Азербайджан на рубежі 20 і 21 століть

24 січня 1990 року відразу секретарем ЦК КП Азербайджанської РСР був обраний Аяз Муталіб. У травні 1990 року Муталиб був обраний Верховною Радою Азербайджану на пост президента республіки. Після провалу серпневого путчу в Москві Верховна Рада Азербайджану 30 серпня 1991 року затвердив декларацію «Про відновлення державної незалежності Азербайджанської Республіки», а у вересні в результаті загальних і альтернативних виборів президентський пост знову зайняв Муталиб, за якого проголосувала переважна більшість виборців. Конституційний акт «Про державну незалежність Азербайджанської Республіки» прийнятий Верховною Радою в жовтні, після чого був проведений референдум, в ході якого 95% виборців підтримали незалежність Азербайджану.

Важке внутрішнє становище і військові невдачі в Нагірному Карабасі привели до зростання популярності опозиції, яка в березні 1992 року змусила Муталібова піти з поста президента. Хоча Верховна Рада республіки скасував прийняте раніше рішення і відновив Муталібова на посаді президента 14 травня, через два дні він знову був змушений піти у відставку і покинути країну. Літом 1992 року за підсумками виборів новим президентом Азербайджану став один з опозиційних лідерів Абульфаз Ельчибей (Народний фронт Азербайджану), який виступав з вкрай націоналістичними гаслами. Поразка азербайджанської армії в Карабасі і економічна криза всередині самого Азербайджану привели Ельчібея до політичного краху: в зв’язку з антиурядових заколотом військових частин під командуванням полковника С. Гусейнова влітку 1993 року він був змушений тікати з країни.

Третім президентом Азербайджану в жовтні 1993 року став Гейдар Алієв, якого багато хто вважає істинним організатором військового заколоту в Гянджі. Останній зміг стабілізувати політичну ситуацію в країні і зупинити розвиток економічної кризи. З ініціативи Алієва в листопаді 1995 року в республіці прийнята нова конституція (отримала на референдумі схвалення 91,9% виборців), яка закріпила домінуюче становище президентської влади в системі владних інститутів Азербайджану. Характерною рисою періоду президентства Алієва стали періодичне розкриття «змов» проти президента, домінування в партійній системі однієї партії – «Єні Азербайджан» ( «Новий Азербайджан»). Після смерті Г. Алієва в кінці 2003 року відбулася мирна, процедурно оформлена через загальні вибори передача президентської влади його синові – Ільхаму Алієву. Новий режим зберіг основні риси попереднього правління, демонструючи суперечливі ознаки еволюції в демократичному напрямку.

На початку 2000-х років опозиція намагалася перенести центр ваги в боротьбі за владу з парламентських методів на вуличні, сподіваючись на розвиток подій за сценарієм «кольорових революцій» в Грузії, на Україні і в Киргизії. Однак досягла апогею тиск опозиції на владу в період парламентських виборів в листопаді 2005 року виявилося безрезультатним і згодом значно ослабло. Отримавши контроль над парламентом, режим демонструє тенденцію до консолідації, а опозиція, навпаки, до дезінтеграції. Однак режимні зміни в Азербайджані не слід вважати виключно декоративними. Починаючи з 1999 років владі довелося зробити деякі поступки опозиції щодо прийняття більш демократичного виборчого законодавства, діяльності суспільно-політичних об’єднань і так далі. Разом з тим аж до 2005 року поступки опозиції з боку президента супроводжувалися репресивними заходами по відношенню до деяких політичних опонентів. В останні роки президентства Гейдара Алієва були проведені судові процеси над функціонерами Народного фронту Азербайджану, Азербайджанської національної незалежної партії, Демократичної партії Азербайджану, в країні є політичні в’язні.

Процесу становлення сучасних політичних інститутів перешкоджає існуюча в країні фактично однопартійна система. Вхідні в урядовий блок дрібні партії є, по суті, зовнішнім проявом багатопартійності і плюралізму. Представників цих партій практично немає в органах виконавчої влади.

Посилання на основну публікацію