Роздуми про суспільство в історії філософської думки

У попередніх лекціях ви вже зустрічалися з поняттям «суспільство». Та й у повсякденній мові ми часто вживаємо це слово. Однак не багато хто з нас замислюється про деяку різницю у філософському і побутовому сенсах цього поняття. Найчастіше суспільством називають просту сукупність людей, об’єднаних яким або – ознакою чи інтересом. У такому випадку говорять про «Товаристві любителів книги», «Товаристві охорони природи», «Товаристві дружби» з яким – то іноземною державою. Можна припустити, що «суспільство» – це ще й група людей, формально не організована, але яка має спільні інтереси і цінності. У такому випадку ми говоримо про «співтоваристві». Історики часто вживають слово суспільство як синонім поняття «народ», наприклад, «російське суспільство» або «американське суспільство». У цьому сенсі слово суспільство вже знаходить якийсь теоретичний, узагальнюючий характер. Саме з спроб осмислити теоретичні закономірності розвитку людської історії починає формуватися філософське розуміння суспільства. Поступово у філософії виділився цілий розділ, в рамках якого і йде вироблення концепцій і пошук закономірностей виникнення, існування і розвитку суспільства – соціальна філософія (від лат. Societas – суспільство).
Пошуками підстав історичного процесу займалися всі філософські системи з найдавніших часів, пропонуючи певне бачення і ті чи інші методологічні установки для аналізу суспільства. Давньоіндійська філософська думка вибудовує свою систему суспільства, відштовхуючись від антропоморфного образу безособового початку – Брахми, вважаючи, що люди походять з різних частин його тіла. Звідси і строго ієрархічне відношення між членами суспільства, об’єднаних у варни (касти) за ознакою ставлення до тіла Брахми. Сам Брахма є онтологічний прообраз суспільства, і в житті громади повинна зберігатися ієрархія, як і в божественному першооснову.
Уявлення про суспільство як про єдиний організм – результат тривалого розвитку філософської думки. Його зачатки з’являються в античній Греції, де суспільство розуміли як упорядковане ціле, що складається з окремих частин. Причина появи подібних поглядів проста: «частина» і «ціле» – одні з найбільш розроблених категорій діалектичного способу мислення, основи якого були закладені в Стародавній Греції. Однак поняття «система» – пізнішого походження і складніше для розуміння. Платон у своїх поглядах на державний устрій намагається вирішити проблему ідеального суспільства, в якому регламентація індивідуальної та соціального життя покликана, якщо не відновити, то перешкодити порушенню гармонії Космосу як цілого. У давньогрецькій філософії суспільство розумілося і як сукупність людських індивідів, які об’єднуються для задоволення «соціальних інстинктів». Такої точки зору дотримувався Аристотель.
В історії соціальної філософії однією з найпоширеніших концепцій суспільства стала так звана концепція «суспільного договору», згідно з якою суспільство розглядається як продукт довільної угоди індивідів, метою якого стає держава, утворена волевиявленням вільних і незалежних індивідів. Найбільш ранні погляди на договірне походження суспільства і влади, що виражає його інтереси, проявилися в ранньому буддизмі й у вченні Мо-цзи. Передумови договірної теорії суспільства зберігають у творах Епікура і Лукреція, трактатах деяких середньовічних філософів і богословів. Однак найвищого розквіту теорія суспільного договору досягла в XVII-XIX ст. у навчаннях Т. Гоббса, Дж. Локка, Дж. Мілля у Великобританії, Ж.-Ж. Руссо у Франції, І. Канта, І.Г. Фіхте в Німеччині, А.Н. Радищева, П.І. Пестеля в Росії. Уже в XIX в. у вченні О. Конта виникає критика договірної теорії суспільства. Він вважав, що витоки суспільства є результатом дії деякого абстрактного закону формування складних і гармонійних систем. Г. Гегель так само відкидав договірну теорію і в «Філософії права» протиставляв їй трактування суспільства як сфери економічних відносин, де всебічно переплітається залежність всіх від усіх.
Особливо слід виділити погляди мислителів органічної школи в соціології, що виникла в кінці XIX – початку XX ст. Її представники (П.Ф. Лилиенфельд, А. Шеффле, Р. Вормс, А. Еспінас) ототожнювали суспільство з організмом і намагалися пояснити соціальне життя біологічними закономірностями. Порівняння суспільства з організмом проводилося багатьма мислителями (Платон, Гоббс, Спенсер), однак вони не вважали їх тотожними. Представники ж органічної школи виявляли прямий ізоморфізм (однаковість) між суспільством і організмом, в якому роль кровообігу виконує торгівля, функції головного мозку – уряд і т. П. У XX в. концепція органічної школи втратила популярність. В цей же час, в кінці XIX – початку XX ст. виникає концепція соціального дарвінізму, згідно з якою розвиток людського суспільства зводиться до закономірностей біологічної еволюції. Соціальний дарвінізм, засновником якого став Г. Спенсер, відстоює принципи природного відбору, боротьби за існування і виживання найбільш пристосованих як визначальних чинників суспільного життя.
Серед інших слід згадати і виникла в 1920-і роки (М. Вебер та ін.) Теорію соціальної дії, відштовхується від ідеї, згідно з якою в основі соціальних відносин лежить встановлення «сенсу» (розуміння) намірів і цілей дій членів суспільства. Головне у взаємодії між людьми – усвідомлення ними спільних цілей і завдань і те, щоб дія одного було адекватно зрозуміле іншими учасниками соціального відношення.
