Російський космізм

Космізм – специфічне світогляд і світовідчуття, а так само особливість рефлектуючої свідомості в апріорному припущенні органічної єдності всього з усім, а головне – з Всесвіту. Як писав Е.Н. Трубецькой, основою космізму як світогляду стає «переважання вселенського над індивідуальним».
У російській філософії західноєвропейську ідею антропоцентризму, коли людина відділений від природи і протиставлений їй, замінює ідея антропокосмізма, згідно якої, людина відновлює перервані зв’язки з природою і осмислює своє місце в ній і в космосі в цілому. Космизм – риса, притаманна всій російської філософії і в тій чи іншій мірі елементи космічного світогляду присутні у філософських поглядах переважної більшості російських філософів. Це можна пояснити духовним зв’язком російської національної філософії з народно-релігійними уявленнями росіян, що несуть в собі елемент міфологічного уявлення про єдність і цілісність світу.
Російський космізм – це ще й певна ціннісна орієнтація всієї російської культури, в основі якої лежить ідея живого єдності людини, людства і Всесвіту. Цією ідеєю пройняті твори письменників, художників, музикантів і навіть архітекторів, твори, в яких мовою мистецтва висловлено розуміння єдності і цілісності космосу. Досить згадати вірші А.С. Пушкіна, В. Хлєбнікова, М. Заболоцького, прозу В.Ф. Одоєвського, А.Н. Толстого, І.А. Єфремова, картини Н.К. Реріха і нашого сучасника, художника-космонавта А. Леонова. У музиці космічна тема чується в творах П.І. Чайковського, А.Н. Скрябіна, А. Шнітке, Е. Артем’єва. Подібне вираз космічної теми можна назвати культурно-філософської формою російського космізму.
Іншою формою стає релігійно-філософська рефлексія, що розробляється в рамках російської ідеалістичної філософії. Філософськими підставами російського космізму є: в онтології – концепція «всеєдності» і ієрархічної структури буття, що розвитку в працях В.С. Соловйова, С.Н. Булгакова, П.А. Флоренського та ін .; в гносеології – «жівознанія» А.С. Хомякова і І.В. Киреєвського, «цілісне знання» В.С. Соловйова, «цілісний світогляд» П.А. Флоренського. Світ у цих концепціях розглядається не тільки в його готівкової даності, але і з точки зору його розвитку через людину і відносини його до Творця як мети. Так в «Читаннях про Богочеловечестве» В.С. Соловйов говорить про вічне тілі Божому, його вічної душі – Софії, і кожна людина корениться в цьому безсмертному організмі як його ланка. У результаті утворюється єдність людини, людства і Бога, що виражає постійний процес збирання Всесвіту, її розвитку та вдосконалення.
Теоретично підставу космізму як самостійного філософського напряму в рамках християнської філософії розроблені Миколою Федоровичем Федоровим (1829-1903), у праці всього його життя отримав назву «Філософії загальної справи». У ньому Федоров запропонував цілу оригінальну Неохристиянські систему – космізм, підпорядковану ідеї «патрофікаціі» («воскресіння предків» – отців) увазі відтворення всіх жили поколінь, їх придбанні та поверненні до Бога. Їх «воскресіння» він вбачав у можливості регуляції сліпих сил природи засобами розвивається науки і техніки, оволодіння їх досягненнями, в тому числі в галузі перебудови людського організму, освоєння космосу і управління космічними процесами, у поширенні вищої моральності, пов’язаної «боргом воскресіння», що є спільною справою людства. «Космос, писав Н.Ф. Федоров, – потребує розумі для того, що б бути космосом, а не хаосом, яким він (поки що) є ». Люди і повинні стати розумом всесвіту. Людство повинно навчитися регулювати природу, перетворювати космічні речовини в мінеральні, перейти до вживання теллурго-солярної та психофізіологічної сили, щоб збільшити земні можливості людини. А оскільки земні можливості обмежені – людина, в ім’я збереження життя і подолання смерті – вийти в космос.
Для Федорова Земля не межа, а вихідний пункт космічної життєдіяльності людини.
