1. Моя освіта – реферати, конспекти, доповіді
  2. Філософія
  3. Зміна типів наукової раціональності

Зміна типів наукової раціональності

У поясненні суті наукових революцій філософи науки, по суті, не йдуть далі їх філософської інтерпретації. Так, І. Лакатос пояснює їх як зміну наукових програм, різниця між якими полягає в кількості з’ясовних фактів або відкидаються положень. Інтерпретація ж наукової революції Т. Куном як зміни парадигм пов’язана з релятивістськими установками. При зміні парадигм здійснюється перехід від одного способу світорозуміння до іншого. Новий спосіб принципово інший в якісному відношенні. Він не може бути поєднана з попереднім. Відбувається ніби зсув точки відліку, зрушення об’єкта. «У період революцій вчені бачать речі інакше, ніж раніше, як ніби вони раптово потрапили на іншу планету, – писав Т. Кун. – Після революції вчені як би повідомляються з іншим світом. після революції учені працюють в іншому світі »(цит. за Соколов О.М., Солонін Ю.М. Предмет філософії та обґрунтування науки. С-Пб., 1993. С. 31).

У науці дійсно відбулися революційні новації: у фізиці розроблені релятивістська і квантова теорії, в космології – концепція нестандартної Всесвіту, в біології – генетика, в хімії – квантова хімія і т.д. Виникли нові галузі пізнання, такі, як: кібернетика, теорія систем, синергетика, мікробіологія, які відіграють важливу роль у розвитку сучасної наукової картини світу. В результаті сформувалася і нова, некласична наука, підстави якої стали радикально відрізнятися від підстав класичної науки: допускається можливим вважати істинними відразу кілька теорій; змінюється ідеал пояснення і опису наукових фактів. Якщо в класичній науці поясненню приписувалася здатність характеризувати об’єкт таким, яким він є сам по собі, то в некласичної науці в якості умови об’єктивності пояснення і опису факту висувалася вимога враховувати взаємодію об’єкта з приладами дослідження.

На відміну від класичної науки, в якій панували уявлення та поняття про стійкість світу оборотності, однорідності і равновесности процесів, що протікають у ньому, у новій некласичної науки змінюється сам образ світу. Він розуміється як безперервно виникає і еволюціонує по нелінійним законам процес. Картина світу постає у вигляді несподіваних поворотів, пов’язаних з вибором напрямків подальшої еволюції. Щоб зрозуміти цей світ глибше, необхідно безліч його описів, що не зводиться один до одного, але тим не менш пов’язаних правилами переходу. Нова концепція науки дає прогнози лише на короткі тимчасові інтервали, а далі траєкторія змін явищ і процесів у світі як би вислизає від учених. Через нестабільність світу некласична наука не претендує на абсолютну істину, на вичерпне знання.

Основоположники класичної науки Г. Галілей, І. Кеплер, І. Ньютон, Г. Лейбніц та ін. Ввели в неї фундаментальні принципи абсолютних істин або абсолютно достовірного знання. Якщо класична фізика спиралася на принцип причинності (інакше кажучи, лапласовскій детермінізм), то в квантовій механіці виявлена ​​неприйнятність принципу причинності в її механічній формі. Це пов’язано з розробкою принципово іншого фундаментального принципу (підстави) абсолютно іншого класу теорії – статистичної, що грунтується на імовірнісних уявленнях. Сам факт, що статистична теорія вбирає в себе неоднозначність і невизначеність, був витлумачений деякими вченими як крах лапласовского детермінізму, зникнення теорії причинності механістичного типу. Причому фундаментальної теорією, що завершила етап класичної фізики, стала теорія електромагнітного поля Максвелла. Саме в ній і з’явилися перші ознаки сучасної, некласичної науки.

Природознавство вступило в період глобальної наукової революції у зв’язку з виробленням релятивістської (лат. Relativus – відносний) методології та нової – квантово-механічної картини світу. Таким чином, в науці відбулася радикальна перебудова всіх її класичних принципів пізнання й описи наукових фактів, організації та пояснення отриманих знань. Перегляд основних принципів і методів пізнання почався з філософського переосмислення їх природи. У класиці вони сприймалися як безперечне відображення досліджуваної реальності. Згідно Декарту, завдання науки – вивести пояснення явищ природи з отриманих почав, в яких не можна засумніватися. У некласичної науці усвідомлюється відносний, тимчасовий характер знань. Усвідомлення нових наукових підстав передбачає і постановку філософського питання про ставлення вченого до досліджуваної реальності, зі сфери спеціальних проблем він переходить у нову сферу – філософського осмислення співвідношення суб’єкт – об’єкт.

