Співвідношення системи і методу в філософії Гегеля

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) глибоко і всебічно переробив ідеї своїх попередників і створив цілісну систему ідеалістичної діалектики. На відміну від Шеллінга, широко використовував у своїй філософській системі елементи ірраціоналізму, діалектика Гегеля носить яскраво виражений раціоналістичний характер, задумана як наука, заснована на логіці, певній системі понять, розумі. Альфою і омегою гегелівської філософії, її загальним пафосом є проголошення розумності світу, його раціональності: «що розумно, то дійсно, і що дійсно, то розумно». Абсолютну тотожність буття і мислення – головний системоутворюючий принцип у філософії Гегеля, який послідовно розвивається, конкретизується при розгляді логіки, природи, мислення (духу).

В якості першооснови світу виступає «Абсолют» (синоніми: «світовий розум», «світовий дух», «абсолютна ідея») – якась без особистісна, позачасова, творча сила, що містить у собі необхідність розвитку природи, суспільства і пізнання. Вона внутрішньо (іманентно) властива нескінченним проявам матеріального і духовного, об’єктивного і суб’єктивного, складає їх приховану сутність і обумовлює все більш повний прояв їх тотожності в процесі розвитку. Абсолютна ідея є субстанція, складова сутність і першооснову всіх речей. Розвиток розуміється як процес самопізнання абсолютної ідеї самої себе. Якщо ототожнити «Абсолют» із загальною закономірністю, гармонією світу, то розвиток означає зростання самопізнання природи, реалізованого через мислення людини – вищого ступеня розвитку.

Найбільша загальна схема світового руху полягає в тому, що абсолютна ідея в результаті саморозвитку відчужує себе в природу, а потім, втілюючись в людині. його мисленні, усвідомлює себе, знаходить волю та інші особистісні якості. Ця потрійна трансформація (тріада) послідовно розглядається Гегелем у його основних працях; «Наука логіки», «Філософія природи», «Філософія духу».

У «Науці логіки» описується логічний розвиток ідеї як сходження до все більш конкретних категорій: буття, ніщо, становлення, якість, кількість, міра; сутність, явище, дійсність; поняття, об’єкт, ідея, що завершується абсолютною ідеєю. У «Філософії природи», відповідно, в механіці, фізиці, фізіології розглядається інобуття абсолютної ідеї. І, нарешті, в «Філософії духу» простежується повернення «Абсолюту» до себе у формах психічної діяльності індивіда: суб’єктивного духу (антропологія, феноменологія, психологія), об’єктивного духу (право, мораль, моральність, держава), абсолютного духу (мистецтво, релігія, філософія – вищі форми самосвідомості духу).

Внутрішнім джерелом розвитку всього сущого, що розуміється як сходження від абстрактного до конкретного, є протиріччя. Засновником першої цілісної теорії протиріччя є Геракліт. Сенс діалектичного протиріччя був вперше розкритий Арістотелем, який побачив у ньому суттєвий момент у визначенні предмета. Протиріччя пронизує всю філософію Гегеля. Будь-який предмет, поняття, явище, реалізуючи себе, тим самим вичерпують себе і переходять у своє інше. Будь-яка категорія, будучи результатом протиріччя, містить в собі нове протиріччя, що веде до подальшого розвитку.
Послідовний аналіз розвитку абсолютної ідеї в області логіки (чиста думка), природі і суспільстві виявляє основні діалектичні принципи, закони та категорії, які утворюють систему гегелівської діалектики.

Посилання на основну публікацію