Cучасний Кіпр

У 1990 році ЄЕС відповіло відмовою на офіційне прохання Кіпру про прийняття його в організацію, зажадавши врегулювання розколу.

Президент Кіпру з 1988 року Василіу за підтримки Генерального Секретаря ООН намагався налагодити відносини з турками-кіпріотами, які, однак, неухильно відстоювали позицію власної незалежної держави. У лютому 1993 року президентом Кіпру став лідер Демократичного збору Глафкос Клірідіс, який виступав за створення на острові федеративної держави з наданням широкої автономії для обох громад, за висновок турецьких військ, а також вступ країни до Євросоюзу. Крім того, Клірідіс намагався домовитися про включення Кіпру в оборонну систему Греції. На парламентських виборах 1996 року більшість голосів набрали пропрезидентські партії Демократичний збір і Демократична партія. У формуванні коаліції до них приєдналося Рух соціал-демократів (ЕДЕК).

Переговори 1993 року, між Денкташем і Клірідіс з приводу відкриття аеропорту в місті Нікосія під контролем ООН і відведення важкого озброєння від демаркаційної лінії, що розділяє острів на дві частини, були зірвані через безкомпромісну позицію північнокіпрські Партії національної єдності (ПНІ). Однак незабаром на дострокових виборах радикали зазнали поразки. Новий коаліційний уряд, що складається з відкололася від пні Демократичної партії і лівої Республіканської турецької партії на чолі з Хакки Атун, виступило за поділ острова на дві зони і створення двохгромадської системи управління. Однак відновлені мирні переговори не увінчалися успіхом, так як парламент Північного Кіпру виступив проти створення федерації і вибрав курс на зміцнення зв’язків з Туреччиною.

В результаті декількох збройних зіткнень в серпні 1996 року напруга на острові посилилося до такого ступеня, що Греція почала загрожувати Туреччині війною, якщо остання вирішить розширити свою присутність на острові. Ніякі пропозиції про федералізацію і демілітаризації Кіпру і навіть план мирного врегулювання ООН не були реалізовані. У підсумку в січні 1997 року між Кіпром і Росією був укладений договір про закупівлю російських озброєнь, на що Туреччина відповіла погрозами військового удару по Кіпру в разі розміщення систем ППО С-300, закуплених Кіпром в Росії. Умовою відмови уряду Кіпру від систем ППО був прогрес у веденні переговорів. Влітку 1997 року, після того як керівники конфліктуючих сторін зійшлися у намірі вирішувати проблему тільки мирними засобами, пройшли нові раунди переговорів за участю Генсека ООН, які, однак, не увінчалися успіхом. У 1998 році Клірідіс все-таки довелося відмовитися від розміщення систем ППО на Кіпрі під тиском грецького керівництва.

У 1999 і 2000 роках міжнародне співтовариство продовжувало докладати зусиль для розв’язання кіпрського конфлікту. Були проведені переговори для згладжування суперечностей між двома громадами за посередництва представників США і ООН. Якщо Клірідіс виступав за федеративну державу, що складається з двох кантонів, то Денкташ пропонував створення конфедерації при збереженні обома державами суверенітету. Сторони також не могли прийти до згоди з приводу кордону між двома громадами, з проблем воєнної безпеки та власності, втраченої греками на півночі острова під час турецької агресії 1974 року Туреччина вимагала визнання суверенітету Північного Кіпру в якості умови для об’єднання. Незважаючи на незгоду Туреччини, в грудні 1999 року глави держав і урядів країн – членів ЄС прийняли рішення про прийняття Кіпру до цієї організації в найшвидшому часі, навіть якщо острів залишиться розділеним на дві частини.

У квітні 2000 року Денкташ знову здобув перемогу на президентських виборах, залишивши позаду свого основного суперника прем’єр-міністра Ероглу. Незабаром ТРПК охопила фінансова криза, спочатку вибухнула в Туреччині і призвів до банкрутства низки банків на північній частині острова. Влітку 2000 року тут почалися масові виступи проти уряду, обвинуваченого в політичній ізоляції і економічних негараздах.

Навпаки, в цей період економіка Республіки Кіпр розвивалася досить динамічно. На парламентських виборах 2001 року перемогу здобула партія АКЕЛ, а Демократичний збір виявився на другому місці. На президентських виборах 2003 року Клірідіс програв Тассос Пападопулос, якого підтримали ліберальна Демократична партія, АКЕЛ і Рух соціал-демократів.

Хоча Денкташ не відмовився від ідеї конфедерації двох суверенних держав, в 2003 році була досягнута домовленість про зняття перешкод для пересування між двома громадами.

 

1 травня 2004 року Республіка Кіпр стала членом ЄС, в той час як ТРПК залишається невизнаною міжнародною спільнотою державним утворенням. Оскільки ЄС виступає за об’єднання острова, незадовго до вступу останнього до цієї організації була зроблена ще одна невдала спроба утворення єдиної держави. У квітні 2004 року на острові відбувся референдум, окремо проходив в двох частинах острова, в ході якого греки висловилися проти створення конфедерації «Об’єднана Республіка Кіпр», що складається з двох держав з мінімальними повноваженнями центрального уряду (так званий План Аннана, запропонований ООН), тоді як турки-кіпріоти, втомлені від політичної та економічної ізоляції, проголосували «за».

 

У квітні 2005 року президентом турецько-кіпріотської частини острова став Мехмет Алі Талат. У травні того ж року почалися переговори між греками-кіпріотами і представниками ООН з приводу дозволу кіпрського конфлікту. У червні 2005 року парламент Республіки Кіпр ратифікував проект конституції ЄС. На парламентських виборах в травні 2006 року греки-кіпріоти проголосували за правлячу коаліцію, схваливши її політику з питання возз’єднання частин острова. У липні 2006 року під егідою ООН поновилися переговори між президентом Республіки Кіпр Тассосом Пападопулосом і лідером турків-кіпріотів Мехметом Алі Талатом, в рамках яких вдалося домовитися про заходи щодо зміцнення довіри. Однак у листопаді 2006 року переговорний процес був зірваний через відмову Туреччини відкрити свої порти для продукції з Республіки Кіпр, яку вона як і раніше не визнає. Туреччина наполягала на тому, що спочатку ЄС повинен припинити ізоляцію турецько-кіпрської громади на острові.

У 2007 році кіпрський конфлікт знайшов новий вимір, пов’язане з енергетичною сферою. Туреччина виступила різко проти домовленостей між Кіпром, Ліваном і Єгиптом про дослідження морського шельфу, який прилягає до острова. Офіційна Анкара вважає, що турки-кіпріоти також володіють правами на запаси нафти і газу, які розташовуються навколо острова. За твердженням кіпрських властей, Туреччина послала додаткові військові кораблі на схід Середземного моря в якості попередження грекам-кіпріотам, проте Анкара не визнала цей факт. Окремі інциденти подібного властивості відбувалися і в 2008 році. Чи не звернувши уваги на погрози Туреччини, Кіпр почав ліцензування ділянок для розвідки нафти. Кіпрськими нафтогазовими проектами зацікавилися американські, європейські, китайські та російські нафтогазовидобувні компанії. У серпні 2007 року ЄС виклав свою офіційну позицію з цього питання, повністю підтримавши Кіпр в його законному праві розвивати співпрацю в енергетичній сфері.

Посилання на основну публікацію