Некласична наука ставить суб’єкт пізнання в зміст знання як його необхідний компонент, тому принципово змінюється сам предмет знання. Їм стає не реальність світу як така, відображена живим спогляданням, а побудова суб’єктом пізнання знання про об’єкт як ідеально-теоретичному конструкті. Оскільки про багатьох змістовних характеристиках об’єкта неможливо тепер говорити без урахування коштів їх виявлення, породжується специфічний об’єкт науки. Виявлення відносності в об’єкті і його відношення до науково-дослідної діяльності спричинило новацію, яка говорить про науку, що орієнтується вже не на вивчення речей і явищ природи як незмінних, а на вивчення тих об’єктивних умов, потрапляючи в які вони ведуть себе дуже різноманітно. Однак становлення нових методів некласичної науки не привело до скасування традиційних і методологічних установок класичної науки. Вони будуть застосовуватися і надалі, але їх використання буде більш обмеженим.

Радикальна перебудова підстав наукового пізнання означала зміна суті і стратегії наукового дослідження світу, суспільства і людини. У період наукових революцій з’являються нові шляхи і засоби отримання і пояснення знань, які не завжди реалізуються в дійсності. Так, до початку ХХ століття виникло чимало наукових відкриттів, які ніяк не вписувалися в традиційні уявлення про світ. У процесі пізнання мікросвіту вчені встановили, що електрон поводиться і як частка, і як хвиля – залежно від експериментальної ситуації. Сучасні фізика, хімія і біологія, враховуючи різноманіття молекул, атомів, елементарних частинок і інших мікрооб’єктів, вказують на їх невичерпну складність, здатність перетворення з одних форм в інші. Виходить, що матерія в новій, некласичної науці вже постає і дискретної, і одночасно безперервною.

У цьому відношенні помітний внесок у створення принципів некласичного природознавства вніс А. Ейнштейн (1879-1955), який створив спеціальну (1905), а потім і загальну (1916) теорію відносності. Його теорія значно відрізнялася від ньютонівської. У ній і час, і простір не абсолютні; вони взаємопов’язані з матерією, рухом і між собою. Сам Ейнштейн так висловлював суть теорії відносності: «Раніше вважали, що якби з Всесвіту зникла вся матерія, то простір і час збереглися б, теорія ж відносності стверджує, що разом з матерією зникли б простір і час». Тим самим теорія відносності вказує на нові закони простору, який стає тепер чотиривимірним. У просторі з’являється нова, четверта координата – час.

Встановлення просторово-часової взаємозалежності від швидкості руху матерії (уповільнення часу і викривлення простору) вказало на обмеженість ролі класичної науки в поясненні нею взаємозв’язку простору і часу, а також на правомірність їх відокремлення від рухомої матерії. А. Ейнштейн категорично заявляв, що немає і не може бути більш банального твердження, ніж те, що навколишній світ являє собою чотиривимірний просторово-часовий континуум. «Прости мене, Ньютон, – писав він, – поняття, створені тобою і зараз залишаються провідними в нашому фізичному мисленні, хоча ми тепер знаємо, що якщо ми будемо прагнути до глибшого розуміння взаємозв’язків, то ми повинні будемо замінити ці поняття іншими, вартими

далі від сфери безпосереднього досвіду »(Ейнштейн А. Фізика і реальність. М., 1965. С. 143). Цим шляхом пішли практично всі фізики-теоретики.

Відкриття П. Дірака показали, що елементарні частинки зовсім елементарні. Ця складна багатоелементна система тіл, яка виявляє в собі всі структурні взаємозв’язки, які характерні для молекули. Оцінюючи розвиток науки, В. Гейзенберг зазначав, що остаточного визнання науковості теорій відносності та квантової механіки передував період невпевненості і навіть замішання. По-перше, ні в кого не було бажання руйнувати стару фізику. А по-друге, стало очевидно, що говорити про внутрішньоатомних процесах в поняттях старої фізики вже не можна. «Фізики не відчували тоді, що всі поняття, за допомогою яких вони досі орієнтувалися в просторі природи, відмовлялися служити і могли використовуватися лише в дуже неточному і розпливчастому сенсі» (Гейзенберг В. Кроки за горизонт. М., 1987. С. 265).

