Державний устрій і політична система Норвегії

Норвегія – конституційна монархія. Глава держави – король. Королівський дім – династія Шлезвіг-Гольштейн-Зогденбург-Глюксбург: Харальд V, король Н. (з 17 січня 1991), народився 21 лютого 1937; Соня, королева Н. (4 липня 1937); Хокон, кронпринц Н. (20 липня 1973) і принцеса Марта-Луїза (22 вересня 1971). Король Н. Харальд V ухвалив, що принцеса Марта-Луїза після 1 лютого 2002 втратила свій титул і всі пов’язані з ним привілеї після заміжжя і її рішення продовжувати роботу у власній компанії Prinsesse Martha Louises Kulturformidling.

В адміністративному відношенні країна ділиться на 20 областей (фюльке), в їх числі і найбільші міста Осло і Берген.
Згідно з чинною Конституцією (17 травня 1814) з наступними змінами престолонаслідування передається по прямій лінії незалежно від статі. У короля Н. збереглися формально досить широкі повноваження. Він призначає і зміщує прем’єр-міністра, затверджує закони, оголошує війну та укладає мир, є верховним головнокомандуючим Збройними силами і главою державної церкви.

Законодавча влада здійснюється стортингом (165 депутатів), що обирається загальним рівним і таємним голосуванням за пропорційною системою строком на 4 роки. На першій сесії Стортингу депутати обирають зі свого складу 1/4 депутатів, що утворюють лагтінг, як вищого дорадчого органу, решту складають одельстинга. Виконавча влада формально належить королю, що призначає Державна рада (уряд), формований, як правило, з партій парламентської більшості. Вся повнота виконавчої влади на практиці належить уряду, очолюваному прем’єр-міністром.

Управління у фюльке (провінціях) здійснює призначається королем фюлькесман (губернатор), при ньому є фюлькестінг (обласна рада), що складається з голів рад сільських і міських комун. У кожній комуні є виборний орган місцевого самоврядування – збори представників.

Судову систему Н. утворюють суди першої та другої інстанцій і Верховний суд – найвищий орган судової влади; всі судді призначаються королем.

Виборчим правом користуються громадяни, які досягли 18 років і проживають в країні не менше 5 років.

Важлива особливість внутрішньополітичного життя Н. – встановлення своєрідного балансу між соціальними і політичними силами країни. Специфічному соціально-класовому згодою відповідала діюча т. Н. двополюсна партійно-політична система, яка піддається ерозії останнім часом. На одному полюсі знаходяться соціал-реформістська Норвезька робоча партія (НРП – з 1887) (Det Norske Arbeiderparti, входить до Соцінтерну) і ліві соціалісти (Соціалістична народна партія – Sosialistiske Folkeparti, заснована в 1961); на іншому – все правоцентристські буржуазні партії: Хейр (Hoyre – з 1885) – консерватори, перша політична партія країни – Венстре (Venstre – з 1884) – ліберали, клерикальна Християнсько-народна партія (ХНП – Kristelig Folkeparti, заснована в 1933) і Партія центру (Senterpartiet, до 1959 іменувалася Селянською партією, з травня і до кінця 1959 – Норвезької демократичною партією, заснована в 1920). При такому балансі сил істотно впливає популістська Партія Прогресу (ПП – Fremskrittspartiet – заснована в 1973), з якою поки відмовляються співпрацювати як ліві, так і праві партії.

Між правоцентристськими партіями в цілому і соціал-демократами не було непримиренних протиріч. Фактично склалася і функціонує корпоративна система прийняття рішень, причому роль координатора в цій структурі (держава – профспілки – підприємці) взяли на себе представники влади, які проводять курс «соціального партнерства»: укладення колективних договорів про заробітну плату та інших умов праці, діяльності трудових судів , залагодженні трудових конфліктів. Провідними ланками системи партнерства є, з одного боку, об’єднання підприємців, а з іншого (з 1899 загальнонаціональне) – Центральне об’єднання профспілок Н. (ЦОПН). Система співробітництва між бізнесом і державою доповнюється також неформальними зв’язками.

У централізованій структурі підприємницьких спілок головну роль грає Конфедерація норвезьких підприємців (200 тис. Чол.), А домінуючим впливом користуються Союз судновласників, Промисловий союз, Союз сільських господарів-виробників. У ЦОПН представлені св. 40 галузевих профспілок (700 тис. Членів), а в Конфедерації норвезьких державних службовців (30 галузевих спілок, навіть унікальний профспілка пенсіонерів) налічується 120 тис. Членів. Впливові: Кооперативне об’єднання (засновано в 1906, 0,5 млн пайовиків), Союз квартиронаймачів (1939), Робочий просвітницький союз (1931) і Робочий союз молоді (1903).

Основні умови продажу робочої сили виробляються раз на 2 роки на переговорах між КНП і ЦОПН у вигляді рамкових і загальних договорів. Перше базова угода була укладена ще в 1935 і досі служить в якості зразкового «трудового кодексу».

У 1960-х – поч. 70-х рр. розгорнулася гостра позапарламентська боротьба навколо проблеми членства Н. в «Загальному ринку», її головним підсумком стала відмова від вступу в організацію. Референдум 1972 по цьому питанню завдав своєрідну «травму» норвезької партійно-політичній системі. На референдумі 1994 противникам членства країни в ЄС вдалося домогтися своєї повторної перемоги.

