Дальнодія і близькодія

Досвід показує, що електричні заряди діють один на одного навіть у відсутність між ними речовини, тобто у вакуумі. Тому довгий час в науці переважала теорія дальнодії. Ця теорія стверджувала, що один заряд діє на інший безпосередньо, без участі якогось проміжного агента. Зокрема, зміна взаємного розташування зарядів призводить до миттєвого зміни сили їх взаємодії.

Теорія дальнодії виникла під впливом небесної механіки, заснованої на законах Ньютона і законі всесвітнього тяжіння. Рух планет розраховувалося з великою точністю, і разом з тим не було пояснення того, що таке тяжіння. Тому панувала думка, що гравітаційні і електромагнітні сили є вродженим, первинним властивістю матерії; ці сили можна пояснити на основі якихось інших понять, і єдине, що науці доступно – це описувати їх властивості. Основні положення теорії дальнодії були простими і ясними, а сама теорія володіла витонченістю і математичної строгістю. Цій теорії дотримувалося абсолютна більшість вчених першої половини XIX століття.

Протилежною точкою зору служила теорія близкодействия. Згідно цієї теорії, для взаємодії тіл потрібен проміжний агент – фізичний об’єкт, що передає взаємодія від однієї точки простору до іншої. Зокрема, швидкість передачі взаємодій конечна: при зміні положення одного із зарядів інший заряд «відчує» ця зміна не відразу, а через деякий інтервал часу.

Що ж це за проміжний об’єкт, передавальний взаємодія, якщо заряди можуть діяти один на одного крізь порожнечу? Дане питання було одним з головних заперечень прихильників дальнодії, серед яких були найбільші фізики і математики свого часу (Кулон, Ампер, Лаплас, Пуассон, Гаус, Вебер, Кірхгоф).

Посилання на основну публікацію