Середньовіччя: спосіб життя і світогляд

Хронологічно початок епохи середньовіччя датується кінцем V в. н. е., коли відбулося падіння Західної Римської імперії. Однак причини цього полягали в кризі, у тому числі і духовному, античної культури, який почався задовго до падіння античної цивілізації.
В IV ст. до н. е. античний поліс, заснований на безпосередньому рабовласництво, вичерпав свої можливості і поступився місцем військово-монархічним формам соціально-політичної організації (імперія Олександра Македонського, а потім і Римська імперія), заснованим на великому опосередкованому рабовласництво. В межах величезних військово-монархічних утворень з розгалуженим бюрократичним апаратом чиновників окрема людина перетворився на мізерну порошинку. Суспільно-політична енергія громадянина поліса, який втратив свою державну самостійність, не знаходила виходу і сублімувалась всередину. Таким чином, в епоху еллінізму створювалися більш сприятливі умови для розвитку особистісного самосвідомості, глибинної саморефлексії, що одночасно було захисною реакцією людини на зовнішню тотальну владу військово-бюрократичної машини. Це підготувало грунт для прийняття і широкого розповсюдження християнства в умовах духовної кризи, що вразила античне суспільство, не тільки серед маси безправних рабів, а й заможних вільних громадян. Формувалося переконання, що не існує розумного способу позбавлення від оков бездушною «гармонії» предметно-речового світу, який став сприйматися як велетенська темниця для нарождавшейся духовності людської особистості.
Завоювання варварами Західної Римської імперії призвело до формування феодалізму – нового соціально-економічного і політичного ладу, що виник на руїнах рабовласницької імперії. На початку цього періоду стався очевидний занепад продуктивних сил та загального рівня культури, спостерігалася майже поголовна неграмотність, яка була частим явищем і серед феодалів. Одним з небагатьох осередків грамотності залишалася церква, особливо монастирі, де зберігалися античні рукописи. Завдяки християнству не відбулося повної загибелі античної культури і цивілізації. Протягом I-V ст. християнство з гнаної перетворилося на панівну релігію, хто здобув духовну перемогу над язичницьким світоглядом.
Християнство стало духовної, світоглядної «скріпою», що зберегла наступність у розвитку західної культурної традиції. Християнські основи сучасної європейської культури – факт загальновизнаний. Швидка християнізація варварських королівств раннього середньовіччя виявилася надзвичайно важливим інтегруючим чинником становлення і розвитку європейської цивілізації. Для порівняння можна навести приклад давньоєгипетської або древневавілонской культур, які не мають нічого спільного ні з культурою сучасного Єгипту, ні з культурою Іраку, на території яких збереглися лише матеріальні сліди колишньої величі древніх цивілізацій, але не жива культурна традиція.
Спостерігався на початку середньовіччя занепад продуктивних сил був явищем тимчасовим. Феодалізм – більш прогресивний лад, ніж рабовласницький: він створив набагато більшу зацікавленість у праці біля кріпосних селян в порівнянні з рабами. У пізню античність рабовласницький працю повністю вичерпав свої можливості.
У високому середньовіччі ландшафт Західної та Центральної Європи змінився в результаті «великої розчищення» ХI – ХII ст., Пов’язаної з внутрішньою колонізацією і освоєнням цілинних земель, підйомом продуктивних сил, створенням великих сіл зі строгими аграрними порядками [10].
Середньовічне суспільство, як і всі попередні, відноситься до традиційного типу цивілізації. Це означає, що основний тип господарювання – аграрний спосіб виробництва. Землеробство, як і в минулі епохи, залишалося головним джерелом існування.
Ремесло і торгівля в середньовіччі були розвинені набагато слабкіше, ніж в епоху античності. Тому прийнято вважати, що в цей час панувало натуральне господарство, орієнтоване на просте, а не розширене відтворення, на виробництво споживчої вартості. Багатство виступало в основному в своїй речової формі. Панувала потребительско-розподільна мотивація діяльності, а не творчо-продуктивна, яка характерна для капіталістичного підприємництва.
Багатство було не самоціллю, а засобом підтримки престижу і соціального статусу. Великі феодали користувалися багатством, захопленим на війні або отриманим від підданих селян, щедро роздаровували його своїм васалам за вірну службу. Тенденція заощадження, накопичення була характерна для середньовіччя.
Відносини людей в соціальному плані характеризувалися особистої залежністю, яка набувала різних форм і була скріплена різними клятвами і договорами (сеньйор – васал, феодал – кріпак і т. П.). Для середньовіччя була характерна станово-корпоративна стратифікація соціуму (цехи, корпорації і т. П.). Вся система соціальних зв’язків представляла собою стійку жорстку ієрархічну сітку, яка «армований» середньовічний соціум. Формувався малорухливий спосіб життя, зумовлений постійністю природних ритмів (від яких залежав і яким підпорядковувався працю хлібороба), виробництвом в колишніх масштабах (просте відтворення), стабільністю соціальних зв’язків. Спосіб життя людини, інкорпорованого в таку структуру відносин, міг практично незмінно відтворюватися протягом ряду поколінь. Приналежність до певного стану, корпорації програмувала життя людини з народження до смерті.
У політичному плані мав місце партикуляризм, те, що прийнято називати феодальною роздробленістю, яка буде подолана в епоху пізнього середньовіччя та Відродження. Рихлість, нестійкість політичної структури, особливо в ранньому середньовіччі, політичний партикуляризм були природними наслідками політичної відособленості. «Середньовічне феодальне держава – це, насамперед, союз сеньйорів і їх безпосередніх підданих, що підпорядкували собі інше населення. Така держава будується не на абстрактному принципі територіального суверенітету, але на системі васальних договорів. У феодальної держави ще немає і не може бути точних територіальних меж: воно охоплює сукупність особистих стосунків між певними індивідами – князями, баронами, лицарями, між їхніми сім’ями та пологами. Тому межі середньовічної держави змінюються в залежності від доль тих чи інших володарів, від укладених ними династичних, шлюбних та спадкових угод, від конфліктів між ними »[11].
Політичний партикуляризм і економічна замкнутість середньовічного суспільства значною мірою компенсувалися християнським універсалізмом, усвідомленням приналежності до християнського світу. Зрозуміти західне середньовічне світогляд неможливо без урахування тієї ролі, яку відігравало в ту епоху християнство, що було абсолютною домінантою цього товариства.
Характерними рисами середньовічного світогляду були креаціонізм, теоцентризм, символізм, дуалізм, традиціоналізм. Креаціонізм означає, що світ створений Богом з нічого, т. Е. Світ не з Бога, а від Бога. Іншими словами, світ не є щось створене Богом (подібно до того, як у Платона деміург не чинить, а створює світ з співвічність йому матерії), не є якесь породження, розгортання, еманація Абсолюту (неоплатонізм). Світ не народжений Богом, а саме створений. Це акт не природи Бога, а акт Його волі. Бог творить новий сюжет не зі Своєї природи, а актом Своєю волі. Таким чином, Бог і світ – інопріродность. Світ не є самостійним, самодостатнім буттям. Він, як творіння Бога, цілком залежить від Нього. Таке розуміння було абсолютно чуже античному язичницькому світогляду.
Теоцентризм не треба розуміти в астрономічних-космологічної сенсі. Бог не в центрі світу, бо Він поза світом як позапросторовий і позачасовий особистісний Абсолют, що володіє вільною волею, розумом, всемогутністю і т. П. Спроби шукати в світі присутність Бога (у фізичному сенсі) просто наївні, як і наївні спроби заперечення його існування на тій підставі, що він не виявлений ні на хмарах, ні на Місяці, ні в центрі Галактики.
