Теорія пізнання І. Канта: основні поняття і принципи

Одним з найбільших розумів людства, основоположником німецької класичної філософії є Іммануїл Кант (1724-1804). Не тільки у філософії, але і у конкретній науці Кант був глибоким і проникливим мислителем.

Людина, етика і право – ось головні теми філософського вчення Канта.

Кант вважав, що рішенню таких проблем філософії, як проблеми буття людини, душі, моралі і релігії, має передувати дослідження можливостей людського пізнання і встановлення її меж.

Необхідні умови пізнання закладені, згідно Канту, в самому розумі і складають основу знання.

Вони-то і додають знанню характер необхідності і загальності. Відкидаючи догматичний прийом пізнання, Кант вважав, що замість нього потрібно взяти за основу інший – метод критичного філософствування, що складається в дослідженні прийомів самого розуму, у розчленовуванні загальної людської здатності пізнання і в дослідженні того, як далеко можуть сягати його межі.

Кант розрізняв сприймаючі людиною явища речей і речі, як вони існують самі по собі. Ми пізнаємо світ не так, як він є насправді, а тільки так, як він нам являється. Нашому знанню доступні тільки явища речей (феномени), що складають зміст нашого досвіду: світ пізнається нами тільки у своїх явлених формах.

У своєму вченні про пізнання Кант велике місце відводив діалектиці: протиріччя розглядалося ним як необхідний момент пізнання. Але діалектика для нього – лише гносеологічний принцип, вона суб’єктивна, тому що відображає протиріччя не самих речей, а тільки протиріччя розумової діяльності.

Саме тому, що в ній протиставляються зміст знань і їх логічна форма, предметом діалектики стають самі ці форми.

У логічному аспекті теорії пізнання Кант ввів ідею і термін «синтетична сипа судження», що дозволяє здійснювати синтез розуму і даних почуттєвого сприйняття, досвіду.

Кант ввів уяву в теорію пізнання, назвавши це коперніканським переворотом у філософії. Наші знання – не мертвий зліпок речей і їхніх зв’язків. Це духовна конструкція, зведена уявою з матеріалу почуттєвих сприйнять і каркаса додосвідних (апріорних) логічних категорій. Допомога уяви людина використовує в кожній ланці своїх міркувань. До своєї характеристиці людини Кант додає:

“Це істота, наділена продуктивною здатністю уяви.”

У своїй теорії пізнання Кант часто розглядає і власне антропологічні проблеми. Він виділяє в пізнанні такий феномен духу, як трансцендентальна апперцепція, тобто єдність свідомості, що становить умову можливості всякого пізнання.

Ця єдність є не результатом досвіду, а умовою його можливості, формою пізнання, що корениться в самій пізнавальній здатності. Кант відрізняв трансцендентальну апперцепцію від єдності, що характеризує емпіричне Я і складається у віднесенні складного комплексу станів свідомості до нашого Я як його центру, що необхідно для об’єднання всього різноманіття, даного в досвіді і утворить зміст усіх переживань Я. Це геніальна ідея великого мислителя.

Згідно з Кантом, ми пізнаємо тільки явища – світ речей самих по собі нам недоступний.

При спробі осягнути сутність речей наш розум впадає в протиріччя.

Скрупульозно розробляючи свою концепцію про «речі в собі», Кант мав на увазі, що в житті індивіда, в нашому ставленні до світу і людини є такі глибини таємниць, такі сфери, де наука безсила.

За Кантом, людина живе в двох світах.

З одного боку, вона частина світу явищ, де все детерміновано, де характер людини визначає його схильності, пристрасті й умови, в яких він діє. Але з іншого, крім цієї емпіричної реальності в людині є інший, надчуттєвий світ “речей в собі”, де безсилі привхідні, випадкові, незбагненні і непередбачені ні імпульси у самої людини, ні збіг обставин, ні диктуючий свою волю моральний борг.

Посилання на основну публікацію