Державний устрій і політична система Фінляндії

Фінляндія – демократичне унітарне правова держава з республіканською формою правління. Чотири конституційних закону становлять разом Конституцію: Акт про форму правління (прийнятий 17 липня 1919 – зміни і доповнення вносилися в 1926, 1930, 1943, 1955, 1992 і 2000), Акт про право парламенту контролювати законність діяльності Державної ради і канцлера юстиції 1922, Закон про Вищому суді (1922) і Парламентський Статут (1928). Відповідно до змін конституційних актів 2000 країна перейшла від президентської до парламентської демократії.

Згідно з Виборчим акту 1998 встановлені вибори 4 рівнів: в едускунте – однопалатний парламент, вибори президента, вибори до місцевих органів влади (446 комун) і вибори 16 депутатів в Єв-ропарламент (з 1999). Виборче право надається всім громадянам, що досягли 18 років.
В адміністративному відношенні Ф. розділена на 6 губерній, які поділяються на повіти.

Глава держави – президент Тар’я Халонен (з лютого 2000), обирається населенням прямим голосуванням строком на 6 років (в 1919-94 вибори проводилися в два етапи). Президент формально володіє широкими повноваженнями.

Вищий законодавчий орган – едускунте – однопалатний парламент, що складається з 200 депутатів, що обираються населенням на 4 роки за системою пропорційного представництва.

Глава вищого органу виконавчої влади – Державної ради – голова уряду, прем’єр-міністр (Матті Ванханен – ??партія «Фінляндський Центр», з червня 2003).

Місцеве управління в ляні (губерніях) здійснюється правлінням на чолі з губернатором, який призначається президентом. Аландські острови (губернія Ахвенанма) надана часткова автономія. Органи місцевого самоврядування в комунах – обираються на 4 роки міські та сільські комунальні ради.

Судова система включає Верховний суд, члени якого призначаються президентом довічно; 4 апеляційних суду і суди 1-ої інстанції: міські та окружні (у сільській місцевості). Існує також система адміністративної юстиції.

Партійно-політична система близька скандинавської моделі, хоча тут нехарактерне для сусідів міжпартійну співпрацю межу правими і лівими. На лівому фланзі Соціал-демократична партія Ф. (СДПФ; Suomen Sosialidemokraattinen Puolue), найбільша – 100 тис. Членів. До неї примикають дві партії – Союз лівих сил (СЛС) і екологічна партія Ліга «зелених» (ЛЗ). Після системних змін в СРСР / РФ в 1980-х – поч. 90-х рр., Які викликали чергову кризу в рядах фінських лівих, прихильники Комуністичної партії Ф. (КПФ, Suomen Kommunistinen Puolue, заснована 29 серпня 1918) і Демократичного союзу народу Ф. (ДСНФ, Suomen Kansan Demokraattinen Liitto, 1944) перейшли в ряди лівих соціалістів, які об’єдналися в СЛС.

Правоцентристський блок складається з 4 великих партій. Партія «Фінляндський центр» (ФЦ, Keskustapuolue) заснована в 1906, до жовтня 1965 називалася Аграрним союзом. Національна коаліційна партія (НКП, Kansallinen Kokoomus) заснована в 1918. Шведська народна партія (ШНП, Svenska Folkspartiet Finland) заснована в 1906, за неї традиційно голосує основне нацменшина країни. Християнські демократи (ХД) ведуть свій родовід від Християнського союзу, утвореного в 1975.

На що відбулися 16 березня 2003 чергових парламентських виборах взяли участь 70% фінських громадян (з 4,2 млн чол. В країні і 200 тис. За кордоном). Головні теми передвиборчої кампанії – соціальні проблеми, хоча була полеміка з приводу урядової політики щодо Іраку. Питання про можливе членство країни в НАТО не став центральною темою завдяки усвідомленню фінським керівництвом геополітичних реалій і небажанню створювати стурбованість у РФ. Гонка за голосами виборців велася між правлячою СДПФ і найбільшої опозиційної ФЦ. У підсумку центристи обійшли своїх суперників і стали найбільш популярною партією країни, завоювавши 55 місць. Домогтися збільшення 7 депутатів (24,7% голосів виборців, що на 2,3% більше, ніж 4 роки тому) центристів допомогла передвиборча програма голови ФЦ Аннелі Яяттеенмякі під назвою «Більше світла альтернатива». Хоча соціал-демократи отримали на 0,2% голосів менше, ніж ФЦ, вони мають у своєму розпорядженні 53 мандати, приростивши свою фракцію на 2 депутати. НКП отримала 18,5% голосів і 40 місць, що на 6 мандатів менше. У підсумку парламент оновився на третину, з’явився ряд дрібних фракцій, як, наприклад, екзотична партія «Справжні фіни».

