Проблема свідомості у філософії

Феномен свідомості, що представляє інтерес для багатьох областей людського знання, в першу чергу є предметом філософського аналізу. Це склалося історично, так як ще в стародавніх міфах людина намагається осмислити сам себе. Просуваючись по шляху самопізнання, людство утвердилося в думці, що від світу тварин його відокремлює щось, властиве тільки ЛЮДИНІ. Самі перові уявлення про свідомість виникли в глибоку давнину. Тоді ж виникли і уявлення про душу і були поставлені питання: що являє собою душа? Як вона співвідноситься з предметним світом? З тих пір продовжуються суперечки про сутність свідомості і можливості його пізнання. Одні виходили з пізнаванності, інші, що спроби зрозуміти свідомість марні також як спроба з вікна побачити себе що йде по вулиці.
Свідомість – це вища, властива лише людині форма відображення об’єктивної дійсності, спосіб її відносин до світу і до самого себе, що являє собою єдність психічних процесів, активно беруть участь в осмисленні людиною об’єктивного світу і свого власного буття і визначається не безпосередньо її тілесною організацією (як у тварин), а здобуваються тільки через спілкування з іншими людьми навичками предметних дій.
Свідомість складається з почуттєвих образів предметів, що є відчуттям чи уявленням і тому володіють значенням і сенсом, знання як сукупності відчуттів, відбитих у пам’яті, і узагальнень, створених у результаті вищої психічної діяльності, мислення і мови. Таким чином, свідомість є особливою формою взаємодії людини з дійсністю і управління нею.
Ставлення свідомості до буття утворює основне питання філософії, який є сукупністю двох елементів: онтологічного (питання про первинність духу або матерії) і гносеологічного (питання про пізнаваність світу)
Індивідуальна свідомість людини стало специфічним предметом досліджень у філософії Стародавньої Греції. Ще при постановці проблеми буття Парменід по суті замислювався про можливості свідомості людини, коли стверджував, що буття – це те, що можна мислити. Демокріт тлумачив природу свідомості матеріалістично у своєму вченні про атомарний будову світу. Необхідно підкреслити, що філософія античності підняла рівень пізнання на найвищий рівень шляхом розвитку можливостей абстрактного мислення. Нехай в їх концепціях є ще відгомони стародавніх міфів, але введення таких серйозних абстракцій як апейрон, атом, ідея, сутність, постановка проблеми буття світу і свідомості – все демонструє небувалий прорив у філософському пізнанні світу і людини. Тоді в процесі спостереження за природою та суспільством мислителями була помічена особлива область буття, що має специфічні закономірності – розум людини. Тому й картина світу складалася як продукт раціонально мислячого самосвідомості суб’єкта, як функція самому собі підзвітної розуму. У міру зростання своєї самосвідомості, інтелектуалізації людина стала і Універсум наділяти раціональними характеристиками. Усвідомлення власного мислення як особливої ​​цінності призвело до висновку, що все суще наділене мисленням. Всесвіт тому й пізнається людиною, що вона є логос, закон, розум. Особливо яскраво прозвучало це переконання в платонівської «Апології Сократа». Сократ (469-399 до н. Е.) Стверджував, що людина повинна пізнати самого себе і тільки тоді йому відкриється світ, таємниця буття. Він говорив, що, так як людина наділена розумом, тому тільки розум може бути мірою всього людського. Він вважав, що головними чеснотами є знання і пізнання, так як вони вдосконалюють душу. Крім того, Бог в уявленнях Сократа – це Логос, Розум. Людині не доступно абсолютне знання про світ, в силу цього він не може стати Богом, але може і повинен прагнути наблизитися до нього. Іншими словами, людина повинна прагнути пізнавати логос світу, але осягнути його абсолютно він не зможе. Тому сократовское «знаю, що нічого не знаю» треба віднести в порівняння з божественним знанням, а не зі знанням людини, яке нікчемне і крихко.
Філософи античності зрозуміли, що свідомість є загальний зв’язок людини зі світом і висловили цей зв’язок в метафорі «віск – друк», порівнявши свідомість з процесом отпечативанія на воску букв і слів. Антична філософія відкрила тільки одну сторону свідомості – спрямованість уваги людини на зовнішній світ. Інша особливість свідомості – вміння людини зосереджуватися всередині себе, направляти свою увагу на внутрішній світ – була опрацьована. Причина одностороннього бачення проблеми свідомості криється в специфіці світогляду античного грека, якого цікавив більше навколишній світ. Не випадково картина світу античності називається природо-центристської або космоцентрістской. У ній Космос очеловечен, а людина розчинений в природі, як мисляча його частина. Незважаючи на те, що філософи міркували про душу і розум (Платон, Арістотель), вони часто ототожнювали їх.