Особливе місце серед російських космістів займає Костянтин Едуардович Ціолковський (1857-1935), який був не тільки автором «космічної філософії» і «астросоціологіі», а й практичним вченим, що запропонував науково-технічне рішення виходу людини в космос для виконання своєї місії, ставши тим самим «батьком російської космонавтики».
Ціолковський, автор таких робіт як «Горе і геній», «Мрії про землю і небо», «Нариси Всесвіту», безумовно, відчував вплив ідей Федорова, але створює дивовижну філософську систему, в якій смисловим центром стають уявлення про космічності життя, прагнення співвіднести макросвіт людського існування з космічними вимірами нескінченно-великого і нескінченно-малого. Космос по Ціолковському – цілісна гармонійна система, в рамках якої атом і людина однакові, причетні вищої єдності. Питання сенсу життя, смерті і безсмертя, добра і зла отримують в його поглядах нетрадиційне рішення. Закони універсальності життєдіяльності безпосередньо реалізуються на мікро-рівні «атомів», «духів», безсмертних громадян космосу, наділених здатністю до елементарних життєдіяльним проявам. Народження і смерть виступають як акти асоціації та дисоціації таких атомів, здатних періодично входити до складу комбінацій різного ступеня складності.
Космологічний процес осмислений Ціолковським як ряд циклічних удосконалень буття. Це дало можливість філософу прийти до концепції «космічних ер», яка описує еволюційні перспективи людства.
Земля осмислювалася К.Е. Ціолковським як якийсь космічний заповідник, де розігрується драма біологічного і соціального становлення нових живих форм. В процесі сходження до вищих форм космічного вдосконалення людству належить пройти ряд ступенів, тривалістю в мільярди років кожна.
Моральним обов’язком індивіда та соціуму будь-якого рівня стає сумлінне ставлення до своєї частини «роботи» з підтримки космічного порядку. Філософ підкреслював необхідність перебудови соціуму на засадах «космічної етики». Своєрідним гарантом здійснення космічного життя в рамках «космічної етики» виступає якась творча сутність, яка описується Ціолковським як «причина» (або «воля») Всесвіту.
Визнання існування сили, первинною по відношенню до космічної матерії наочно показує релігійно-містичну спрямованість «космічної» філософії Ціолковського.
Поряд з К.Е. Ціолковським і Н.Ф. Федоровим до релігійно-філософської формі російського космізму слід віднести і відомого російського драматурга XIX в. А.В. Сухово-Кобиліна, на основі гегелівської діалектики і філософії всеєдності створив «Вчення Все-світ», рукопис якого загинула під час пожежі та доступного сучасникам лише у фрагментах.
Третя форма російського космізму, найбільш повно відповідає сучасному рівню знань про світ, може бути охарактеризована як синтез природничонаукових і філософських уявлень про космос. Яскравим представником цього напряму є Володимир Іванович Вернадський (1863-1945) – вчений-енциклопедист, природодослідник і мислитель, творець нових природничих дисциплін: геохімії, радіогеології, засновник вчення про біосферу і ноосферу, яке становить вершину його наукової творчості, що дозволяє створити нову сучасну картину світу. Вернадський створює щось більше, ніж просто нові наукові напрями. Його науковий подвиг складається в природничо пориві в область філософії і загальнолюдських проблем, їх зв’язки з природою і космосом.
Дослідження живої речовини і його зв’язки з космосом, про космічний значенні життя вчений почав ще в 1916 р Основні засади вчення про життя і біосфері Вернадський оприлюднив в 1926 р в книзі «Біосфера». Сам термін «біосфера» був введений ще Ламарком в 1804 р для позначення живих істот, що населяють Землю. Вернадський розширив це поняття, називаючи сукупність істот «живою речовиною», а «біосферою» – зовнішню оболонку Землі, пронизаної і сформованої життям. Він вважав, що біосфера є особлива геологічна оболонка планети, перетворена діяльністю живої речовини і є необхідною умовою і передумовами найрізноманітніших сторін життя суспільства – матеріальної, наукової, культурної.

Посилання на основну публікацію