Домінування НРП в норвезькій політиці зійшло нанівець в кін. 1980 – поч. 90-х рр. За підсумками останніх чергових виборів (10 вересня 2001) склалося наступне співвідношення сил: НРП 24,3% голосів (43 депутатських місця), Хейр 21,2% (38), Партія Прогресу 14,6% (26), СЛП 12,5 % (23), ХНП 12,4% (22), ПЦ 5,6% (10), Венстре 3,9% (2) і Партія Узбережжя 1,7% (1). На їх основі було сформовано другий коаліційний правоцентристський уряд (Хейр, ХНП, ПЦ, Венстре) на чолі з Х.-М. Бунневік. Серед партійно-політичних сил як і раніше боротьба ведеться в основному навколо скорочення податкових ставок, ролі держави та соціальних пільг. Останнім часом громадські рухи борються проти негативних наслідків глобалізації, що порушують традиційні підвалини.

Після закінчення «холодної війни» і переходу до постбіполярної системі поглибилося участь Н. у процесах світової інтернаціоналізації та регіональної інтеграції. Перш домінувала «атлантичне» напрям зовнішньої політики втратило визначальну роль. Норвезька політика – «базова» і «атомна», яка декларувала відмову від розміщення іноземних військ і ядерної зброї на території країни в мирний час, зараз знята з політичного порядку владою. Ерозія «атлантизму» пов’язана зі зміною стратегічної ролі країни і скороченням військових зусиль Н. в НАТО. Значення норвезької інфраструктури для американської стратегії і НАТО в цілому скоротилося. Однак керівництво країни прагне за будь-яких умов зберегти «особливі» норвезько-американські відносини.

Зростаючу роль грає «європейське» напрям. Незважаючи на вимушену відмову від вступу країни в ЄС і виникли у зв’язку з цим певні труднощі у відносинах з основними союзниками в Європі, Н. активно розвиває співпрацю з ЄС. У 1973 укладено угоду про вільну торгівлю промисловими товарами, в 1994 – угода про Європейський економічний простір. В рамках механізму європейського політичного співробітництва Н., спираючись на свій нафтовий фактор, ефективно забезпечує національно-державні інтереси, хоча і не бере участі в процесі прийняття рішень ЄС.

Зберігає своє значення «північне» напрям, який країна реалізує через Північний Рада. У 1990-х рр. співпраця країн Півночі здійснювалося в основному з державами Балтії та в рамках програми «північного виміру» ЄС.

Н. – одна з країн – засновниць ООН. Норвежець Трюгве Лі був обраний її першим генеральним секретарем. Осло розглядає ООН як головного органу з підтримання міжнародного правопорядку та системи міжнародної безпеки. Норвезька дипломатія зіграла важливу посередницьку роль у врегулюванні конфліктів між ООП та Ізраїлем, в Гондурасі і Шрі Ланці. Н. займає конструктивну позицію з проблем розвитку країн «третього світу», вона серед небагатьох розвинених країн, які надають 1% ВНП у вигляді допомоги країнам, що розвиваються.

Збройні сили Н. знаходяться в процесі реорганізації, складаються з Сухопутних військ – СВ, ВПС, ВМС і хеймверна (національна гвардія). Чисельність постійного складу 27 тис. Чол. і 220 тис. чол. в резерві. Військові витрати 3,2 млрд дол. США, 2,1% ВВП (2002). Хоча комплектування ЗС на основі закону про загальну військову повинність (призовний вік 20 років) зберігається, з щорічної призовного контингенту в 27 тис. Чол. тільки 10 тис. призивається на дійсну службу (термін 12 міс.).

Керівництво, яке здійснює головнокомандувач через об’єднаний штаб і управління генеральних інспекторів видів Збройних сил, зазнає змін у бік посилення ролі районів територіальної оборони.

Н. має дипломатичні відносини з РФ. У вересні 1921 Н. визнала Радянську Росію де-факто, а в лютому 1924 визнала СРСР де-юре. Взаємовідносини між Н. і Росією існують з давніх часів, вони ніколи не перебували у стані війни. У 1905 Росія першою з великих держав визнала незалежність Н. У Росії з вдячністю згадують Ф. Нансена, організатора міжнародної кампанії допомоги голодуючим в 1921-23. Яскравою сторінкою в історії відносин є бойове братерство в роки 2-ї світової війни.

У роки «холодної війни» радянсько-норвезькі відносини переживали важкий період. У листопаді 1955 відбувся офіційний візит в СРСР прем’єр-міністра Е. Герхардсу, а в 1964 Н.С. Хрущова і в 1971 Л.І. Брежнєва в Осло. У 1970-80-х рр. було підписано 60 міждержавних і міжурядових угод і договорів. Окремою сторінкою стала зустріч 5 грудня 1986 М.С. Горбачова з прем’єр-міністром Гру Харлем Брундтланд (НРП).

З утворенням РФ поновилися продуктивні зв’язки в різних областях. Кульмінацією контактів стали візити президента Б. Єльцина в Осло в 1996 і короля Н. в Москву в травні 1998. Важливою подією став офіційний візит в Осло президента РФ В. Путіна (листопад 2002), за підсумками його переговорів з прем’єр-міністром Хьеля Магне Бунневік було підписано Спільну заяву, в якій сторони домовилися про розширення співпраці в північному регіоні.

Між зацікавленими відомствами СРСР, а пізніше РФ і Н. впродовж 30 років проводяться консультації щодо врегулювання питань делімітації – розмежування Баренцева моря, які охоплюють 155 тис. Км2, і закріплення розділової лінії протяжністю 1700 км. Завдяки взаємних поступок і компромісів до поч. 2003 дискусія йде приблизно про 5% спірної акваторії і шельфу.

Посилання на основну публікацію