Державний устрій і політична система Канади

Формально Канада – конституційна монархія, але фактично – федеративна демократична держава з парламентською формою правління. Утворена в 1867 прийнятим британським парламентом Актом про Британську Північну Америку. Він був Основним законом країни аж до 1982, коли канадський парламент прийняв новий Конституційний акт. Останній консолідував Акт 1867 і всі додатки до нього, додав формулу зміни Конституції, а також Хартію прав і свобод. Складовою частиною Конституції є, крім того, деякі неписані звичаї, регулюючі, наприклад, формування уряду країни.

Адміністративний поділ – 10 провінцій і 3 території федерального підпорядкування.

Парламент Канади

Реальна влада належить парламенту, який виконує законодавчі та виконавчі функції і складається з монарха (з 1953 – англійська королева Єлизавета II), сенату і палати громад. Монарха в країні на постійній основі представляє генерал-губернатор, який призначається (з 1952 – з канадських громадян) за рекомендацією прем’єр-міністра Канади і володіє лише символічними, головним чином церемоніальними, повноваженнями. У 1993-2003 пост прем’єр-міністра займав Жан Кретьєн; в грудні 2003 його змінив на посту лідер правлячої (Ліберальної) партії і прем’єр-міністр країни Поль Мартін. Генерал-губернатор (з 1999) – пані Адрієнн Кларксон.

У парламенті провідна роль належить палаті громад, 301 член якої обирається загальним, прямим, таємним голосуванням в одномандатних округах, за мажоритарною системою, строком на 5 років (фактично вибори проводяться частіше – за призначенням уряду, що стоїть при владі). Лідер партії, що отримала на виборах найбільшу кількість місць в палаті, стає прем’єр-міністром і формує уряд країни. Партія, яка стала 2-ю за кількістю місць, традиційно носить назву «офіційної опозиції». Палата громад приймає рішення з усіх питань, що виносяться на її розгляд урядом.

Сенат (104 місця) розглядає і, як правило, стверджує законопроекти, прийняті палатою громад. Однак він не має права законодавчої ініціативи з фінансових питань, контролю над виконавчою владою, вотуму недовіри уряду. В цілому канадський сенат набагато менш впливовий, ніж, наприклад, сенат США. Сенатори призначаються генерал-губернатором за рекомендацією прем’єр-міністра за певною нормою представництва від суб’єктів федерації і йдуть у відставку після досягнення 70 років.

Форма державного устрою Канади

За формою державного устрою Канада – федерація, що складається з 10 провінцій і 3 територій. За Конституцією регулювання більшості найважливіших питань життєдіяльності країни (пряме оподаткування, торгівля, грошовий обіг, банківська діяльність, транспорт і зв’язок, громадянство, зовнішня політика та оборона) входить до компетенції федерації. Провінції відають питаннями майнових і громадянських прав, непрямого оподаткування, використання природних ресурсів (що є одним з основних джерел доходів провінційних бюджетів у вигляді збору за право розробки надр – роялті), трудових відносин, освіти, охорони здоров’я, місцевого законодавства і самоврядування. У сферу спільної компетенції входять імміграція, розвиток сільського господарства.

Глава держави представлений в провінції лейтенант-губернатором, який призначається генерал-губернатором за рекомендацією прем’єр-міністра країни (і теж здійснюють переважно лише церемоніальні функції). Законодавча і виконавча влада належать однопалатним Законодавчим зборам (у Квебеку – Національній асамблеї). Принцип формування провінційних урядів – той же, що і федерального.

Судова система Канади

Судова система Канади має три рівні:

  • федеральний;
  • провінційний;
  • територіальний.

Вищим судовим органом країни є Верховний суд. За Конституційним актом 1982 Верховний суд крім колишніх повноважень останньої інстанції у кримінальних та цивільних справах отримав повноваження Конституційного суду. 9 суддів Верховного суду призначаються генерал-губернатором за рекомендацією прем’єр-міністра і йдуть зі своєї посади після досягнення 70 років. Федеральний суд розглядає справи з питань:

  • морського права;
  • прибуткового оподаткування;
  • патентів;
  • митниці.

