Арктична політика Норвегії

Наявність у водах Північної Атлантики і Північного Льодовитого океану значних природних запасів здавна викликало в циркумполярних регіоні конфліктні ситуації різного ступеня інтенсивності. Спочатку їх учасників цікавили промислові багатства північних вод (риба, морські ссавці). Надалі, у міру проведення геологорозвідувальних і прогностичних робіт, увагу цілого ряду держав привернули і енергетичні корисні копалини.

Крім того, важливою причиною конфлікту неодноразово ставали і потенційні стратегічні вигоди, що визначалися географічним положенням північних вод і прилеглих до них ділянок суші. Ці води і території могли використовуватися як для потреб мирного транзиту (в основному торгового), так і для вирішення військових завдань (розвідка і безпосереднє напад з використанням ВМФ, ВПС і РВСН).

Задовго до встановлення норвезького суверенітету над архіпелагом Шпіцберген його територія стала театром воєнних дій між англійцями і голландцями в ході так званих «китових воєн» XVII століття.

Тривале перебування Норвегії в якості об’єкта міжнародних відносин визначив порівняно пізніше її вступ до переважно невійськова конфлікт за багатства Півночі. Головними контрагентами норвежців стали Росія на сході регіону і Данія – на заході.

Ще перебуваючи в унії з Данією (і пізніше – зі Швецією), Норвегія брала непряму участь у здійсненні антиросійської політики на Півночі. Так, в 1623 році норвежці брали участь в акції залякування, здійсненої датчанами з метою отримати від Росії Кольський півострів. У 1854 році норвезькі суду, екіпажі яких з досконалим знанням навігації в місцевих водах, здійснювали функції провідників для сил британського ВМФ, що діяли проти російських поселень на берегах Білого моря. Транспортні потужності норвезького торгового флоту також використовувалися країнами антиросійської коаліції в ході Кримської війни.

Дослідниками відзначається, що відносини між рядовими норвежцями і населенням Російської Півночі носили в основному конструктивний характер, що характеризувався досить активним товарообігом. Російська влада доброзичливо ставилися до цих контактах, особливо до тих пір, поки російські помори домінували в торгівлі.

У міру падіння (приблизно з 1820 року) ролі поморської торгівлі, що носила традиційний характер, і зростання економічної переваги норвежців, що спиралися на останні досягнення капіталістичних методів господарювання, у керівництва Російської імперії стало складатися уявлення про загрозу односторонньої експансії Норвегії, яка могла мати далекосяжні наслідки . На користь цього припущення свідчили і конфліктні ситуації, які постійно виникали між російськими і норвезькими підприємцями, в тому числі і на ниві контрабандного промислу.

Серед дій російської влади слід особливо відзначити так званий Північний похід 1870 року покликаний здійснити всебічну розвідку положення в циркумполярних регіоні (в експедиції брав участь великий князь Олексій Олександрович), і заселення в тому ж році Північної Землі ненцами, усунути загрозу закріплення на архіпелазі норвежців.

Закінчення Першої світової війни дозволило зацікавленим сторонам розпочати новий етап дослідження і розділу Арктичного регіону. Першим епізодом, безпосередньо затрагивавшим інтереси Норвегії, стало визначення статусу архіпелагу Шпіцберген. Конфліктні ситуації там виникали вже з 1906 року, коли на островах почали діяльність перші гірничодобувні компанії. У 1912 році учасниками освоєння була підписана попередня конвенція, що забороняла на архіпелазі діяльність державних структур. У тому ж році Російська полярна експедиція закріпила на архіпелазі елементарне національне присутність, що стало підставою для повернення Росії після завершення основного етапу Громадянської війни.

У 1920 році країни Антанти (а також Данія, Швеція та Нідерланди) підписали Паризький договір (так званий Шпіцбергенской трактат), який визначав статус архіпелагу. На нього поширювався повний і абсолютний суверенітет Норвегії, однак суду і громадяни держав – учасників договору (СРСР став таким в 1935 році) допускалися до освоєння природних ресурсів архіпелагу на однакових підставах. З 1925 року Шпіцберген офіційно став частиною норвезької території.

Відразу після зняття питання про Шпіцбергені на порядок денний вийшло норвезько-канадське врегулювання.