Такі наївні міркування подібні спробі спростувати існування художника на тій підставі, що при дослідженні полотна картини фізична присутність художника не виявляється. Бог присутній у світі Своєю волею, Своїм задумом, втіленим у творінні, Своїми божественними енергіями, а не Своєю природою, бо Він – позапросторовий і позачасовий Абсолют. На жаль, відмічені наївні трактування Бога широко поширені і в наш час. Теоцентризм треба розуміти як смисловий теоцентризм. Бог – в центрі помислів і сподівань середньовічної людини. Все від Бога і все до Бога. Бог і безсмертна людська душа – абсолютні цінності середньовічної культури [12]. Середньовічний теоцентризм протистоїть античному космологізм, а християнський монотеїзм – античному політеїзму.
Символізм середньовічного світогляду означає, що природні явища і предмети сприймаються не тільки у своєму природному природному якості, але і як якісь символи, що представляють (репрезентують) божественну реальність. Для середньовічного світогляду було характерне розуміння природи як книги, написаної божественними письменами. Коротше кажучи, природні явища одночасно трактувалися як якісь символи, в яких зашифрована божественна мудрість. Розшифрувати цей «кросворд», складений Творцем, долучитися до божественної мудрості було вищою метою середньовічного пізнання. Не випадково в середні століття розрізняли істинне знання (постигающее мудрість Бога через його творіння) і правильне знання (перевірене досвідом, практично корисне).
Крім того, природа сприймалася ще й як поле прояви чудес. Чудо – це сверхестественное втручання Бога у звичайний природний порядок речей. Це втручання може змінити, порушити будь регулярні зв’язки і тим самим знецінити будь-яку необхідність, закономірність. Бог як Творець і Промислитель владний над будь необхідністю. Тому для середньовічної свідомості поняття дива було настільки ж природним, як для нас поняття закону природи. І навпаки, сучасне наукове свідомість виходить з того, що природа підпорядковується закономірним зв’язків, що вона самодостатня, субстанциональна і для свого буття ні в кому і ні в чому не потребує. Чудес ж у природі немає, а є тільки таємниці (нерозкриті закономірності).
Така ознака середньовічного світогляду, як дуалізм не можна розуміти в дусі східного дуалізму. У Бозі (у християнському розумінні) немає ніякого дуалізму. Бог є абсолютне благо. Християнство – строгий монотеїзм. Мова може йти про дуалізм Бога і світу. Бог і світ інопріродность, між ними непереборна онтологічна прірва. Але для середньовічного світогляду характерний і інший дуалізм, дуалізм у самому тварному світі, т. Е. Велика відмінність в якості (по ціннісній шкалі) світу земного (підмісячного) та світу небесного (горнего). Такого роду дуалізм був суттєвою перешкодою для формування науки в сучасному розумінні, про що ми ще будемо говорити в § 18.
Традиціоналізм середньовічного світогляду теж мав християнську основу. Авторитет Священного Писання був абсолютним і незаперечним. Далі йшов авторитет творів отців Церкви. Життя середньовічної людини була орієнтована на безумовне підпорядкування авторитету і традиції. З позицій середньовіччя
більш давнє означало більш цінне і справжнє. Оригінальність і новаторство розглядалися як ознаки «марного гордині, відступи від архетипу, а значить, і від істини» [13]. Як зазначає А. Я. Гуревич, в середні віки все нове, не освячене часом і традицією, вселяло підозру. Цінність мало, насамперед, старе. Плагіат не тільки не вважався гріхом, але був, швидше, нормою, а оригінальність не рахувалася гідністю. Навпаки, звинувачення в оригінальності і новаторство були небезпечним засобом громадської дискредитації [14]. Як це несумісно з нашою сучасною культурою, настільки високо оцінює оригінальність і новаторство! Це й не дивно, адже коріння сучасної культури йдуть не в середньовіччі, а в Відродження, коли велике значення надавалося таланту, оригінальності, новаторства і т. Д.