Християнство сформувало потребу людини у внутрішньому зосередженні, що було викликано необхідністю спілкування з Богом. Виникла практика такого спілкування – молитва. Молитву завжди супроводжують душевні переживання, які й стали предметом уваги середньовічних філософів. Поряд з молитвою виникла і практика сповіді, стимулююча вміння здійснювати самоаналіз, моральний самозвіт. IV Лютеранский собор (1215) наказав кожному християнину щорічну сповідь. У зв’язку з цим виникла практика самоаналізу, стала затребувана здатність зосередження на внутрішньому світі. Іншими словами, в Середні століття була відкрита нова грань проблеми свідомості: свідомість тепер розумілося не тільки як знання про зовнішній світ, але, насамперед, як здатність знати свій внутрішній духовний світ. Проблема свідомості стала розглядатися одночасно і як проблема самосвідомості. Саме так розумів свідомість Августин Блаженний (V ст. Н. Е.), На думку якого справив великий вплив засновник неоплатонізму Плотін (III ст. Н. Е.). Сформувалося розуміння свідомості як явища суто духовного. Наявність свідомості в духовному досвіді людини дає йому можливість постійно пам’ятати, що в своєму звичайному житті він віддалений від Бога, однак, за певних умов він може здійснити перехід на рівень Божественного відпочинку. Разом з тим, будучи відображенням Божественного, свідомість виступало як щось вторинне, не найвища і найкраще з того, що є в людському духовному досвіді. Більше того, вважалося, що саме свідомість ввергає людини в муки і страждання. Це пов’язано з тим, що воно нагадує йому про його гріховності і про швидкоплинність життя, протиставляючи минуле і сьогодення, сьогодення і майбутнє. Зв’язок свідомості і страждання визнавали надалі багато філософів. Так, Н.А. Бердяєв вважав, що свідомість дано людям, щоб вони випробували борошна душі, що втратила єднання з Богом, а видатний філософ XX в. Е.В. Ільєнко писав, що «вся біль світу існує, власне, тільки у свідомості».
Напрацьоване в Середні століття, вміння людини звертати увагу на свій внутрішній духовний світ, було затребувано і в Новий час. Тому при поясненні феномена свідомості ніхто не сумнівався в тому, що свідомості немає без самосвідомості. Крім того, в епоху Відродження був затверджений теза про самоцінність людського «Я».
На відміну від тлумачення філософів Середніх століть, самосвідомість в Новий час вже не пов’язувалося з тим рівнем духовного досвіду, де відбувається злиття людської душі з Богом. Внутрішній простір духовного досвіду людини редуцировалось до предметно-логічного змісту, пов’язаного з чуттєвістю. У Новий час свідомість розумілося як особливий вид психічної енергії, як здатність людини виражати свої душевні стани через раціональне знання. Не випадково у Р. Декарта здатність людини до мислення визнається основною ознакою його існування («Я мислю, значить, існую»). Декарт був переконаний, що, знайшовши відповіді на питання співвідношення духовності та тілесності, він зможе визначити сутність людини. Декарт вважав, що після того, як ми віднімемо все тілесні функції, в людині залишиться якраз те, що і цікавить людей, – душа і думки. Тіло людини, як природний організм, відноситься до матеріальної субстанції, а його свідомість – до духовної субстанції. Якщо найважливіша ознака матеріальної субстанції – це її протяжність і подільність до нескінченності, то духовна субстанція неподільна. Душа – це думка і вона непротяжних. Щоб розібратися в цьому детальніше Декарт намагався пояснити фізичні і органічні процеси, передбачаючи сучасну фізіологію, і в роботі «Пристрасті душі» приходить до того, що душа розташована в центрі мозку, «це не мозок, а тільки частина його» (Декарт мав на увазі шишковидну залозу). Очевидно, що механіцизм, буквально пронизує всі науки Нового часу, давав про себе знати. Уявлення про свідомість стали схематичними, а, при ототожненні емоцій і духу, навіть спрощеними.
Філософи Нового часу ототожнили свідомість з інтелектуальною діяльністю суб’єкта пізнання. Б. Спіноза зосередив свою увагу на проблемі пошуку методів «формування людського розуму». Саме таке завдання він сформулював в «Трактаті про вдосконалення розуму». Іншими словами, свідомість стали розуміти як природний процес розуміння людиною світу і самого себе. Так Г. Лейбніц стверджував, що пізнання неможливе без самопізнання, без заглиблення у свою внутрішню духовне життя. У такому трактуванні функцій пізнає суб’єкта Лейбніц ввів поняття апперцепції (рефлексії суб’єкта).