Ці та багато інших радикальні зрушення в понятійному арсеналі наукового пізнання мікросвіту супроводжувалися активізацією критичного філософського переосмислення цього феномена і створення якісно нових методологічних підстав науки. Вони визначалися, насамперед, відмовою вчених від прямолінійного онтологизма в пізнанні і формуванням нового розуміння відносності істини наукових теорій і наукової картини природи, вироблених на тому чи іншому етапі розвитку природознавства. На противагу ідеального принципом отримання єдино істинною наукової теорії, адекватно відображає нібито всі досліджувані об’єкти, в некласичної науці допускається істинність відразу декількох відрізняються один від одного конкретних теоретичних описів однієї і тієї ж об’єктивної реальності, оскільки в кожному з них може міститися момент об’єктивно-істинного або в принципі наукового знання.

Класичну науку відрізняла ідея, згідно з якою об’єктивність і предметність істинного знання досягаються тільки тоді, коли з пояснення виключається все, що відноситься до суб’єкта і процедурам його пізнавальної активності. Якщо в класичній науці універсальним способом є завдання об’єкта в генералізації емпіричного матеріалу (факту), то в некласичної – введення об’єкта здійснюється математикою. Саме вона виступає індикатором ідей, що призводять до створення нових теорій.

Математизація науки веде до теоретизації знання, що зумовлює втрату наочності. Виявлення відносності об’єкта в науково-дослідній діяльності сприяло тому, що наука стала орієнтуватися не на вивчення речей як незмінних, а на вивчення тих умов, потрапляючи в які речі поводяться неоднозначно. Своєрідним інструментом (методом) в некласичної науці став ідеальний тип якісно нової теоретичної системи, який не виводиться з емпіричного факту безпосередньо, а конструюється думкою вченого.

Починаючи з положення Платона про те, що пізнання є «таємничим видом єдності пізнає і пізнається» (див. Abel R. Man is the Measure. N.-Y., Р.18), філософія в некласичної науці виконує кілька функцій. Вона, здійснюючи методологічну функцію, виробляє метод як підстава некласичного наукового пізнання. Такі ідеї формуються у сфері філософського аналізу науково-пізнавальних ситуацій сучасної науки. Вони грають роль евристики (грец. Heuriskein – знаходити), що забезпечує позитивний розвиток наукових досліджень. Творіння нових підстав науки здійснюється за рахунок зміни парадигмальних установок і вироблення нових методологічних принципів, що спонукає вчених по-новому оцінювати зміст отриманих і ще не пояснених фактів. Ці зміни говорять про початок глобальної революції в науці – постнекласичної. Об’єктами цього нового дослідження стають системні утворення, які визначаються саморегуляцією (такими об’єктами займалася і некласична наука) і саморозвитком.

Дані тенденції в дослідженні складних систем породили принципово нову науку – синергетику (грец. Synergeia – спільний, узгоджено діючий). Це міждисциплінарне дослідження процесів саморозвитку і самоорганізації в системах – фізичних, хімічних, біологічних, екологічних, когнітивних і т.д. Синергетика, будучи системним баченням світу, піднімає науку на новий якісний рівень – рівень динамічного підходу до структурованих цілісності. Синергетичні процеси – це унікальні процеси, детерміновані цілісністю, а також конфігурацією взаємодій, місцем у структурі. Важливим аспектом самоорганізації є те, що частини поводяться узгодженим чином. Синергетика відмовляється від так званого об’єктивного опису світу і переходить до опису проективному. Вона як би пропонує свій проект дій, оскільки в рамках синергетичного бачення не може бути однієї абсолютної істини.

У синергетики вважається, що матерія і в неорганічної природи здатна при певних умов до самоорганізації. Синергетика досліджує механізм виникнення порядку з хаосу, безладу. Це наукове відкриття революційно за своєю суттю. Колишня наука визнавала лише збільшення ентропії системи, тобто збільшення безладу, дезорганізації, хаосу і т.д. Синергетика ж вважає, що системний розвиток відбувається в моменти біфуркації (нестійкості) і тоді отримує величезний віяловий набір можливостей вибору напрямків для подальшого саморозвитку. А так як сам вибір незворотній, а можливий шлях розвитку системи не може бути прорахований з великою вірогідністю, проблема етичної відповідальності вченого за бездумне втручання в процес саморозвитку складних систем стає цілком очевидною.

ПОДІЛИТИСЯ: