Звичка, свобода і порожнеча

З усієї антропології Гегеля увагу Малабо привертає тільки поняття звички. Малабо тлумачить «душу» у Гегеля як «пластичний» принцип, але виключно в контексті розгляду звички, а не індивідуальності в цілому, інтенсивної «наповненості» якої Малабо не визнає: «звичка є справжня пластичність» [26]. До звичкою біля Малабо зводиться і взагалі весь «етос» індивіда за Гегелем. Тому, подібно грецьким статуям, «пластичний індивід» у прочитанні Малабо виявляється висіченим у камені антііндівідуальной силою звички. Інакше кажучи, Малабо традиційно ставить душі у Гегеля антііндівідуальную, а не індивідуальну пластичність. У свою чергу, спираючись на інтерпретацію антропології Гегеля, запропоновану Малабо, Жижек наполягає, що звичка – невід’ємна умова свободи суб’єкта. Розвиваючи задане Малабо ставлення духу і звички у Гегеля, Жижек в главі «Дисципліна між двох свобод» приходить до свого роду антропологічного децізіонізму в порожньому («демократичному») просторі гетерономії. «Порожнеча» і «рішення» – ті нові поняття, які Жижек додає до основи, закладеному Малабо. Випереджаючи свій аналіз Гегеля розбором важливості самодисципліни для Канта [27], Жижек радикалізує цю важливість, наполягаючи на тому, що «сама нужда в зовнішньому господине є лише оманливий спокуса» [28]; будь-яку вимогу, звернене до нібито «зовнішнього» панові, перетворюється у вимогу, звернене до самого індивіду, творящему свою свободу і «відповідальність» (слово Жижека) з порожнечі.
У своєму прочитанні гегелівської антропології Жижек позбавляє активність суб’єкта якого б то не було-порожнього онтологічного підстави, замінюючи його виключно підставою вольовим, так що сама індивідуальність – те головне, аналізу чого присвячена Гегелева антропологія – зводиться Жижек до сукупності її локальних маніфестацій (у відсутності всякого «ядра»), тлумачених їм в термінах безосновного акту, дії, рішення, «волі» і «вітальності». Так, Жижек децізіоністскі витлумачує гегелівський «коло», або «процес полагания власних передумов» [29], який є, згідно Жижек, лише рефлексивний процес.
«Звичка» і виникає, по Жижек, як неминучий наслідок цієї безперестанної діяльності суб’єкта по полаганію своїх передумов – своєї свободи – в порожнечі. До аналізу звички Жижек переходить, щоб показати, що цей рефлексивний коло дозволяє створити «просвіт» («opening») свободи [30]. І Малабо, і Жижек тлумачать перехід від природи до духу як «подвоєння» природи: звичка стає «другою натурою»; усередині ж простору, що відкривається звичкою, і народжується дух. Проблема такого прочитання Гегеля полягає в тому, що виходить, ніби до моменту звички – знаходиться в самому кінці розділу «Антропологія» гегелівської «Філософії духу» – духа ще немає; тільки звичка – початок духу. З цього випливає, що духу немає і взагалі в антропології, а стало бути, Гегель не мав філософського права включати «Антропологію» в свою «Філософію духу». Згідно Жижек, в підставі своєму «ми всі суть зомбі», і тільки це підстава і дозволяє функціонувати нашим «більш високим» і «творчим» актам, тобто власне актам волі. «Шок» від зустрічі з зомбі
– Це шок від зустрічі з власним (порожнім) підставою, а звичка є основа «всякого вправи свободи» [31]. Інтенсивність індивідуального підстави у Гегеля – «інтенсивну форму індивідуальності», про яку Гегель говорить в антропології [32] – Жижек, як і Малабо, не бачить або ігнорує. Саме редукція до порожнечі є, по Жижек, початок демократії, і тому такий Гегель воістину демократичний мислитель. Така інтерпретація ще мала б деякепідстава, якби мова тут у Жижека йшла про Гегеля «Науки логіки» або «йенской» «Феноменології духу», тому що саме в цих творах, а не в «Філософії духу», Гегель мислить суб’єкта як має лише порожнє підставу. Але головне, в логіці гегелівського кола, що в основі, то і нагорі – і якщо в підставі своєму ми «суть зомбі», то ми неминуче опинимося зомбі і своїх «вищих» проявах, у своїй «свободи». Для того Гегель і відокремлює філософію духу від філософії природи, щоб сама підстава антропології була вже всередині «абсолютного духу», тобто вже всередині волі, і не вина Гегеля, якщо інтерпретатори ігнорують цю найважливішу логіку.