У зв’язку з таким інтересом до проблеми свідомості цілком природно оформилися раціоналізм і сенсуалізм як філософсько-гносеологічні напрямки. Дж. Локк в суперечці з раціоналістом Лейбницем стверджував, що провідна роль у пізнанні належить почуттів, відчуттів, а не розуму («Нічого немає в розумі, чого раніше не було б у відчуттях»).
Свідомості була навіть запропонована здатність творити світ явищ, т. Е. Світ, характеристики якого корелювали з «формами свідомості». У філософії з’явилися такі напрямки як суб’єктивний ідеалізм (Дж. Берклі, Д. Юм, Е. Мах) і крайня його форма – соліпсизм (від лат. Solus – один, ipse – сам, sum – існую), що припускає, що реально лише свідомість конкретної людини, існування решти світу – проблематично.
Ідеалістична лінія філософської проблеми свідомості, отримавши обґрунтування у Г. Лейбніца, знайшла продовження у І. Канта і Г. Гегеля. У вченні Лейбніца свідомість як замкнутий в собі внутрішнє освіту постало загальним принципом буття. Згідно Канту, свідомість абсолютно самостійно по відношенню до зовнішнього світу. У своїх принципах апріорних (до досвідчених) форм розуму воно незалежно від дійсності.
Для Гегеля свідомість є дух, який починає в стихії логіки своє становлення від «бездуховного» і доходить до абсолютного знання. Гегель вважав, що свідомість людини визначається історичними формами суспільного життя, а розгляд духу є істинно філософським лише тоді, коли він розуміється як втілення вічної ідеї.
Надалі Л. Фейєрбах досліджував залежність психіки людини від її тілесної організації і виділяв якісну специфіку мислення.
Мислителі російської філософії фіксували визначальну роль природи по відношенню до свідомості і діяльності людини, характеризували потреби як спонукальні мотиви взаємодії людини зі світом.
Всі ці аспекти феномена свідомості і його виникнення з’явилися значним прогресом у вирішенні даної проблеми. Разом з тим мислителі зазначених епох не змогли дійти до розуміння свідомості як продукту соціально-історичного розвитку людини, як образу зовнішнього світу, що виникає в результаті активного перетворення людьми дійсності.
Ці принципово важливі аспекти проблеми свідомості були успішно осмислені філософією діалектичного матеріалізму, яка виходила з органічного взаємозв’язку людини і природи, розглядаючи природу як визначальний і первинне початок по відношенню до свідомості. Маркс, розкривши механізми суспільного розвитку, зауважив, що не практика мислення, а предметно-практична діяльність людини є чинником розвитку свідомості. Тільки в процесі перетворення світу змінюється свідомість людини, тільки в процесі творчої праці «природа стає людиною». Виникнення свідомості пов’язано з розвитком характеру і змісту праці та мовою як соціокультурним явищем. Стан свідомості, за Марксом, залежить від економічних, соціальних, ідеологічних чинників матеріального життя.
У сучасній немарксистській філософії багато мислителів дотримуються ідеалістичних поглядів на проблему свідомості. Так, прихильники «філософії життя» (А. Шопенгауер, А. Бергсон, Ф. Ніцше і їх послідовники) трактували свідомість як невіддільну від буття реальність у формах «волі», «волі до влади», «життєвого пориву» і т. П . Свідомість в їх концепціях представлено як вид буття, як якась спонтанна мимовільна сила.
Іншої точки зору на проблему свідомості дотримується філософія феноменології. Для Е. Гуссерля свідомість – це реальність, у формах якої нам дано світ. Свідомість є та первинна основа, в якій і «народжуються» вихідні смисли всіх форм людської активності.
Особливе місце в проблематиці свідомості займає вчення 3. Фрейда. Він зробив багато для відкриття структури свідомості, для наукового дослідження суперечливих зв’язків між індивідуальним самосвідомістю і культурою. Результати його досліджень увійшли в сучасне трактування проблеми свідомості людини.
У постфрейдістскую період Е. Фромм та К. Юнг довели більшу значимість соціологічних і теїстичних аспектів формування свідомості. Фромм спирався на теорію Маркса про соціальну сутність людини, Юнг на концепцію архетипів – вроджених психічних структур, що визначають поведінку людини. Фрейдистська теорія несвідомого і вчення постфрейдізма з’явилися великої історичною віхою в розвитку філософської проблематики свідомості, і мають відоме продовження в сучасній філософії.

Посилання на основну публікацію