Державний устрій і політична система Франції

Франція – неподільна, світська, демократична і соціальна держава з республіканською формою правління. В адміністративному відношенні Ф. ділиться на 22 регіону, 96 департаментів, 36 565 комун. Найбільші міста – Париж, Ліон (1,3 млн), Лілль (1,0 млн), Ніцца (0,8 млн), Тулуза (0,8 млн), Бордо (0,7 млн).

Діє Конституція, прийнята шляхом референдуму в 1958, з поправками 1962 (з питання про обрання президента), 1992, 1996, 2000 (у зв’язку з підписанням відповідно Маастрихтського, Амстердамського і Ніццького договорів) і 1993 (з питання про імміграцію).
Форма правління з 1958 – напівпрезидентська республіка: в Конституції чітко позначений принцип пріоритету президента, який не відповідальний перед парламентом, але й не є главою уряду. З 1995 президентом Ф. є Ж.Ширак (переобраний в 2002), представник правоцентристської партії «Союз за об’єднання народу» (СОН), спадкоємиці голлістських партій.

У французькій політичній системі президент – ключова фігура. Президент обирається на 5-річний термін на мажоритарній основі прямим загальним голосуванням (право голосу мають всі громадяни після досягнення 18-річного віку).

Основна функція президента – спостереження за дотриманням Конституції, виконання ролі національного арбітра, що забезпечує регулярну та належну діяльність виконавчої влади і спадкоємність держави. Президент – гарант національної незалежності і територіальної цілісності, дотримання Ф. прийнятих нею міжнародних зобов’язань, він верховний головнокомандувач, представляє країну на міжнародній арені, призначає вищих цивільних і військових посадових осіб. Призначає прем’єр-міністра, спільно з ним формує кабінет і припиняє повноваження останнього при його відставку. Президент головує на засіданнях кабінету і затверджує його рішення.

Президент обирається незалежно від парламенту і має право його розпуску з обов’язковою умовою оголошення дати позачергових виборів. Президент позбавлений права законодавчої ініціативи, але може видавати декрети і укази, володіють силою законів, організовувати референдуми з питань внутрішньої і зовнішньої політики. Президент користується правом відкладеного вето на рішення парламенту. Нарешті, Конституція надає президенту надзвичайні повноваження при виникненні «серйозною і безпосередньої загрози» для територіальної цілісності країни і порушенні «нормальної діяльності органів державної влади». В цілому президентська влада під Ф. – всеосяжна, визначених кордонів вона не має.

Прем’єр-міністр призначається президентом на невизначений термін зі складу депутатів партії, що отримала більшість на виборах. У 2002 цей пост зайняв Ж.-П. Раффарен. Прем’єр-міністр відповідальний і перед президентом, і перед парламентом. Він керує діяльністю уряду і несе за неї відповідальність, забезпечує виконання законів, відповідає за обороноздатність країни. При необхідності веде замість президента засідання Вищої національної ради оборони, а також у виняткових випадках – засідання Ради міністрів (за наявності спеціальних повноважень від президента в конкретній області). Прем’єр-міністр спільно з президентом бере участь у розробці економічної програми уряду, якщо вони належать до різних партій (в іншому випадку це місія президента).

Прем’єр-міністр користується правом законодавчої ініціативи: він і члени кабінету можуть видавати підзаконні акти з економічних і соціальних питань. Приблизно 20% розглянутих парламентом законопроектів розробляються урядом, причому переважна їх частина (4/5 і більше) приймаються.