Сучасна вітчизняна соціальна філософія сприйняла марксистську концепцію суспільства, що виникла в середині XIX ст. на основі критики теорії Г. Гегеля, згідно з якою «об’єктивний дух» охоплює сферу соціального життя і виражає себе як понад-індивідуальна цілісність, що височіє над індивідами і виявляється через їх різні зв’язки і відносини. К. Маркс виходив з матеріалістичного розуміння суспільства. Сам факт буття людини не може розкрити сутності суспільства. К. Маркс писав, що суспільство не складається з індивідів, «а виражає суму тих зв’язків і відносин, в яких ці індивіди знаходяться один до одного». Ввівши поняття «суспільно-економічної формації» як суспільства, що знаходиться на певному ступені історичного розвитку, суспільства зі своєрідним відмітним характером, Маркс вносить динаміку в розуміння суспільних процесів і показує залежність певного етапу розвитку суспільства від способу матеріального виробництва. Сутністю конкретної суспільно-економічної формації є виробничі відносини, властиві тільки цьому етапу розвитку суспільства.
Виходячи з робіт К. Маркса і Ф. Енгельса, суспільно-економічну формацію можна витлумачити як суспільство на певному етапі його розвитку з характерними для нього способом виробництва, соціальною структурою, політичною системою і духовним життям. Виділяються такі суспільно-економічні формації, як первісно-общинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і комуністична. Кожна з них характеризується, по-перше, як якісно певний тип суспільства, по-друге, як ступінь суспільного прогресу.
У своїх робіт Маркс і Енгельс обгрунтували дію фундаментального закону розвитку матеріального виробництва, який надає великий вплив на розвиток суспільства, весь історичний процес. Мова йде про закон відповідності виробничих відносин людей характером і рівнем розвитку їх продуктивних сил. Виробничі відносини повинні відповідати як рівню продуктивних сил, що визначає можливості їх впливу на природу, так і їх характером, зумовлюючому способи їх застосування. Коли така відповідність порушується, то продуктивні сили починають використовуватися неефективно, що веде до падіння виробництва і тим самим до кризових явищ в економіці та інших сферах життя. Подолання цієї кризи можливо лише шляхом заміни застарілих виробничих відносин на нові, в тому числі нові або частково оновлені відносини власності на засоби виробництва, форми організації праці, а також відносини розподілу і обміну створеного продукту. Все це повинно викликати нові стимули до праці і більш сильні прояви матеріальної зацікавленості в його результатах. Тим самим виробництво отримує нові імпульси і виходить на більш високий рівень свого розвитку. Це неминуче позначається на розвитку суспільства. Відповідно до марксистського розуміння історичного процесу, закон відповідності діє як в рамках окремих суспільно-економічних формацій, так і при переході від однієї формації до іншої.
Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої Маркс називав соціальної революцією, глибинна сутність якої полягає в корінному перетворенні всіх громадський відносин. В результаті цього змінюється весь суспільний лад.
У XX в. набула поширення теорія локальних цивілізацій. Ця теорія сходить до вчення італійського філософа Джамбаттиста Віко (1668-1744), який вважав, що кожна нація у своєму розвитку проходить три змінюють один одного епохи: божественну, героїчну, людську, протягом яких відбувається народження, розквіт і занепад націй та їхніх культур . Цю теорію розвинув у нових історичних умовах німецький філософ Освальд Шпенглер (1880-1936) а також англійський історик і соціолог Арнольд Тойнбі (1889-1975).
О. Шпенглер виходив з того, що розвиток того чи іншого народу є розвиток його культури. Кожен народ є самостійний «культурно-історичний тип», несхожий на культурно-історичні типи інших народів. Типи їхніх культур абсолютно різнорідні і нерідко далекі один одному. Звідси випливає, що не існує нічого загальнолюдського, так само як і єдиного історичного процесу. Культура своєрідна, унікальна, неповторна і, по суті, замкнута в собі. Треба сказати, що в теорії культурно-історичних типів Шпенглер розвиває ідеї свого попередника – російського філософа Н.Я. Данилевського, який за п’ятдесят років до німецького філософа розглянув основні культурно-історичні типи. У роботі «Росія і Європа» Данилевським показана історична змінюваність одного типу суспільства іншим. О. Шпенглер у книзі «Занепад Європи» досить яскраво малює образи восьми, на його думку, існуючих на землі культур. Теорія Шпенглера з моменту її оприлюднення і донині неоднозначно сприймається філософами і вченими. Ця теорія отримала багато критичних зауважень, але вона має своїх прихильників і продовжувачів. Найбільш видатний з них А. Тойнбі. У своїй фундаментальній праці «Розуміння історії» він дає характеристику двадцяти однієї цивілізації, які «ніщо не об’єднує». Тойнбі говорить про хибність концепції єдності історії, заснованої на ідеї схожості в сучасних розвинених країнах економічних і політичних систем. Він зазначає, що економічні та політичні системи схожі далеко не у всіх країнах, до того ж неоднакова ступінь їх схожості. Однак концепція єдності історії має ще одну помилкову посилку – уявлення про прямолінійності розвитку. Тойнбі показує перериваний характер розвитку різних суспільств. Він пише про «потоці людського життя», який переривається від однієї замкнутої цивілізації до іншої. Однією з центральних проблем розвитку Тойнбі вважав проблему взаємодії особи і суспільства.

Посилання на основну публікацію