У Канаді на федеральному рівні при владі з 1867 р знаходилися тільки дві партії – Прогресивно-консервативна (виникла в 1854 р) і Ліберальна (заснована в 1873 р), що формувалися й функціонували за зразком аналогічних партій Великобританії. Після 1-ї світової війни поряд з консерваторами і лібералами у федеральному парламенті були в різний час представлені 1-3 малі партії, іноді істотно впливали на політику уряду. У провінціях при владі перебувають партії, що носять, як правило, ті ж назви, проте більшість їх не має організаційних зв’язків зі своїми федеральними аналогами і не підкоряється їх рішенням.

Політичні партії Канади

Ліберальна партія в 20 ст. домінувала на федеральній арені, вигравши 18 загальних виборів з 28, при цьому після 2-ї світової війни – 12 з 18.

Її діячі проявили себе більш гнучкими політиками та вмілими правителями, ніж їхні основні суперники – консерватори. В основі політичної програми партії – прихильність принципу вільного підприємництва при активній регулюючій ролі держави, прагнення зміцнити федеральну владу, зберегти провідні галузі економіки країни під національним контролем, диверсифікувати її зовнішньоекономічні та політичні зв’язки, відстоювати самобутність культури і самостійність зовнішньої політики Канади. У 1982 р ліберали на чолі з тодішнім прем’єр-міністром П’єром Трюдо (перебував при владі в 1968-79 рр і 1980-84 рр) здійснили «патріацію» канадської Конституції, ліквідувавши формальні залишки колишньої залежності Канади від Великобританії. На виборах 1997 р ліберали отримали 155 місць, у 2000 р – 172 місця.

Прогресивно-консервативна партія з 1900 р домагалася влади 10 разів, з них 6 – після 1945 р. Її підтримують більшість англомовних жителів дрібних міст та сільської місцевості, особливо в західній частині країни, заможні фермери та підприємці, протестанти. Партія виступає за обмеження втручання держави в економіку, скорочення державних витрат, була ініціатором ослаблення контролю над іноземним капіталом. Спроби уряду Б. Малруні (прем’єр-міністр в 1984-93 рр) зміцнити єдність Канади шляхом конституційних поступок Квебеку і заодно всім іншим провінціям провалилися.

На виборах 1993 р консерватори зазнали безпрецедентну у своїй історії поразку: маючи до цього 167 депутатів у палаті громад, вони змогли отримати в ній всього 2 місця, що поставило найстарішу партію Канади під загрозу зникнення. На виборах 1997 р консерватори отримали 12 місць, у 2000 р – 20 місць.

Нова демократична партія (НДП) утворена в 1961 р шляхом злиття Федерації кооперативної співдружності, створеної в 1932 р, з керівництвом Канадського робочого конгресу – найбільшого профспілкового центру країни. Єдина соціал-демократична партія Північної Америки. Входить до Соціалістичного інтернаціоналу. Відстоює державне регулювання економіки, ефективну систему соціального забезпечення, визнання «особливого статусу» Квебека в децентралізованій федерації. Виступає проти панування іноземного капіталу в ключових галузях. НДП неодноразово перебувала при владі в різних провінціях. Пік впливу НДП припав на 1970-80-ті рр, коли число її депутатів у федеральному парламенті доходило до 43. Однак на виборах 1993 р нові демократи отримали всього 9 мандатів. На виборах 1997 р НДП отримала 21 місце, у 2000 р – 13 місць.

Квебекський блок був створений в 1990 р сувереністами провінції Квебек (прихильниками «суверенітет-асоціації» – політичного суверенітету цієї франкомовної провінції, при збереженні її економічної асоціації з «рештою Канади»), щоб відстоювати свої інтереси на федеральній арені. До цього моменту вони обмежувалися політичною діяльністю в самій провінції, об’єднавшись в Квебекську партію. На загальних виборах 1993 р, отримавши підтримку певних середніх шарів, інтелігенції, молоді Квебека, провів в палату громад 54 депутата і зайняв місце офіційної опозиції. На загальних виборах 1997 р КБ отримав 44 місця, а в 2000 р – 38 місць.

