства, в Сербії все голосніше почали лунати голоси на користь незалежності цієї республіки. За сербську незалежність офіційно виступили Демохрістіанская партія і партія Г 17 Плюс.

Зовнішня політика нового державного співтовариства визначалася його внутрішніми потребами як економічного характеру (забезпечення сприятливих умов для необхідних іноземних фінансових вливань і для збуту вітчизняної продукції на зовнішніх ринках), так і політичного (забезпечення міжнародної підтримки у зміцненні правлячого режиму і у врегулюванні косовської кризи на основі територіальної цілісності співтовариства). Тому включення в європейські структури, особливо в ЄС, було спеціально прописано в Конституційній хартії як одна з основних цілей С. і Ч. Одночасно була зроблена заявка на входження в північноатлантичні структури і на стратегічне партнерство з США.

Подібне прагнення визначило характер військової реформи. Збройні сили (ЗС) С. і Ч., налічували 78 тис. Чол. станом на 2003, фахівцями НАТО було рекомендовано скоротити до 50 тис. У рамках розпочатого скорочення ЗС число генералів на командних посадах було зменшено вдвічі (з 51 до 26). З метою адаптації до натовської програми «Партнерство заради миру» Вища рада оборони С. і Ч. затвердив нову організаційну схему ВС, на чолі яких відтепер стояв цивільний міністр оборони.

Крім прагнення наблизитися до натовських стандартів радикальні реформи військової сфери були обумовлені і простим економічним розрахунком. Середня платня кадрового військовослужбовця становило лише 1,2 мінімальної заробітної плати, встановленої законом. Навіть у 2002, коли на військові потреби було виділено 41,4 млрд динарів (близько 700 млн дол.), Реальні потреби ЗС оцінювалися в 140 млрд динарів.

Посилання на основну публікацію