Релігійний екзистенціалізм

Екзистенціалізм з’явився після 1-ї світової війни, сформувався в 20-і рр., Пік його впливу припав на 30-40-і рр. Перш за все, він був протестом проти раціональних теорій, в яких нівелювався окремий людський суб’єкт. По суті екзистенціалізм був боротьбою за особистість, але з самого початку він мав два напрямки – атеїстичне і релігійне. Атеїстичні екзистенціалісти боролися за автономну особистість, що знаходиться поза соціальних і культурних структур, т. Е. За особистість заради неї самої. Релігійні екзистенціалісти самими різними шляхами шукали втрачений зв’язок з Богом.
Яскравим представником католицького екзистенціалізму був Габріель Марсель (1889-1973). Він народився в сім’ї дипломата, дитинство провів у Швеції, закінчив Сорбонну. У 1929 р, вже у віці 40 років, Марсель став католиком. Перше свій твір «Метафізичний щоденник» Марсель почав писати в 1913 р і опублікував в 1927 р У книзі «Бути і мати» (1935) поміщений «Метафізичний щоденник» за 1928-1933 рр., Т. Е. За той період, коли автор став католиком. На прикладі «Метафізичного щоденника» можна сказати про особливий стиль Марселя – фрагментарному, непоследовательном, парадоксальному. Марсель прагнув до форми сповіді, щирою та відкритою. У рік прийняття католицтва, 5 березня 1929, він писав: «Я більше не сумніваюся. Цього ранку – дивовижна удача. У перший раз я чітко пережив досвід благодаті (la grace). Слова огидні, але це так. Я був, нарешті, занурений у християнство. І я потонув у ньому »[1, 14].
Однак, пройшовши релігійне звернення, Марсель продовжував шукати основи для своєї віри. Раціональні теорії, подібні неотомизму, для нього неприйнятні. Марсель шукає віру, виходячи зі свого конкретного досвіду, з актів особистої свідомості. Марсель писав, що «таємнича зв’язок між благодаттю і вірою виникає скрізь, де є вірність» [1, 47]. Після «вірності» Марсель називає іншу складову частину віри – надію, яка «можлива тільки в світі, де є місце диву» [1, 65]. На думку Марселя, «душа існує тільки завдяки надії: надія, можливо, є самою тканиною нашої душі» [1, 69-70]. Так Марсель поступово вибудовував систему екзистенційних понять, заснованих на особистому життєвому досвіді, а не на абстрактних абстракціях.
У статті «Екзистенція і об’єктивність», включеної в книгу «Метафізичний щоденник», Марсель розвів два світи: з одного боку, екзистенція людини як осередок страждань, а з іншого – безликий «світ об’єктів» як створення абстрактного розуму. Ця протилежність лягла в основу книги «Бути і мати». За Марселю, «мати» – це поринути у світ і матерію, жити тілесним життям, відмовившись від буття Бога. «Бути» – це подолати зовнішню підпорядкованість, знайти свободу і повернутися душею до Бога.
Людина – це, по Марселю, «втілене буття». Він, усвідомлюючи свою втілення, відчуває містичний зв’язок духу з тілом. Екзистенціальне філософствування неминуче передбачає усвідомлення себе як втіленого, тілесного суб’єкта «в полоні» простору і часу. У людської екзистенції і тільки в ній Марсель шукає основи для релігійного розуміння буття. Для людини, вважав Марсель, характерна онтологічна потреба – потреба бути. Це екзистенціальне буття досяжно через зосередженість, головна мета якої полягає в містичному осягненні Присутності Бога. За Марселю, єдиний вихід із замкнутого екзистенціального стану полягає в пізнанні Бога, відчутті своєї зв’язку з Ним. Це пізнання відбувається не раціонально, а шляхом особистої містичної зустрічі з Богом. Марсель задається метою побудувати «конкретну онтологію», основою якої є проникнення в Таємницю буття. Поняття Таємниці є те, що Марсель протиставляє раціональним поясненням християнства. У осягненні Таємниці буття і здобутті Присутності Бога полягає для людини можливість перемогти час і смерть. Про Присутності Бога говорять не раціональні теорії, а свідоцтво самого життя людини, якому надано віру і відмовляється від зовнішнього світу і його цінностей.
У повоєнний час Марсель багато їздив з лекціями по світу (США, Канада, Японія, Марокко, країни Латинської Америки та ін.). У 1949-1950 рр. він прочитав курс лекцій у Абердинском університеті у Великобританії, потім ці лекції вийшли у вигляді 2-томного видання «Таємниця буття». Марсель був також неабияким драматургом, у його п’єсах філософські ідеї втілені на прикладі конкретних персонажів і проектувати на різні життєві ситуації (п’єси «Смерть назавтра», «Чуже серце», «Людина Божий» та ін.). Прагнення узагальнити власний філософський досвід призвело Марселя до створення «Досвіду конкретної філософії» (1-е вид. 1940 під назвою «Від відмови до заклику»; в 1967 р 2-е видання з доповненнями і новою назвою).