Суб’єкт, побачений крізь призму так розуміється звички, виявляється у Жижека «зникаючим суб’єктом» (тут Жижек знову посилається на Малабо), чиє «воління» є «неминуче має місце бути» воління порожнечі і в порожнечі. Що природно, коль скоро суб’єкт по Жижек має опору виключно у власних интенционально-вольових актах [33]. У Жіжековом прочитанні Гегеля звичка спрямовує і створює всю теперішню і майбутню систему заощадження і розподілу «резервів» і «сил» суб’єкта – суб’єкта звички, в порожнечі копящих запаси порожнечі. Звичка становить і створює «property» [34] суб’єкта, якій він повністю володіє, притому property і як «властивість» в сенсі предзаданной можливості, і як «власність» в економічному сенсі («резерви»), якій суб’єкт розпоряджається, реагуючи на що -то (стимул) певним чином. Звичка по Жижек – механізм, спрямований до майбутнього, але, як випливає з аналізу тексту, лише в сенсі накопичення «запасів» («резервів») і «економії сил» для майбутнього. Тим самим, активність суб’єкта тобто не «дійсність», але нескінченна підготовка до майбутньої дійсності, тобто, «віртуальність». На відміну від Квентіна Мейяссу [35] Жижек розуміє «віртуальність», що ототожнюється їм з Лаканівський «символічним», не як можливість чогось радикально нового, але саме як накопичення запасів для майбутньої «дійсної» витрати. Майбутня активність розуміється Жижек прагматично, як вживання накопичених ресурсів для вирішення якоїсь задачі, не як щось онто-або антропологічно значуще. У Жіжековом прочитанні гегелівської антропології відсутня думка про новий, і навіть всяка, здавалося б, «нова» звичка їсти лише зміна «диспозиції» суб’єкта, тобто, його способу заощадження і розподілу запасів. Це і є, по Жижек, вірне розуміння «зняття» зовнішніх впливів у внутрішньому індивіда [36]. «Нове», тим самим зводиться до перерозподілу. Свобода індивіда і сама спрямованість до майбутнього вписуються Жижек в політекономічну по суті логіку вирішення ресурсних завдань. Не дивно, що висновок, до якого приходить Жижек, сам він називає «сартровском». Його можна сформулювати так: людина – це марна звичка, т. Е. Порожня (звична) активність заощадження і розподілу ресурсів.
Звичка у Гегеля, згідно Жижек, є і «механізація» життя – втрата «вітальності» (тут знову віталістічность Жижека вступає в гру) – і в той же час основа свободи. «За допомогою звички суб’єкт, – говорить Жижек, – апропріірует своє тіло» [37]. Тут слід зазначити слово «суб’єкт», яке Жижек використовує для позначення антропологічної індивідуальності у Гегеля, хоча в антропології мова ще не йде про «суб’єкті», оскільки суб’єкт-об’єктні відносини вперше виникають на етапі феноменології, наступному за антропологією. Тим самим, Жижек зводить індивіда у Гегеля до суб’єкта рефлексії і редукує – через звичку – антропологію якраз до феноменології. До того ж антропологія у Гегеля зводиться до «тіла», а «тіло» не зводиться звичкою: саме тіло вже спочатку – через онтологічний подія saltus’а, з якого починається антропологія – включено в дух, в сліпу точку його початку, в «індивідуальність». Струшуючи дитини, щоб він почав дихати і кричати, ми вже, згідно з Гегелем, струшуємо дух.

Посилання на основну публікацію