Ще в 1898 році норвезький корабель «Фрам» досяг острова Елсмір (нині в складі Канади), де команда провела детальне картографування як самого острова, так і більш дрібних островів, розташованих поруч. У 1902 році капітан «Фрама» Отто Свердруп довів до відома норвезької влади, що ці острови відтепер є володіннями Норвегії. Оскільки в той час ні канадські, ні норвезькі правлячі кола не приділяли особливу увагу полярним територіям, факт анексії не мав ніяких практичних наслідків для обох сторін. Тільки через два десятиліття Канада вжила заходів щодо усунення іноземного (нехай і номінального) присутності на північ від своїх заселених територій, добившись до 1930 року від Норвегії офіційної відмови від володінь.

Найбільш жорсткими конфліктами через територій і ресурсів в 1920-1930-х роках стали датсько-норвезький суперечка про статус Східної Гренландії і «тюленяча війна» між Норвегією і Радянським Союзом.

У 1931 році група з декількох норвежців проголосила норвезький суверенітет над сходом Гренландії, посилаючись як на те, що острів довгий час належав Норвегії, так і на більш активну присутність норвезьких промисловиків в цій частині острова. Незабаром ця ініціатива була підтримана владою королівства, що викликало тертя з Данією. Дії норвезької сторони не отримали схвалення міжнародного співтовариства, і за рішенням Постійної палати Міжнародного правосуддя окупація була припинена з встановленням суверенітету Данії над всією територією острова.

У 1920-1936 роках між СРСР (до 1922 року – РРФСР) і Норвегією йшла з перервами так звана «тюленяча війна», в ході якої норвезькі мисливці на морського звіра, незаконно промишляли в радянських територіальних водах, отримували підтримку з боку норвезького ВМФ (його кораблі обстрілювали суду радянських прикордонників). Існували й плани заняття норвежцями Землі Франца-Йосипа, оперативно зірвані радянською стороною. Зміцнення військової могутності та міжнародного становища Радянського Союзу в подальшому виключило можливість безкарного розкрадання його природних ресурсів та призвело до дипломатичного врегулювання конфлікту.

Схожа ситуація розгорталася в ті ж роки у відносинах між Норвегією і Великобританією, які конфліктували з-за меж зон рибної ловлі. На відміну від радянсько-норвезького кризи, в цьому випадку вже британські моряки перебували під захистом національного ВМФ, порушуючи, на думку Норвегії, її кордони.

Недовіра до СРСР, як носію ворожої економічної і політичної моделі, не залишило норвезьку еліту і після 1936 року.

В ході радянсько-фінляндської війни 1939-1940 роках норвезькі війська біля кордону з Фінляндією були приведені в бойову готовність із здійсненням обмежених мобілізаційних заходів з побоювання, що Радянський Союз може анексувати область Фінмарк і використовувати її для базування свого флоту. Це було зроблено, незважаючи на те що СРСР спочатку не мав наміру робити ніяких ворожих дій проти Норвегії та Швеції і намагався уникати можливих інцидентів між радянськими військами і прикордонниками двох цих країн.

СРСР також не міг подолати підозрілого ставлення до Норвегії, більше десятиліття незаконно експлуатувала його природні ресурси. На думку ряду дослідників, що виникла в 1939 році в рамках радянсько-німецького співробітництва секретна ремонтна станція «Базис Норд» (розміщувалася на Кольському півострові) стала одним з ключових опорних пунктів в ході операції ЗС Німеччини із захоплення Норвегії.

Друга світова війна надала великого значення Північному морському шляху.

У 1944 році радянська сторона озвучила свої претензії на який належав Норвегії острів Ведмежий, проте швидко їх зняла, не бажаючи загострювати відносини з союзниками по антигітлерівській коаліції, з кожним днем ​​скочується до конфронтації. На початковому її етапі присутність радянських визвольних військ в норвезькому Фінмарк і данською острові Борнхольм сприймалося на Заході як ознака експансії СРСР на півночі Європи.

У роки холодної війни контроль над північними широтами придбав особливу важливість, оскільки останні (поряд з Середньою Азією) стали являти собою район СРСР, найбільш уразливий для сил НАТО з огляду на об’єктивну складність забезпечення ефективного радянської військової присутності в екстремальному кліматі на великому просторі.

Значною мірою військово-політичні відносини в регіоні в той період носили характер гри на нервах противника, що чітко показали події 1968 року. Тоді у відповідь на проведення в Норвегії навчань НАТО Радянський Союз провів відповідні навчання в безпосередній близькості від норвезького кордону, причому кількість сконцентрованих на ділянці військ і їх поведінка викликали у командування норвезьких ВС побоювання щодо можливої ​​агресії.

