Вчення Аристотеля про державу

Свій суспільно-державний ідеал Аристотель викладає найбільше у творі «Політика».

За вченням Аристотеля про державу, людина живе не для себе одного, але за природою створений для суспільного життя – статеві та кровні зв’язки, язик, вроджені моральні інстинкти пов’язують його з іншими людьми. Він потребує них для найбільш успішного захисту від небезпек, для задоволення насущних потреб, а також і просто для задоволення своїх соціальних інстинктів. Людина, вчить Арістотель, потребує спілкування з подібними собі не тільки для підтримки і поліпшення своєї тілесного життя, але також і тому, що лише в людському суспільстві можливо гарне виховання та впорядкування життя правом і законом.

 

Досконале суспільство, що обіймає в собі всі інші форми суспільства, є держава – «поліс». Мета цього досконалого суспільства – не тільки економічна. Згідно з ученням Аристотеля, держава не є економічна асоціація, і мета, яку воно переслідує, не полягає в охороні приватних інтересів. Мета держави є вище благо взагалі – «евдемонія», щастя громадян у скоєному гуртожитку, спілкування в щасливого життя. Тому мета держави полягає не в завоюваннях або війнах, але в чесноті громадян та сукупності всіх коштів, необхідних для її здійснення; як і у Платона, гуманне виховання громадян у чесноти є головним завданням держави.

Аристотель вважає, що держава стоїть вище сім’ї, вище приватних осіб; воно відноситься до своїх членів як ціле до частин; воно є перше за своєю природою. Але в часі, в порядку виникнення – сім’я і громада передували державі. Спочатку під впливом природного потягу утворилася людська сім’я, потім під тиском різних обставин сім’ї згуртувалися в громади («хори»), з яких при подальшому розвитку людського суспільства утворилися держави.

Своєю «Політиці» Арістотель, мабуть, предпославши цілий ряд підготовчих праць: він піддав докладною критиці політичні твори Платона, а також і конституції різних народів.

Аристотель засуджує твір Платона «Про державу» за висловлену в ньому прагнення до виняткового, тоталітарному громадському єдності. За політичним вченням Аристотеля, тільки індивід є неподільна одиниця, а держава за своєю природою є щось множинне; воно складається не тільки з багатьох членів, а й з різного роду членів. Держава перестала б бути державою, якби в ньому могло здійснитися абстрактне єдність Платона. Аристотель піддає нещадній критиці проповідував Платоном установи. Він вказує, що у своєму комунізмі Платон знищує ряд моральних чинників, ряд конкретних зв’язків, на яких тримається суспільство. Джерело суперечок і чвар зовсім не знищується при установі держави-комуни, а, навпаки того, посилюється спільністю володіння. Аристотель вчить, що егоїзм природний, що у відомих кордонах у ньому немає нічого поганого; нормальна любов до сім’ї є свого роду моральне начало, на якому грунтується держава, джерело радощів і дружби. Людина більш піклується про своє, ніж про загальний, і тому, знищуючи сім’ю і приватну власність, державний комунізм послаблює енергію найсильніших двигунів людської діяльності.

Посилання на основну публікацію