Західна патристика. Августин Блаженний

Патристика (патер – батько) – вчення отців церкви 2-8 ст., У виснажливій духовної полеміці з різними єресями відстоювали чистоту християнського світогляду. Патристика розуміє філософське умогляд як роз’яснення Біблії і закладає основи цілісної системи християнського знання. Найбільш відомими представниками західної патристики були Тертуліан (160 – 220) – майстер парадоксів, що протиставляв віру і розум («Вірую, бо абсурдно»); Оріген (185-254), який розробив доктрину про три сенсах Біблії – «тілесному» (буквальному), «душевному» (моральному) і «духовному» (філософсько-містичному), оголошений єретиком в 543 р І Августин Блаженний (354-430 ).
Основні праці Августина – «Про град Божий» і «Сповідь» – перша в історії європейської культури книга цього жанру.
У 32 роки високоосвічений син язичника і християнки звернувся в християнство. Одним із спонукальних мотивів цього доленосного вчинку стало переживання Августином проблеми часу.
Що є час? Якщо минулого вже немає, майбутнього ще немає, а сьогодення – всього лише мить? Виходить, що час постійно прагне до небуття. Але хіба можна знайти істину в небутті? Так Августин прийшов до ідеї вічності – Граду Небесного. Час (властивість граду земного) є всього лише рухливий образ вічності, а вічність – це нерухомий прообраз часу.
Вчення Августина акумулювало в собі широкий спектр філософських проблем.
У гносеології Августина велике місце відведено осмисленню проблеми віри і знання. Мислитель розрізняє віру релігійну (fides religiose) і віру як довіра, ідейну переконаність (credo). Перша – це окремий випадок другої. Віру – довіра він протиставляє не мислення взагалі, а осягає мисленню, т. Е. Розумінню. Не всяке мислення є вірування, бо люди часто мислять, щоб утримуватися від віри; але всяке вірування є мислення.
У проблемі співвідношення віри і знання Августин фіксує різні аспекти і ставить різні акценти в їх взаємодії.
1. Початок пізнання має спиратися на віру в авторитет батька, вчителя, Церкви і т. Д. Без такої віри ніяке пізнання неможливо.
2. Для неосвіченої натовпу пріоритет віри над розумом обов’язковий, інакше суспільству загрожує ідейний розбрід, що може привести його до загибелі.
3. Природна та історична обмеженість людського розуму робить віру необхідною.
Августин акцентує НЕ протіворазумни, а сверхразумной положень релігійної віри. Віра і розум не збігаються в людській свідомості, в Божественному ж – складають одне ціле. Кредо Августина – «Вірю, щоб розуміти».
Онтологія Августина виростає з глибокого екзистенціального прагнення бути як можна довше, бути вічно і ніколи не зникати. Втеча від підстерігає всюди небуття і смерті, набуття надійної гавані в абсолютному бутті – лейтмотив «Сповіді». Абсолютна (справжнє) буття – те, яке не має домішки небуття.
Абсолютній буття притаманні такі властивості: самототожність, незмінність, нетлінність, субстанціональність, неподільність, нематеріально сть (вездепрісутствіе і недоступність чуттєвого сприйняття). Воно є чиста форма і найбільше благо. Неважко здогадатися, що під абсолютним буттям розуміється Бог і внаслідок цього онтологія
Августина стає тотожною теології і безпосередньо переходить в етику.
Болісною проблемою для Августина було існування у світі зла, через який він деякий час примикав до маніхеям і довго не міг прийняти християнство. Маніхейство виходить з дуалістичної посилки: світ є ристалище боротьби Бога і Сатани, Світла і Темряви, Добра і Зла, т. Е двох рівновеликих почав, кожна з яких періодично домінує. Зло було, є і буде завжди. Таке рішення проблеми зла не задовольняло Августина.
Усяке буття є благо, а ступінь благості залежить від участі конкретного буття в абсолютному бутті. Зло – величина негативна. Метафізичної основою зла є неповнота, недосконалість всіх речей, що стоять в ієрархії нижче Бога. Зло – це відсутність повноти буття у речей, т. Е. Відсутність блага. Воно не субстанционально, а функціонально. Якби все існуюче було абсолютно, то зла не було б. Якби нічого не існувало, то його (зла) теж не було б. Зло пізнається не саме по собі, а як лишенность блага. Псування речей – зло, поки вони є. Августин поділяє зло на фізичне (порок) і моральне (гріх).
Причиною зла є:
1. Створення світу з нічого в акті Божественного творіння. Зло співвідносно з ніщо.
2. Вільна воля людей. Вільна воля – корінь добра і зла. Гріхопадіння – це не необхідність, а можливість, реалізована людською свободою. Gосле гріхопадіння людська воля сильно зіпсувалася і її повернення до первісного порядку речей можливо, але малоймовірно. Порятунок (т. Е. Позбавлення від зла) без Божественної благодаті немислимо.
У філософії історії Августин виходить з посилки, що історія має спокутний сенс, кожна історична епоха вносить свою лепту у справу порятунку. Він виділяє 6 еонів (епох) світовій історії:
1. Від Адама – до потопу.
2. Від потопу – до Авраама.
3. Від Авраама – до Давида.
4. Від Давида – до вавилонського полону.
5. Від вавилонського полону – до народження Христа.
6. Від народження Христа – до Страшного Суду.
У реальній історії існує протиборство між двома типами людських спільнот – градом земним і Градом Небесним. Земне держава створена любов’ю до самих себе, доведеної до презирства до Бога; Небесне – любов’ю до Бога, доведеної до презирства до себе. В емпіричному світі обидва цих спільноти повністю змішані і ніхто з людей не може знати заздалегідь, до якого з них він належить. Це остаточно встановиться на останньому, т. Е. Страшному Суді.

Посилання на основну публікацію