Адміністративно-територіальний устрій і військово-політичне значення Слобідської України

Адміністративно-політичний устрій на Харківщині. У другій половині XVII ст. територія нашого краю була окраїною Московської держави, а населення — передовим оплотом у боротьбі з татарами, що робили постійні набіги. Тому міста Харківщини в цей час мали значення головним чином як військові оборонні пункти. Населення Слобідської України нараховувало наприкінці XVII ст. близько 120 тис. осіб.

Умови життя на Слобідській Україні вимагали від чоловічого населення військової служби. В основі адміністративно-політичного устрою міст-фортець, які виникли на території Дикого поля, лежала козацька полкова система, що сформувалася в часи Визвольної війни 1648-1654 pp. Це на певний час забезпечувало інтереси Московської держави щодо захисту південних кордонів і відповідало традиційним формам організації суспільного життя самих переселенців.

У 50-60-ті pp. XVII ст. на Слобожанщині утворилося чотири козацьких полки: Харківський, Сумський, Охтирський, Остро-гозький. У 1685 р. з Харківського полку виділився окремий Ізюмський. Такий полковий устрій існував і в XVIII ст.

Це цікаво

У 1685 р. було створено Ізюмський слобідський козацький попк

із центром в Ізюмі, до складу якого входило 13 міст і слобод. Жителі

змушені були постійно відбивати набіги кримських татар. У 1690 р.

татари захопили Ізюм. Козаки їх вибили з міста.

Ізюм був одним з важливіших військових центрів на півдні Слобідської України, проте основним заняттям його населення було землеробство. За службу козаки плати не отримували, али їх давали земельні наділи та пасовиська, дозволяли займати*’» промислами, будувати млини, торгувати на території полку.

Це треба знати

У перші роки свого існування Харків нічим не відрізнявся від інших міст Слобідської України. Спочатку це був тільки укріплений пункт, фортеця серед навколишніх слобід, сіл, хуторів. Особливістю адміністративного управління було те, що в Харкові майже одночасно встановилися дві паралельні адміністрації — одна козацька, українська, друга — воєводська, російська.

Полковий устрій иа Харківщині. Харківські козаки поділи лися на сотні, на чолі яких стояли сотники. Так, у 1734 р. на Слобідській Україні було 98 сотень. Сотні поділялися на десят ки, які очолювали десятники.

Слобідська Україна, на відміну від Гетьманщини, не мала дер жавної української влади (гетьманату). Полковий устрій і уряди (полкові й сотенні) були подібні, з невеликими відмінами, до тих, що існували на Гетьманщині. У другій половині XVII ст. старіші ну обирали на козацьких радах, але фактично — на радах стар шини, і затверджувала її московська влада.

У 1669 р. місто Харків перетворилося на козацьке полкове іісто, стало адміністративним центром Харківського слобідського козачого полку. Першим Харківським полковником став ‘ригорій Єрофійович Донець-Захаржевський.

Харківський полк перебував під управлінням полковника та шлкової старшини. Спочатку полковник обирався всіма козаками більшістю голосів на все життя. Пізніше вибори було замінено призначенням.

Полковник завідував устроєм свого полку і користувався вешкою владою, мав право вироку до покарання винних, управляв /сіма землями свого полку, міг роздавати вільні землі тим, кого іважав гідними, та переселенцям, затверджував судові рішення, командував своїм полком під час походів. Усі свої розпорядження юлковник підтверджував письмовими наказами — універсалами. Універсал скріплювався підписом полковника та його гербовою іечаткою, що вважалася полковою. Полковникові підпорядкову-іалися всі верстви населення на території полку. На Слобожан-цині укорінилася традиція обирати полковника з одного роду, юго не було на Гетьманщині. Так, наприклад, родина Донців ціла п’ять полковників Харківського та Ізюмського полків.

^е треба знати

Полкову старшину складали шість чиновників: полковий обозний — старший після полковника в полку, був начальником гарматників та всіх укріплень фортеці. Під час відсутності або хвороби полковника полковий обозний займав його посаду, проте не мав права видавати універсали;

полковий суддя — відав громадянськими справами; полковий осавул — був помічником полковника з військової’ частини; полковий хорунжий — керував хорунжевими козаками та зберігав полковий прапор — хоругву;

полкові писарі — у полку було два писарі: один — секретар із цивільних справ, другий — з військових.

Ці чиновники складали постійну полкову раду. Вони радилися в найважливіших військових справах. Усі чиновники мали рівні голоси, крім полковника, який мав два голоси. Розпорядником справ у раді був обозний.

Ті ж особи вирішували і громадянські справи в полку. На цьому засіданні головував полковник, а головним розпорядником був полковий суддя.

Устрій кожної сотні був схожий на устрій полку. Сотня управлялася сотниками, у кожній сотні був сотенний отаман, осавул, писар та хорунжий.

Спочатку полки були підпорядковані Розрядному приказу, а з 1700 р. — Посольському. Безпосередньо полки підкорялися бєлгородському воєводі. Правовими документами, у яких визначалася компетенція полків, були царські «жалувані грамоти». У грамотах закріплялись автономні права козацького устрою, визначалися надані привілеї (пільги) — безмитна торгівля та заняття різними промислами, звільнення від податків, заселення вільних земель тощо. Царський уряд надавав широку автономію Слобідській Україні в межах полкової організації і в той же час, з політичних мотивів, не дозволяв об’єднання всіх слобідських полків під керівництвом однієї особи. Так, наприклад, для вирішення поточних питань воєвода запрошував полковників по одному, боячись, що вони можуть змовитися та об’єднатися проти царського уряду.

Слобідська Україна підтримувала тісні зв’язки з Гетьманщиною. Крім зв’язків економічних і культурних, велике значення мали близькі родинні й родові зв’язки між вищою старшиною Слобідської України і Гетьманщини. Такі знатні слобідські роди, як Донець-Захаржевські, Квітки, Кондратьєви, Ковалевські, Куликовські, Лесевицькі, Надар-жинські, Осипови, Перехрестови та ін., були споріднені й посвоячені з Апостолами, Гамаліями, Горленками, Гречаними, Жураковськими, Забілами, Зарудними, Іваненками, Капністами, Лизогубами, Лісницькими, Максимовичами, Маркевичами, Миклашевськими, Милора-довичами, Полуботками, Родзянками, Савичами, Самойловичами. Скоропадськими, Сулимами, Чарнишами, Черняками, князями Чет-вертинськими та іншими вельможними родами Гетьманщину. Із цим пов’язані були й чималі земельні володіння деяких гетьманських родів

на Слобідській Україні, і нерідко представники лівобережної старшини посідали важливі старшинські уряди на Слобожанщині. Проте вони не поривали зв’язків з Гетьманщиною, де s них також були маєтки й їх родичі мали посади. У той же час слобідські діячі іноді брали безпосередню участь у політичному житті Гетьманщини {наприклад, охтирський полковник Федір Осипов — у справі Кочубея й Іскри 1703 р,). Слобідська Україна давала тимчасовий притулок гетьманським діячам та їх родинам під час політичних або військових криз, зокрема під час війни 1708-1709 pp.

Вважалося, що між полковником і воєводою повинна булі існувати узгодженість дій, але таке двовладдя призводило де суперечок. Підставою для них була різниця у звичаях і по глядах на життя. На відміну від полковників воєвод мінялї досить часто, щоб із їхнього боку, як вважав уряд, не було зло нживань. Маючи значний досвід, полковник був більш компе тентним у місцевих справах. Така політика давала можливісті слобідській старшині свавільно поводитися в краї. До того я слобідські полковники спадково передавали посади своїм на щадкам.

Слобідська Україна не мала власного політичного життя, ні мала власних зовнішньополітичних стосунків. Козацтво, які отримало найбільші привілеї, максимально використовувалосі для постійної охоронної служби, а також для боротьби проти ан тимосковських сил у самій Україні, у численних походах проті Криму, Туреччини, Персії, у війнах у Європі.

Населення Слобідської України брало участь і в повстанні Кон-дратія Булавіна 1707-1708 pp. Але слобідські полки, разом з деякими полками Гетьманщини, змушені були допомагати Росій ській державі приборкати повстання. У 1711 р. кримський хан Девлет-Ґірей напав на Слобідську Україну. Татари тоді зруйнували Бахмут, захопили Зміїв, Стару Водолагу й Мерефу, спустошили місцевості поблизу Ізюму та Харкова. Населення Старої та Нової Водолаг на чолі із старшиною приєдналося до татар, за що Петро І наказав: «…казнить з жеребья десятого смертию, а остальные все с женами и с детьми послать к Москве для ссылки».

Слобідська Україна зазнавала величезних збитків від татарських набігів: нападники палили та руйнували міста, слободи, села, грабували майно, убивали та полонили населення. Особливо виділялися напади в 1680 І 1691 pp., коли було спалено і знищено багато населених пунктів Богодухівського, Валків-ського та Чугуївського повітів. Особливо відзначився в боротьбі з татарами полковник Харківського полку Григорій Донець-Захаржевський, який громив розбійницькі орди під Мерефою (1670 p.), Чугуєвом (1679 р.), Золочевим (1680 p.).

Посилання на основну публікацію