Канадський консервативний альянс реформ виник (спочатку під назвою «Партія реформ») в 1989 р в провінції Альберта як виразник невдоволення місцевого дрібного і середнього бізнесу політикою федеральної влади, традиційно відображає інтереси великого капіталу Центральної Канади виступив за децентралізацію федерації, за посилення ролі провінцій у формуванні сенату і Верховного суду країни, в контролі над її природними ресурсами, за скасування закону про двомовність, проти будь-яких поступок Квебеку. Отримав підтримку більшості фермерства, жителів дрібних і середніх міст у всіх провінціях Заходу, де до того ж вельми сильні настрої англосаксонського шовінізму. На виборах 1993 р провів у палату громад 52 депутата і став оскаржувати місце «офіційної опозиції» у Квебекському блоку. Це вдалося зробити в результаті виборів 1997 р, коли реформісти виграли 60 мандатів, а в 2000 р – вже 66 мандатів.

В кінці 2003 р Канадський консервативний альянс реформ і Прогресивно-консервативна партія оголосили про намір створити об’єднану консервативну партію.

З партій, що діють тільки на провінційній арені, представляє особливий інтерес Квебекська партія в провінції Квебек. Виникла в 1967 р і вже на провінційних виборах 1976 р прийшла до влади під гаслом «суверенітет-асоціація». У 1980 р провела провінційний референдум з питання про суверенітет і зазнала поразки, отримавши лише 40% голосів. На виборах 1985 р поступилася влада провінційним лібералам. У 1994 р знову прийшла до влади і в 1995 р провела 2-й референдум з того ж питання. На цей раз її заклик підтримали 49,4% голосуючих. Платформа партії носить багато в чому соціал-демократичний характер: заклик до діалогу з профспілками, соціальної забезпеченості населення, солідарної відповідальності всіх квебекців. Але головне – КП проповідує і реалізує політику всебічного зміцнення та заохочення французької мови та культури в провінції. На провінційних виборах 2003 р КП не змогла домогтися більшості в законодавчих зборах (Національної асамблеї) Квебека і позбулася влади в провінції (яка перейшла до уряду, сформованому Ліберальною партією Квебеку).

Громадські організації Канади

Канадський робочий конгрес – найбільший загальнонаціональний проф-центр, більш 2,3 млн членів. Створений в 1956 р шляхом злиття Професійного і робочого конгресу Канади (цехові профспілки, що складалися в Американській федерації праці) та Канадського конгресу праці (профспілки, що складалися в Конгресі виробничих профспілок США, а також канадські національні профспілки).

Конфедерація національних профспілок, 2-й за значенням профцентр країни. Виникла в 1921 р як Канадська католицька конфедерація праці, що складалася тільки з національних профспілок Квебека, які перебували під сильним впливом католицької церкви. У 1960 р вилучила з програми посилання на соціальну доктрину церкви і прийняла сучасну назву.

Національна спілка фермерів – найбільша фермерська організація країни, створена в 1969 р.

Ділова рада з національних питань – найвпливовіша організація крупного канадського бізнесу. Створена в 1977 р, об’єднує вищих керівників 140 найбільших корпорацій Канади до 2004 р змінила свою назву на Канадська рада головних керуючих.

Канадська торговельна палата – об’єднання підприємців та представників корпорацій, створене в 1929 р. Налічує близько 200 тис. Індивідуальних та колективних членів.

Союз промисловців і експортерів Канади створений в 1996 р в результаті об’єднання найстарішої підприємницької організації країни – Канадської асоціації промисловців (заснована в 1871 р) та Канадської асоціації експортерів (заснована в 1943 р). Налічує 50 тис. членів.

Братство інуїтів Канади (БІК; інуїтів Тапірісат). Засноване в 1971 р активістами руху канадських інуїтів (ескімосів) на захист їхніх економічних інтересів і культури в процесі освоєння Півночі Канади канадськими та іноземними корпораціями. Цілями БІК є збереження мови та розвиток культури інуїтів, надання сприяння у виявленні їх потреб і сподівань, у встановленні та зміцненні зв’язків між усіма поселеннями інуїтів, формулювання і захист їхніх вимог на переговорах з владою всіх рівнів, щоб домогтися повної участі інуїтів в житті канадського суспільства . Рада директорів БІК складається з президентів 6 регіональних асоціацій і 4 членів, що обираються на дворічний термін на щорічних зборах представників місцевих громад. Входить у міжнародну організацію «інуїтська приполярна конференція», в якій також складаються аналогічні за структурою об’єднання ескімосів Аляски і Гренландії.