Додаткові тертя з Радянським Союзом викликало проголошення Норвегією в 1977 році 200-мильної рибоохоронної зони, через п’ять років після якого королівство встановило нові норми вилову риби.

Найбільші побоювання у Норвегії викликали радянські атомні підводні човни, що курсували біля берегів королівства, причому пов’язані ці побоювання були не стільки з військовою загрозою, скільки з небезпекою радіаційного зараження норвезьких вод.

Після холодної війни норвезька сторона стала побоюватися, що зараження може статися через витік радіоактивних матеріалів зі списаних АЛЛ, значне число яких так і не було утилізовано на Російському Півночі. Це викликало до життя політику співпраці з Росією в галузі забезпечення екологічної безпеки регіону, а також кампанію тиску на Росію з боку норвезьких та інших зарубіжних екологів.

У 1980-1988 роках між Данією і Норвегією існував спір із-за меж лову риби на ділянці між Ян-Маєн і Гренландією, для вирішення якого довелося вдатися до допомоги Міжнародного суду ООН.

1990-ті роки охарактеризувалися продовженням суперечок щодо рибного лову, в яких, крім Норвегії і Росії, брала участь і Ісландія. Норвезькі та російські судна виробляли арешти ісландських траулерів, які здійснювали, на їхню думку, незаконний промисел в Баренцевому морі. Мали місце і епізоди затримання норвежцями російських судів за аналогічними підозрами (наприклад, в 1998 році).

Експерти в галузі міжнародних відносин на півночі Європи відзначають особливу важливість цих подій для Норвегії, сильно залежить від експорту риби, оскільки після Другої світової війни першими іноземними судами, проти яких норвезький ВМФ застосував зброю, були саме суду ісландських рибалок.

У жовтні 2005 року в російсько-норвезьких відносин знову виникла конфліктна ситуація. Російський траулер «Електрон», який належить приватній фірмі з Мурманська, був зупинений норвезькою береговою охороною в районі архіпелагу Шпіцберген за порушення правил рибальства. Капітан судна відмовився виконати вимоги норвезьких інспекторів пройти в норвезький порт і взяв курс у бік російських територіальних вод, утримуючи на борту двох представників Норвегії. Після консультацій по дипломатичних каналах конфлікт вдалося врегулювати.

У 2007 році роздратування у норвезької сторони викликали тренувальні польоти російських стратегічних бомбардувальників на кордонах сфери відповідальності норвезьких і британських ВПС. До цього норвезька сторона вже неодноразово звинувачувала російську в порушенні військовими літаками РФ норвезького повітряного простору (наприклад, в 2001 році, коли у відповідь Норвегія провела військові навчання поблизу від кордонів Росії) і висилала свою авіацію, намагаючись перехопити порушників, однак в даний час змінилася оцінка ситуації. Якщо раніше мова йшла про рядових порушеннях, то сьогодні польоти російської військової авіації сприймаються як ознаки повернення «імперських почав» у зовнішню політику РФ і «демонстрація присутності» новоявленої імперії в регіоні.

Незважаючи на збереження для російських громадян права на безвізовий в’їзд на територію Шпіцбергена, Норвегія планує оголосити 200-мильну зону навколо архіпелагу виключною економічною зоною. Проти цього виступає не тільки Росія, а й керівництво ЄС, також засудила арешти норвежцями зарубіжних судів в акваторії Шпіцбергена.

Деякими спостерігачами відзначається, що норвезькій стороні було б вигідно поступове зменшення російської присутності на архіпелазі, чому в даний час сприяють високі екологічні стандарти розробки місцевих корисних копалин. Оскільки природа Шпіцбергена вимагає дбайливого ставлення, освоєння вугільних і потенційних нафтових родовищ не може здійснюватися без застосування спеціальних природоохоронних технологій, які ведуть до різкого подорожчання процесу і змушують скорочувати число об’єктів освоєння.

Екологічні вимоги припускають істотні витрати і з норвезької сторони, але для неї, на відміну від Росії, припинення робіт не означає припинення права на присутність. З іншого боку, Росія також не може повністю піти з архіпелагу, беручи до уваги його потенційну стратегічну значимість в умовах боротьби за арктичні ресурси.

Посилання на основну публікацію