На філософському конгресі в Римі (1946) філософія Марселя отримала найменування «християнський екзистенціалізм». Однак після засудження екзистенціалізму енциклікою римського папи в 1950 р Марсель відмовився від цього визначення і волів назву «неосократізм». Тим самим він заявив відмова від системного філософського мислення на користь питальній форми роздумів, вважаючи, що людина-мислитель залучений в драму буття (він – не глядач, а свідок). Радикальне запитування і сумнів стали основою філософії Марселя, яка призначалася як для віруючих, так і для невіруючих. Марсель філософствував навколо релігії, але ніколи – в межах теології. Його принципова установка на особистий релігійний досвід ставила під сумнів необхідність догматичних принципів у їх католицькому розумінні, що й призвело до засудження екзистенціалізму Католицькою Церквою.
Про онтології Марселя найкраще сказати його ж власними словами: «Онтологічна система може бути визнана тільки особисто, всією повнотою істоти, залученого в драму, яка є його власною» [1, 103]. За Марселю, драма людини полягає, насамперед, в його волі – виборі між вірою в Бога і Його запереченням, відкритістю буттю або закритістю в собі.
Головна відмінність релігійних екзистенціалістів від атеїстичних екзистенціалістів у тому, що перші визнавали метафізичну відкритість людського буття, тоді як другі (Ж.-П. Сартр, А. Камю) шукали підстави для своєї філософії в замкнутій людської екзистенції (звідси знамениту тезу Сартра «Екзистенціалізм – це гуманізм »).
Якщо у Марселя проблема інтерсуб’єктивності тільки намічена, то екзистенціальна філософія міжлюдського діалогу була створена Мартіном Бубером (1878-1965). Він народився у Відні, дитинство провів у маєтку діда в Галичині, закінчив університет, захистив дисертацію з історії християнської містики. У 1923 р опублікував знамениту книгу «Я і ти», після чого очолив кафедру єврейської релігії у Франкфуртському університеті. Після 1933 усунений від викладання нацистами, в 1936 р емігрував до Швейцарії, а в 1938 р – до Палестини, де став професором Єрусалимського університету. У 1960-1962 рр. він був президентом Ізраїльської академії наук.
Бубер вважав, що потрібно розглядати не буття як таке, а «з-буття» – співіснування Я з іншими особистостями. На його думку, справжнє буття реалізується у відношенні «Я – Ти», а не стосовно «Я – Воно», речовому відношенні людини до світу. Навіть Г. Марсель визнавав, що Бубер у визначенні справжнього людського буття пішов далі нього. Бубер пропонував радикально переглянути західну філософську традицію, від Декарта: для нього Я їсти не картезіанське cogito, чи не субстанція, а зв’язок, ставлення до Ти (іншої особистості). Істина, вважав Бубер, недоступна відокремленому суб’єкту, вона народжується при виході з відчуженого буття, з відношення Я – Воно у відношення Я – Ти. Як і Марсель, Бубер виходив в обгрунтуванні своїх ідей не з абстракцій, а із сучасного йому екзистенціальної ситуації – самотності людини, її занедбаності і оставленности.
З філософії діалогу випливало і ставлення Бубера до релігії. В автобіографічних записках Бубер писав: «Я не впевнений в Бозі; швидше <я> – людина, що відчуває себе в небезпеці перед Богом, людина, знову і знову бореться за Божий світ; знову і знову провалюється в Божі безодні »[4, 7]. Згідно Буберу, Бог відкривається людині тільки в ситуації діалогу, щодо Я – Ти. Для релігійних екзистенціалістів взагалі властивий відмова від Бога, як об’єкта, заради Бога, конкретно даного і наближеного до існування людини. Бог і людина, їх зустріч – це екзистенціалізм, який починається ще у філософії С. Киркегора.
Після робіт «Я і ти» (1923) і «Діалог» (1930), в яких розвивається філософія діалогу, Бубер написав ще ряд книг, важливих для розуміння його релігійно-філософського світогляду, в тому числі «Два образи віри» (1951) й «Затемнення Бога» (1952). Для Бубера віра має два образи: для одних людей – це довіра до кого-небудь, для інших – визнання істинності чого-небудь. Якщо раціональність є тільки властивість мислення, то віра, по думки Бубера, виражається через цілісність людського буття. Приклад перший способу віри – ранній період Ізраїлю, приклад другого способу – раннє християнство. Обгрунтування своєї дилеми двох образів віри Бубер робить на прикладі Нового Завіту, який, як він зізнавався, був одним з головних предметів його досліджень.