За підсумками виборів у квітні 2003 було створено новий коаліційний уряд, де присутні «головні противники»: СДПФ, ШНП і ФЦ (сумарно 84 депутати) на чолі з Аннелі Яяттеенмякі (ФЦ). До того ж вперше в країні і президент, і прем’єр-міністр – жінки. Новому уряду доведеться спиратися на неформальну підтримку СЛС, ЛЗ і центристські партії.

Перегрупування партійно-політичних сил після березневих виборів 2003 не вплинула на соціально-економічний курс. Всі сили виступають за збереження нинішньої моделі «держави загального добробуту». «Чутливість» соціал-демократів до пропозицій фінських профспілок зустріне, очевидно, активна протидія з боку правих. Зберігається консенсус з питань зовнішньої політики, незважаючи на невеликі відмінності в поглядах парламентських партій щодо ступеня участі країни в ЄС і з проблеми вступу країни в НАТО.

Складовою фінської моделі «держави загального добробуту», як у скандинавських сусідів, є якісна безкоштовна система освіти, державна система охорони здоров’я та соціальний захист у разі захворювань або безробіття, які забезпечують висококваліфіковану і ощущающую себе захищеною робочу силу. Важливу роль в цьому відношенні грає Центральна організація профспілок Ф. (св. 1 млн членів). Підприємці також мають струнку систему союзних організацій.

Закінчення «холодної війни» і припинення поділу Європи найбезпосереднішим чином позначилися на зовнішній політиці країни. У вересні 1990 фінський уряд декларував, що положення Паризького мирного договору (1947), що обмежили суверенітет Ф., втратили своє значення.

Розвиток інтеграції в Європі зажадало від Ф. прояви бoльшей зовнішньополітичної активності. Коли влітку 1991 Швеція подала заявку про вступ до ЄС, це підштовхнуло Гельсінкі до аналогічного кроку (березень 1992). На референдумі (жовтень 1994) 57% взяли участь в голосуванні фінів підтримали вступ країни в ЄС, а в листопаді 1994 парламент 152 голосами «за» і 45 «проти» підтвердив приєднання країни до ЄС з січня 1995.

Інтеграційна політика в рамках ЄС стала центральним елементом усього міжнародно-політичного курсу країни. Рішуче відкинувши політику «фінляндізації» і неучасті в союзах Заходу, фінський істеблішмент повів лінію на заняття гідного місця в ЄС. Для цього фінська влада висунули пропозицію про «північному вимірі» політики ЄС, яке прозвучало у промові прем’єр-міністра Ф. П. Ліппонена у м Рівному у вересні 1997. В результаті зусиль Гельсінкі ЄС була прийнята програма на 2000-03 з метою більшої інтеграції РФ у світову економіку через північно-східні рубежі шляхом транскордонного співробітництва та підготовки країн Балтії до прийому в ЄС.

Збройні сили (називаються Оборонними силами Ф. – ОСФ) складаються з Сухопутних військ, ВПС і ВМС. Верховний головнокомандувач – президент; безпосереднє керівництво здійснює командувач ОСФ через Головний штаб (ГШ). Комплектування проводиться на основі закону про військову повинність. Призиваються особи чоловічої статі, які досягли 17-річного віку. Щорічний призовної контингент – 31 тис. Чол., З них 500 жінок, 35 тис. Проходять щорічно військові збори. Термін дійсної військової служби 6-12 міс.

Військові витрати (2000) – 9,8 млрд фін. марок, або 1,7% ВВП. Загальна чисельність Збройних сил 32 тис. Чол., Навчені мобілізаційні резерви – 485 тис. Чол.

ОСФ беруть участь у миротворчих операціях, особливо Бригада постійної боєготовності (Б’ёр-неборгская), розміщена у м Сякюля.

Ф. має дипломатичні відносини з РФ (встановлені з СРСР, коли Рада Народних Комісарів РРФСР 18 (31) грудня 1917 визнав її незалежність). Ф. визнала РФ як правонаступниці СРСР 30 грудня 1991, в січні 1992 був укладений Договір про основи відносин, дія якого в 2001 автоматично продовжено до 2007. Нині між РФ і Ф. діє більше 80 міждержавних і міжурядових документів.

Президент РФ Б. Єльцин був в Ф. з офіційним візитом в 1992, президенти М. Ахтісаарі і Т. Галонен – ??у Москві в травні 1994 і червні 2000 відповідно. У вересні 2001 відбувся офіційний візит в Гельсінкі президента В.В. Путіна, символічною подією, знаком остаточного примирення між країнами стало покладання президентом вінка на могилу маршала Г. Маннергейма.

Глави урядів Ф. і РФ зустрічаються не менше 2 разів на рік. Підтримуються регулярні контакти між керівниками міністерств і відомств. Активні міжпарламентські зв’язки. Помітну роль відіграє співпраця в суміжних регіонах. Досить різноманітні культурні зв’язки по лінії фінно-угорських народів.

Посилання на основну публікацію