На жаль, ще до кінця не зжиті помилкова думка про середньовіччя як про похмурому, темному періоді в історії людства, де панували невігластво, марновірство і т. П. Звичайно, було і це. Але середньовіччя, мабуть, одна з найбільш напружених, драматичних, насичених епох в історії, зазначена смисловий багатомірністю людського буття, яка втрачена сучасної «одновимірної» культурою. Життя середньовічної людини проходила в «силовому полі» різноспрямованих ціннісних орієнтацій. Ця внутрішня суперечливість надавала напруженість і драматизм людського існування.
Людина була як би занурений в цей простір бінарних опозицій: Бог – диявол; вічність – час; священне – гріховне; небесне – земне; смерть – безсмертя; добро – зло; душа – тіло; віра – розум; розум – воля і т. п. Сутність середньовічного світогляду можна виразити за допомогою символу хреста, де домінанта – вертикаль, т. е. взаємини людини і Бога, а горизонталь – земне життя людини. Християнство ніколи не відкидало значення земного життя людини. Але при всій її важливості вона була підпорядкована головному: спасіння душі людини, набуття вічного життя. Земне життя – це поле битви, результат якої визначить долю людини у вічності. Християнство не гребувало тілесністю людини, що не розглядало тіло як темницю душі, що властиво багатьом релігійно-філософським системам пізньої античності: стоїцизму, гностицизму, маніхейства та інших. Тому християнський аскетизм істотно відрізняється від позднеантичного. Християнський аскетизм мав на меті не зневага плоттю, а її перетворення, позбавлення від пристрастей, що не перетворює людину на нелюдяного бовдура.
Кардинальні відмінності між середньовіччям і античністю є не тільки в розумінні світу, Абсолюту і їх співвідношення, про що вже говорилося вище, але і в розумінні самої людини і його відношення до Бога. У середні віки людина більше не відчуває себе органічною частиною гармонійного цілого – Космосу або частиною цілого – поліса. Людина в середньовічному світогляді є образ особистого Бога в безособовому світі, т. Е. Людина є вільною розумною особистістю, покликаної Богом до царственого священства: преображення ввіреного йому Творцем світу. Але гріхопадіння спотворило, пошкодило людську природу, підпали під владу пристрастей, призвело до розладу духу, душі і тіла, кинувши людини в пучину тілесної смертності.
Відкривши в людині особистість, християнство відкривало і невідому античності внутрішню глибину людини. Для античного грека навіть у сократівському сенсі («пізнай самого себе») душа людини завжди співвіднесена або з космічним життям і є «мікрокосм», або ж з життям суспільного цілого, і тоді людина постає як суспільна тварина, наділена розумом (Аристотель). Звідси виникають античні аналогією з душевної життям людини і космічно-природного і соціального життям. Августин ж слідом за апостолом Павлом відкриває «внутрішньої людини», зверненого до надкосмічних Творцеві. Таємні, недослідиме глибини людської душі приховані навіть від самої людини, але не від Бога. Пізнання своєї душі, її ураженості гріховними пристрастями є, згідно християнської антропології та сотеріології (вчення про спасіння), необхідна умова порятунку.
Істотні новації в середньовічному світогляді сталися в розумінні часу. Мова йде не тільки про гостро пережитої опозиції «час – вічність», а й про розуміння самого часу. Античності, та й у цілому стародавньому світу, як уже зазначалося, були властиві циклічне розуміння часу і ідея постійного повернення. Середньовічна модель часу суперечлива – це линеарно-циклічна модель. Аграрний спосіб виробництва, для якого характерна не тільки залежність, а й підпорядкованість людини природним ритмам, економічно і соціально відтворений в колишніх масштабах і формах спосіб життя створювали і відчуття тимчасової повторюваності, неунікальності.
Але християнство підірвало панування циклічного розуміння часу. Події сакральної історії, центральним пунктом якої стало Боговтілення, та й наступні події розглядаються як унікальні, неповторні, що виходять з-під влади кругообігу природних явищ, в якому бувало світогляд Стародавнього світу.

Посилання на основну публікацію