Французький парламент складається з двох палат – Національних зборів і Сенату. Депутати Національних зборів обираються за мажоритарним принципом прямим, загальним, рівним і таємним голосуванням на 5-річний сроколо З 1986 число депутатів Національних зборів – 577 (раніше 491). 1 депутатський мандат припадає на 100 тис. Виборців. Проходять в парламент партії, чиї кандидати подолали 5% -й бар’єр у всіх 96 департаментах. Члени парламенту не мають права займати посад у структурах виконавчої влади. Звичайна щорічна парламентська сесія триває не менше 120 днів. Передбачена можливість скликання надзвичайної сесії на прохання прем’єр-міністра або більшості членів Національних зборів для обговорення питань особливої ??державної важливості; її відкриття та закриття здійснюється за особливим декретом президента країни. На парламентських виборах 2002 обрана 12-я легіслатура Національних зборів в наступному складі: СОН 355 мандатів, Французька соціалістична партія (ФСП) 140, Союз на захист демократії (СЗД) 29, ФКП 21, Радикальна партія 7, «3елёние» 3, інші 22 .

Голова Національних зборів – Р. Форне (СОН). Голова, що представляє парламентську більшість, обирається на термін легіслатури. Його основне завдання – забезпечення нормального функціонування нижньої палати. 6 його заступників – глави провідних парламентських партій. Порядку денного парламентських засідань визначає уряд, який тим самим контролює поточну діяльність Національних зборів.

Сфера законодавчої діяльності Національних зборів зафіксована в Конституції і обмежена 12 напрямками (в т.ч. забезпечення громадянських прав і свобод громадян; основні питання цивільного та кримінального права; національна оборона; зовнішня політика; правове регулювання відносин власності; націоналізація і приватизація, оподаткування і грошова емісія і, звичайно, затвердження бюджету). Розгляд і затвердження бюджету – основна можливість парламенту контролювати діяльність уряду; причому депутатам забороняється вносити пропозиції, що ведуть до зростання видаткової частини бюджету. Законотворчість здійснюється в рамках 6 постійних комітетів (число, встановлене Конституцією). Вони включають 60-120 депутатів; головують в них незмінно представники проурядових партій.

Національні збори прибраний правом домагатися відставки уряду. Процедура така: при відхиленні урядової програми в цілому або окремого законопроекту уряд ставить питання про довіру; у відповідь нижня палата правомочна прийняти особливу резолюцію осуду. За підтримки її не менше 50% депутатів кабінет зобов’язаний подати у відставку. Однак президент має право, прийнявши відставку прем’єр-міністра, тут же знову призначити його на цю посаду. Або, навпаки, змістити прем’єр-міністра, незважаючи на підтримку його більшістю парламентаріїв.

Верхня палата парламенту – Сенат (317 членів) обирається двоступеневих голосуванням і кожні 3 роки оновлюється на третину. Структура Сенату ідентична структурі Національних зборів. Сенат, на відміну від нижньої палати, не може припинити діяльність уряду; по відношенню до прийнятих Національними зборами законам Сенат має право відкладального вето. Склад Сенату на травень 2003: СОН 83 мандата, ФСП 68, Союз центристів 37, Ліберальні демократи 35, Об’єднання демократів за соціалізм і Європу 16, ФКП 16, інші 66 мандатів.

На підставі Конституції 1958 у Ф. був створений квазісудовий орган – Конституційна Рада. Він розглядає акти, які видаються законодавчою і виконавчою гілками влади, на предмет їх відповідності Конституції. У Раді 9 членів. Право номінувати їх мають президент країни, глави Національних зборів і Сенату (по 3 члени кожний). Призначення виробляється на дев’ятирічний термін і не може бути повторним. Голова Ради призначається президентом Ф. з числа членів Ради.

З 1982 виконавча влада на місцях – виборна (до цього здійснювалася префектами, призначуваними прем’єр-міністром). На рівні департаментів виборними органами є генеральні ради, на рівні регіонів – регіональні ради.

Під Ф. склалася демократична і багатопартійна система. Діє близько 25 партій; у виборах 2002 брали участь 16 з них. Однак реальний вплив на політичне життя надають всього 3-4 партії. Це в першу чергу правоцентристський Об’єднання на підтримку республіки (ОПР), в 2002 перетворене в СОН, і лівоцентристська – ФСП. В кін. 1980-х рр. в розряд основних партій увійшов вкрай правий Національний фронт (НФ). У 1990-і рр. спостерігалося зміцнення трипартизму, пов’язане головним чином із зростанням електоральних успіхів НФ на тлі стабілізації правого центру та ослаблення соціалістів.

ОПР, що виникла в 1976 як спадкоємиця ЮДР, у зовнішній політиці продовжила голлістську традицію «особливого шляху» Ф. – великої держави і міжнародного посередника. У 1990-і рр. з ускладненням відносин між індустріальними і країнами, що розвиваються, з ліквідацією радянського блоку потреба у французькому посередництва різко скоротилася; рудименти голлизма залишалися у вигляді «особливого підходу» Ф. практично до всіх проблем світової політики і євробудівництва. В економічній сфері ОПР, на відміну від правоцентристських партій ін. Індустріальних країн, не перейшла до неолібералізму. Позиція ОПР з основних економічних питань (роль держави в економіці, ставлення до бізнесу, боротьба з безробіттям) перед президентськими і парламентськими виборами 2002 нагадувала погляди європейських соціал-демократів. З поч. 1980-х рр. на президентських і парламентських виборах ОПР незмінно набирала 20-22% голосів. У 1-му турі президентських виборів 2002 кандидат від ОПР Ж.Ширак отримав 19,7%, обігнавши лідера НФ Ж.-М.Ле Піна всього на 2%.

Перед лицем загрози перемоги НФ ОПР поставила завдання сплачіванія правоцентристських сил. Створене навколо неї рух Об’єднання на підтримку президента стало важливим фактором перемоги правоцентристів на виборах (у 2-му турі Ж.Ширак отримав 81,96%). Надалі рух було перетворено в СОН, лідером якого став відомий діяч ОПР Ален Жюппе. Економічна програма СОН, як і раніше не проголошуючи відкрито принципів неолібералізму, передбачає зменшення функцій держави і посилення підтримки бізнесу. У політичній сфері СОН ставить своїм завданням збереження і підтримка ролі великої держави, лідера європейської політики (це проявилося в позиції Ф. в період війни в Іраку 2003).

Друга основна партія Ф. – ФСП, сформована в 1971 на базі СФИО, бачить своє завдання в поступовій трансформації суспільства в напрямку соціалізму при збереженні ринкової економіки. На президентських виборах 2002 ФСП зазнала поразки, її кандидат – прем’єр-міністр Л.Жоспен, набравши всього 16,2% голосів, не пройшов у 2-й тур. Поразка 2002 продовжило невдачі соціалістів, які розпочалися з сер. 1980-х рр. і викликані їх різким зміщенням вправо. У 1972 ФСП, що перебувала в глухій опозиції, висунула гасло «розриву з капіталізмом» через широкомасштабну націоналізацію, введення директивного планування, «справедливий розподіл» доходів шляхом радикального реформування оподаткування і т.п. З цією програмою ФСП та її лідер Ф. Міттеран здобули впевнену перемогу на президентських і парламентських виборах 1981. Однак значне погіршення економічного становища, викликане реалізацією заходів по «розриву з капіталізмом», змусило ФСП звернутися до практики, а потім і до теорій з арсеналу правих . У наступній програмі соціалістів (1991) суспільству пропонувався вже не «некапіталістіческій шлях розвитку», а всього лише інша модель управління економікою. В результаті ФСП почала швидко втрачати електорат, що похитнуло її владні позиції. Повноваження соціалістів були повномасштабними лише в 1981-86 і в 1988-93 рр., А в інші роки обмежувалися або виконавчої, або законодавчою владою, що призводило до співіснування відповідно або лівого президента з правими урядами (1986-88, 1993- 95), або правого президента з лівим урядом (1997-2002), або до повного догляду влади в руки правих (1995-97). У 1990-ті – поч. 2000-х рр. соціалісти програвали всі вибори – від муніципальних до європейських (крім парламентських 1997).

Посилання на основну публікацію