Визначення духовної реальності

Тільки людині властиво найбільше властивість універсуму – усвідомлювати і оцінювати реальність. Це властивість грунтується на розумі людини, здатної пізнавати сьогодення, аналізувати минуле і спрямовуватися в майбутнє. Основним фактором тут виступає свідомість. У просторі і в часі Всесвіту – це унікальне явище, але, швидше за все, не одиничне. Універсум різноманітний і в ньому наявні не тільки людські сутності, а, отже, є розум, свідомість, відмінні від людського. Який він вселенський розум за змістом і формою сказати складно, та це й не завдання філософії, але те, що відбувається осмислення процесів у системі універсуму не тільки людиною, але і іншим розумним – це закономірність, яка знайде підтвердження в найближчому майбутньому. Тому наші міркування про духовну реальність мають методологічний характер.
Раніше, згідно з уявленнями, які збереглися й донині в міфології, в релігії, в ідеалістичній філософії існувала думка, що в людському організмі діє якась надприродна сила – душа, яка нібито є носієм наших почуттів, думок, бажань і породжує їх. Душа існує нібито двояко: і в людині, і поза ним. Звідси виходять міфологічне і релігійне світобачення, а також ідеалізм як філософське протягом («світовий розум», «абсолютний дух»). У зв’язку з таким підходом збільшувалася прірву між розумом, свідомістю і об’єктивним світом. Духовне вихолощує з матеріального. Суть же полягає в тому, що душа, душевний стан (грец. Psychikos – душевний) – це рівень психічного стану людини, а дух, духовне – передбачає функціонування людської свідомості, наявність людського розуму.
Матеріалістична філософія і психологія, як наука про закономірності розвитку і функціонування психіки, як особливої ​​форми людської життєдіяльності, виходять у вирішенні цієї проблеми з двох принципів:
• визнання свідомості функцією мозку;
• відображення свідомістю зовнішнього світу.
Вихідним пунктом філософського розуміння свідомості є наукова трактування сутності та соціально-історичної ролі суспільної практики, уявлення людини продуктом його власної діяльності і соціальних відносин. Людина – породження універсуму, з’явившись, він через діяльність змінював його, удосконалював соціальний простір відповідно соціальному часі, формуючи систему суспільних відносин та інститутів. Його становлення деятельностно, матеріально і духовно, через розвиток власної природи, що включає свідомість і психіку, як індивідуальні, так і колективні. Немає і не може бути духовної реальності поза суспільством, тобто соціальної матерії, поза накопичених у процесі розвитку цивілізації знань і закріплених в ході діяльності вмінь.
Духовна реальність – це відображення в свідомості людини актуальною і потенційної картин світу, як духовно освоєного їм універсуму (сьогодення, минуле і майбутнє).
Говорячи про проблему духовної реальності, нам не обійтися без осмислення понять, що розкривають її сутність: свідомість, самосвідомість, несвідоме, підсвідоме.
Свідомість – це функціональне властивість людського мозку: взаємозв’язок матеріального і, породженого їм, психічного.
Свідомість є властивістю не всякої, а лише високоорганізованої матерії (мозок та органи чуття людини), тобто пов’язане з функцією мозку (матеріального освіти) зі специфічно людським, соціальним (зв’язки, відносини, спосіб життя, діяльність). Концепція свідомості грунтується на принципі відображення (лат. Reflexio), тобто психічного, ідеально-змістовного відтворення в мозку людини властивостей предметів (їх образів) і характеру явищ (подій) у вигляді власних відчуттів, сприймань і уявлень, а також – понять, суджень , умовиводів.
Зміст свідомості визначається навколишнього людини дійсністю. Матеріальним субстратом, носієм свідомості служить головний мозок людини. Мозок є орган свідомості як вищої форми психічного відображення реальності. Це найтонший нервовий апарат, що складається з понад 15 млрд нервових клітин, кожна з яких знаходиться в контакті з іншими і разом з нервовими закінченнями органів чуття утворюють складну систему з величезним безліччю зв’язків.
За своєю матеріальною природі нервово-фізіологічні процеси – електрохімічні. Без фізіологічних, біо-фізіологічних, біоелектричних, біохімічних процесів у мозку людини неможливе виникнення жодного відчуття, жодного самого примітивного почуття. (Наприклад, укол пальця голкою. Імпульс болю йде через мозок, так як 1 трлн нервових клітин людини пов’язаний з 15 млрд клітин мозку, які – в фізіологічної системної послідовності – подають сигнал людині на неприємні больові відчуття. Аналогічно пояснюються і приємні для людини відчуття: смакові, сексуальні і т. п.) Всі ці процеси – необхідні механізми психічної діяльності. Але психічна діяльність характеризується не тільки її фізіологічним механізмом, але і її змістом, тобто тим, що саме відбивається мозком.
Відображення різноманітних предметів в мозку людини означає їх ідеальний образ, так як вони відбиваються за допомогою їх властивостей і відносин, які характеризують їх насправді. Образи дозволяють будувати картину світу (духовне освоєння універсуму), мислити, діяти, творити. Творчість – це пік розумової діяльності, оскільки воно дозволяє людині створювати нове, спочатку ідеальне, а згодом практичне. Крім того, людина, відображаючи у свідомості предмети (як ідеальні образи), оцінює і реальні явища, які представляють ідеальні діяльні (функціональні) побудови будь-яких подій.
Духовну реальність людини неможливо ні відчувати, ні почути, ні виявити за допомогою технічних засобів. Думка невидно. Думка є ідеальне, породжене матеріальним (людським мозком). Вона не має існування у фізичному сенсі. Разом з тим думки, ідеї людини реальні, вони існують. Тому не можна вважати ідею чимось недійсним. Однак її реальність, реальність не матеріальна, а духовна. Це внутрішній світ людини, її особисте, індивідуальне свідомість. Суть в тому, що свідомість – суб’єктивна реальність, тоді як матерія – об’єктивна реальність. Ідеальне стає предметним тільки в процесі людської діяльності.
Свідомість є суб’єктивний образ об’єктивного світу.
Це означає, що свідомість належить конкретній людині як суб’єкту, а не об’єктивно існуючої природі (космосу, універсуму). Не існує абстрактних відчуттів, думок, почуттів. Усяке відчуття, думка, ідея конкретні, тобто належать індивіду, особистості, персони. Коли ми говоримо про суб’єктивність образу, то маємо на увазі, що він являє собою неспотворене відображення дійсності, а щось ідеальне, тобто перетворене у свідомості людини матеріальне. Предмет у свідомості людини – це образ цього предмета, а реально існуючий предмет – його прообраз.
Свідомість і об’єктивний світ – протилежності, що утворюють єдність. Основою його є практика, чуттєва предметна діяльність людей. Саме вона і породжує необхідність психічного, свідомого відображення дійсності. Необхідність свідомості, і при цьому свідомості, що дає адекватне відображення світу, об’єктивувати життям.

Посилання на основну публікацію