Асамблея Перших Націй – загальканадська політична організація, що представляє інтереси статусних індіанців (визнаних такими федеральним Законом про індіанців 1951 р).

Створена в 1980 р на зустрічі вождів більшості індіанських племен країни. Очолюється головним вождем, що обирається на 3 роки загальними зборами вождів, і 6 віце-вождями, що обираються регіональними об’єднаннями. Сприяє своїм членам консультаціями і розробкою вимог до влади з питань соціального забезпечення та економічного розвитку, освіти, медичного обслуговування, виступає на захист інтересів індіанців з цих питань перед федеральним урядом, домагається законодавчого закріплення земельних та інших прав індіанців, передбачених у договорах з британською владою колоніального періоду і в судових рішеннях наступних років.

Рада корінних народів Канади (РКНК). Виникла в 1968 р як політична організація метисів і нестатусних індіанців (які не підпадають під дію федерального Закону про індіанців). Складається з провінційних і територіальних організацій, президенти яких утворюють раду директорів РКНК. Діяльність РКНК фінансується федеральним урядом. РКНК домагається визнання «історичної та культурної неповторності» метисів і нестатусних індіанців і надання їм прав, визнаних за іншими аборигенними народами країни. У 1983 р від РКНК відкололися провінційні асоціації 3 Степових провінцій; вони утворили Національну раду метисів.

Акт про Британську Північну Америку 1867 р надав федеральному центру надзвичайно широкі повноваження, які використовувалися ним, як правило, в інтересах торгової та фінансової еліти економічного центру Канади – провінції Онтаріо. Але в 20 ст. в країні утворилися потужні регіональні економічні і політичні угруповання, які стали домагатися розширення повноважень провінцій для більш ефективного відображення своїх інтересів у політиці федерального уряду. Під їх безперервним натиском центр неодноразово поступався провінціям частинами своїх повноважень.

У підсумку Канада стала однією з найбільш децентралізованих федерацій у світі, і процес цей триває, послаблюючи цілісність країни. Головним політичним механізмом врегулювання розбіжностей і суперечностей між центром і суб’єктами федерації стали: федерально-провінційні конференції, спочатку спеціальні, рідкісні, а потім регулярні, на рівні глав федерального і провінційних урядів, а також міністрів, керівних аналогічними відомствами (наприклад, фінансів, освіти і т .п.). Найбільш потужним економічним важелем протидії ослабленню федерації є так звані «зрівнюючі платежі», які виділяються центральним урядом з федерального бюджету біднішим провінціям для підтримки в них середнього по країні рівня соціального обслуговування та оподаткування. Однак після 1993 р заходи щодо скорочення дефіциту федерального бюджету помітно зменшили розміри таких платежів, що вело до нового загострення федерально-провінційних відносин.

Федеральний уряд прагне також зміцнити економічну єдність федерації, виступаючи за усунення численних обмежень торгівлі, які з давніх пір існують між провінціями.

У 1994 р Оттава домоглася згоди провінцій на ліквідацію подібних перешкод для взаємної торгівлі, проте його реалізація йде з трудом, особливо в Квебеку, що вимагає для себе особливих прав на введення заходів щодо захисту своєї унікальної культури, насамперед французької мови. Решта – англомовні провінції, насамперед Британська Колумбія і Альберта, виступають проти надання Квебеку будь-яких виняткових повноважень і, в свою чергу, вимагають поширення на них будь-яких поступок, які федеральний уряд зробить Квебеку.

Головними завданнями зовнішньої політики Канади після 2-ї світової війни довгі роки було забезпечення національної (і міжнародної) безпеки та економічного процвітання країни. В умовах «холодної війни» це означало насамперед запобігання війни між СРСР і США. Після закінчення «холодної війни» ці пріоритети помінялися місцями, а в 1995 р урядом ліберальної партії до них було додане завдання просування за кордоном «канадських цінностей» і досягнень культури.

Посилання на основну публікацію