У книзі «Затемнення Бога» Бубер висловив своє ставлення до стосункам релігії та філософії. Книга виникла на основі лекцій, прочитаних в американських університетах. Головна ідея Бубера – віра є не почуття, а сама дійсність, т. Е. Релігія відноситься не до психології, а до буття. У філософії для Бубера є два ставлення до релігії. Перше ставлення символізує Епікур з його вченням про безсмертних богів, що живуть в междумірових просторах. Друге ставлення символізує Будда, якому, за Буберу, було доступно істинно божественне як конкретно дана реальність, зв’язком з якою він і жив. Як писав Бубер, «тут немає ні науки про богів, ні служіння богам, і все ж це – безсумнівна релігійна дійсність» [4, 355]. З цих двох відносин до релігії Бубер зробив висновок, що релігія заснована на подвійності Я і Ти, на ситуації одинака, який вступає в діалог; а філософія – на подвійності суб’єкта та об’єкта, яка має джерелом уявлення про позамежно існуючих богів, трансцендентної божественної реальності.
На думку Бубера, філософія заснована на тому, що абсолютна споглядається загалом, а релігія передбачає зв’язок абсолютного з конкретним. У «конкретності» релігії і заснованої на ній «конкретної філософії» і бачить Бубер порятунок від «затемнення Бога», або, як у Ніцше, «смерті Бога» в душах людей. Ставлення Я – Воно досягло колосальних розмірів і заступило Бога від людей ілюзорною дійсністю. «Затемнення» не означає, що божественне світло згас, швидше, що щось затуляє його від людей. Ідеї, що розвиваються Бубером, були покликані подолати все, що заважає зустрічі людини з Богом. Якщо в цілому ряді філософських теорій Нового часу ми бачимо руйнування образу Бога, то Бубер запропонував філософію, головна мета якої, за його словами, – утримання цього образу.
Бубер доводив, що Бог є суще, а не ідея. На його думку, людина володіє сутнісним поглядом, здатним дивитися на Бога, як на Сонці своєму житті, але різні ідеї і ілюзії затьмарюють погляд. Побачити Бога – це означає піднятися до відносини Я – Ти, до рівня, де людина досягає духовної цілісності і відбувається екзистенціальна зустріч з Сущим.
Екзистенціалізм є суперечливе явище. Крім розподілу на релігійне і атеїстичне спрямування, екзистенціалісти мали ще яскраво виражені національні напрямки. Крім французької та німецької, був і іспанська екзистенціалізм, основоположником якого став Мігель де Унамуно (1864-1936), письменник, автор романів, новел, віршів, есе. Він отримав католицьку освіту, потім навчався в Мадридському університеті. Після закінчення університету повернувся на батьківщину, в Більбао, викладав латинську мову. З 1891 році став завідувачем кафедри грецької філології Саламанкського університету, в якому працював довгі роки, у тому числі на посаді ректора. Унамуно активну участь у політичному житті Іспанії, протестував проти диктатури генерала Прімо де Рівера, за що був усунений з поста ректора і засланий на Канарські острови. Після протестів з боку демократичної громадськості він був помилуваний, але відмовився повернутися в Іспанію і емігрував до Франції, звідки повернувся на батьківщину в 1936 р, після падіння диктатури. У 1936 р він підтримав франкістів, але незабаром порвав з ними, оголосив себе добровільним в’язнем свого будинку, де незабаром помер.
У літературі та філософії для Унамуно головними темами стали внутрішнє духовне життя людини і пов’язані з нею екзистенційні проблеми. Головні філософські книги Унамуно – «Про трагічний почутті життя у людей і народів» (1913) і «Агонія християнства» (1926). У першій книзі обговорюється багато релігійних і філософських ідей, серед яких головною є ідея людини. Унамуно заперечує абстрактну ідею людини, поняття людини як розумної істоти. На його думку, найголовніше у філософії – конкретна людина, яка відчуває, їсть, п’є, сміється, плаче. Саме такий жива людина і потребує Бога, абстрактного людині не потрібен Бог. І віра не може зводитися до філософської формулі або богословської догмі, а є трагічна боротьба людини за своє спасіння. Трагічне почуття життя є одна з причин релігії, коли людина відчуває себе позбавленим чогось головного і важливого для себе, і цього він шукає всіма силами душі. Для Унамуно такими людьми з трагічним почуттям життя були Марк Аврелій, Аврелій Августин, Б. Паскаль, Ж.-Ж. Руссо, С. Киркегор та ін. За словами Унамуно, людина філософствує не тільки розумом, але волею, почуттям, плоттю і кров’ю. Людина є афективний, чуттєве істота, і один з його афектів – трагічне почуття життя, яке служить основою релігії і філософії.
Джерело релігії Унамуно бачив виключно в особистому жадобі безсмертя. З спраги безсмертя Унамуно виводив і своє розуміння християнства. З його точки зору християнство виникло через злиття двох духовних потоків – іудейського і еллінського. І те й інше релігійне спрямування мають чітко виражене бажання іншого життя. Християнство ж здійснило вищий синтез, відкривши в духовному сенсі для людини сутність безсмертя. Для Унамуно головна християнська ідея – це Воскресіння Христа, а духовний стрижень – Євхаристія як причащання хлібом безсмертя.

Посилання на основну публікацію