Проблеми історії та філософії науки

Першими формами і видами наукового пізнання в Стародавньому світі (як уже вказувалося) були математика, астрономія, геометрія, фізика, медицина. Саме вони зробили великий вплив на формування наукового мислення та світогляду. Але щоб стати наукою в її сучасному розумінні, вони повинні були оформитися текстуально і отримати раціонально-логічне завершення. І цей процес зайняв досить тривалий історичний шлях (до XVII ст.). Науки багато тисячоліть залишалися споглядальними і натурфілософськими. Пізнання світу було абстрактнооб’яснітельним, позбавленим діяльного, творчо-творчого компонента. У ньому не було місця для наукового експерименту як попередньо продуманого цілеспрямованого способу впливу на об’єкт пізнання чуттєво-раціональними засобами – в цілях уточнення або підтвердження істинності отриманих і освоєних абстрактних моделей об’єктів пізнання.

Починаючи з XVII ст. виникають механіка, астрономія, математика, фізіологія та інші науки. До цього часу вони добули і осмислили достатню кількість фактів природничо-наукового характеру, які стали служити необхідною базою для науково-теоретичної систематизації та філософського узагальнення. Саме у зв’язку з цим явищем філософами і вченими виробляються загальні методи пізнання і створюється спеціальна мова науки. Як писав у цьому зв’язку В.І. Вернадський (1863-1945), методологічна основа сучасної науки – «це по суті створення XVIII-XX ст., Хоча окремі спроби і досить вдалі її побудови йдуть у глиб століть. Сучасний науковий апарат майже цілком створений в останні три століття, але в нього потрапили уривки з наукових апаратів минулого »(Вернадський В.І. Про науку. Наукове знання. Наукова творчість. Наукова думка. Дубна. 1997. С. 419).

Поряд з пізнанням світу, суспільства і людини є ще одна найважливіша область діяльності сучасної науки спільно з філософією – це виявлення об’єктивних законів і створення надійних наукових методів самого процесу пізнання. Саме тому у вчених і філософів науки досить актуальною сьогодні стає завдання побудови теорії саморозвитку наукового пізнання. А це по суті справи є ніщо інше, як на базі наукового дослідження й усвідомлення історико-філософського єдності методів пізнання світу сконцентрувати увагу на людському елементі наукової діяльності людей. Завданням розгляду та істориків науки, і філософів науки стає відтворення ними соціального і культурного, світоглядного та розумового контекстів творчості вчених, аналіз навчань і традицій наукових співтовариств різних історичних епох, народів і регіонів. Саме це сприятиме виникненню нових наукових ідей, розвитку і звершення наукових відкриттів, створення нових теоретичних концепцій.

Союз філософії і науки завжди привертав до себе особливу увагу інтелектуалів і насамперед учених, медиків. Це пов’язано з їх загальним витоком походження і єдиною долею існування в суспільстві. При цьому і філософія, і наука завжди оцінювалися по-різному. Філософія становить методологію сфери пізнання. А наука, як складна система пізнання, – «конструювання знань» (І. Кант). Вираз «філософія – мати всіх наук» не просто красивий епітет. За ним проглядається цілком переконлива аналогія, згідно з якою без філософії (натурфілософії як почала шляху науки) не було б подальшого наукового розквіту. Без відповідного рівня розвитку у вчених філософської думки в кожному науковому відкритті визнання останнього було б попросту неможливо або дуже утруднено. Філософія і наука всім своїм минулим заслуговують бути поставленими і розглянутими в одному ряду основних історичних типів пізнання світу як абсолютно особливе, унікальне інтелектуально-духовне явище.

На всіх етапах своєї історії наука (а до неї натурфілософія) відбивала еволюцію розумових уявлень людства про світ у цілому. Уже в Стародавньому Вавілоні після багатовікових і скрупульозних спостережень за Сонцем, Місяцем і зоряним небом були розумово сконструйовані якісь астрологічні додатки (гороскопи). Мислителі Еллади проявляли особливий інтерес до пристрою світу, керувалися принципами порядку, краси і гармонії – для небесних явищ і здорового глузду життя – для земних. Філософськи висловлюючись, здоровому глузду відповідають зацікавлені спостереження за природою, а її розуміння залежить від розумового (теоретичного) пізнання законів світобудови. Філософське осмислення всіх цих ідей дозволяє простежити за історією формування наукових знань. Це є інтелектуально-моральне засіб науково-філософського усвідомлення ролі та значення точних знань про світ і суспільство для усвідомленої творчої життєдіяльності людей.

В принципі наука і філософія завжди були і залишаються нероздільними. Вони залежать один від одного і взаємно доповнюють один одного. Наукою вважається розгортається в часі і просторі розумова перспектива, тобто якийсь проект раціонального та дослідно-експериментального освоєння незліченних сфер буття світу, різних сторін життя людей з точки зору основних моментів їх творчо-творчої діяльності. А філософією пізнання служить цілеспрямоване осмислення наявних найбільш загальних знань і шляхів їх виробництва. Філософія науки виступає фактором узагальнень кожного історичного етапу наукового пізнання. Вона універсально впорядковує все, що служить успішної пізнавальної діяльності вчених. За кожним видом вже досягнутого порядку в світогляді людей вона прагне виявити ще більш глибокий і широкий розумовий порядок, який виражається в категоріях і поняттях, у тому числі і нових.

Історія людства пов’язана не стільки з діяннями могутніх князів, царів, імператорів та інших володарів людей, а з безсмертними науковими подвигами вчених, лікарів і т.д. Осмислюючи й оцінюючи історичний шлях життя і творчої діяльності вчених, медиків і філософів науки, сучасники постійно духовно стикаються зі світоглядної еволюцією прогресуючого людства. Античні натурфілософи на основі власних спостережень за зовнішнім світом давали цілком наукові пояснення про розвиток світу. Але геніальні ідеї древніх греків в основному були загублені. Однак все те, що збереглося, дало імпульс для нових наукових відкриттів. Микола Коперник (1473-1543) науково доводив, наприклад, що Сонце, а не Земля знаходиться в центрі світу. Це була, по суті, чергова світоглядна революція. А Галілео Галілей (1564-1642), який порівняв бачення Коперника з баченням Аристотеля і Птолемея, з міркувань безпеки стверджував, що ці висновки Коперника мають суто теоретичне значення.

З зародженням наукового мислення і нового світогляду в зв’язку з вченням І. Ньютона (1643-1727) філософи змінили ставлення до науки, перейшовши від метафізичних міркувань про природу реального світу до критичного осмислення знань про його науковому дослідженні і теоретичному доказі шуканої істини логічними методами, сформульованими вченими принципами. А після появи наукових і філософських праць І. Канта (1724-1804) стало ясно, що закони Ньютона були привнесені в світ, вони лише підтвердили те, як людський розум сприймає і осмислює світ і свій життєвий досвід. Перемога ейнштейнівській фізики в новому світогляді початку ХХ століття поставила традиційну філософію в безвихідь, виявивши в науці кризові прояви. Слід нагадати, що криза у фізиці був не тільки світоглядного характеру. Він не вказував на стагнацію наукового руху до істини – навпаки, налаштовував вчених на зміну мислення пізнавальної парадигми (Т. Кун).

Одним з основних завдань наукового дослідження і філософського аналізу тенденцій розвитку науки завжди була і понині залишається історико-хронологічна систематизація та каталогізація накопичених знань, гіпотез, теорій, ідей, підходів, методів, пошук та оцінка давно забутого, але необхідного і т.д. Сьогодні історія науки та медицини сприймається в системі наукового пізнання і освіти як найважливіша дисципліна, що належить не стільки до сімейства природничо-наукових або соціокультурних, скільки дисципліна загальнонаукового та гуманітарного профілю, як розділ загальної історії розвитку науки та історії філософії. Так, предмет вивчення історії науки і медицини збігається з тим, що традиційно належало сфері гносеології, логіки та методології науки або як це сьогодні називають – філософія науки і медицини. Саме вони виключно по-своєму досліджують і осмислюють витоки зародження і характер розвитку наукового пізнання світу, суспільства в цілому і вченого як дослідника нового типу.

Наука як цілісний, системний феномен пізнання світу, виникла в Новий час внаслідок відокремлення від натурфілософії, пережила у своєму самостійному розвитку три ключових історичних періоду. Перший – це класичний, другий – некласичний і третій постнекласичний або сучасний. Але, як би відбрунькувавшись від натурфілософії, наука не тільки не втратила свої зв’язки з філософською традицією, а ще більше зміцнила їх. На кожному з цих названих періодів саморозвитку науки вченими і філософами розроблялися принципово нові ідеали пізнання, принципи, норми і методи наукового дослідження світу. У цей час формулювалося і певний стиль наукового мислення, створювався новий своєрідний понятійний апарат. І в цій справі виняткова роль належить новаціям філософської думки вчених. Кожна зі стадій саморозвитку науки характеризується тим, що вона відрізняється своєю філософською парадигмою – сукупністю теоретико-методологічних та інших установок наукового дослідження.

Видатні вчені історично завжди тягнулися до осягнення філософії як суворої методології наукового пізнання. Вони бачили в цьому якийсь усвідомлений шлях своєї наукової життєдіяльності і сенс свого соціокультурного розвитку, забезпечення своєї творчої самостійності. І кожного разу, коли вчений прагнув пізнати щось нове, інше, він набував знання, досвід, які використовував у своєму філософському осмисленні. Для вченого характерна особлива, творча допитливість і, крім суто прикладних практичних справ, їм завжди рухає бажання дізнатися, а що відбувається у світі, і як він буде розвиватися далі. В силу цього, мабуть, і виникло безліч форм пізнання світу, але ключовий залишилося наукове пізнання, сполучаються з філософією науки. Історія науки і філософії свідчать сьогодні про становлення нового, сучасного вченого, що володіє високою філософською культурою мислення.

Природно, що сучасна філософія вже не претендує на роль «науки наук», але вона посуває вчених до осмислення досягнень багатьох конкретних наук. Ці приватні (конкретні) науки мають власний предмет, свої методи дослідження і свій рівень узагальнення. А філософія, не втручаючись в дослідницьку практику різних наук, робить своїм предметом осмислення та узагальнення результатів усіх наук, тобто вона має справу з більш високим, вторинним рівнем узагальнення та інтеграції знання. У науковій творчості вчених об’єднуються комплексні дослідницькі завдання і єдині світоглядні ідеї, в колишніх наука не поєднувані. Саме вони-то і виступають сьогодні філософською основою синергетичного (грец. Synergies – спільна дія) пізнання світу.

Синергетика виступає в дослідженні світу як якісно нова наука, яка має міждисциплінарний характер. Вона досліджує якісь кооперативні явища в нелінійних, нерівноважних, нестаціонарних відкритих системах. Особливу увагу синергетика приділяє точкам нестійкості, точкам переходу від кількісних змін у системах до якісних їх змін, до так званих точках біфуркації – розгалуження можливих напрямків подальшого розвитку та вибору з них одного в якості реально здійсненного. Тут мова йде про взаємоперетвореннях одних систем (більш-менш впорядкованих) в інші, теж характеризуються вельми певним співвідношенням хаотичності і впорядкованості.

Звернення інтересу вчених і медиків до синергетики, як науці про самоорганізацію, своєчасно і перспективно. Адже всі процеси самоорганізації, що відбуваються в живій і неживій природі, об’єктивні. Відомо, що їх інформаційне, енергетичне і тимчасове забезпечення сформувалося задовго до появи людини. Закономірності цих процесів універсальні. І як би до них не ставилися: пізнавали і враховували в своїй діяльності, знати не хотіли і не враховували, все одно вони будуть відбуватися незалежно від суб’єктивістського ставлення до них. Поєднання цілей, методів і механізмів лікувальних впливів з природними процесами самоорганізації та саногенеза є сьогодні найбільш розумним, конструктивним і досить перспективним напрямком подальшого прогресивного розвитку наукової, доказової медицини.

Посилання на основну публікацію