Проблема пізнання у філософії

«Знання – сила», – ці слова належать англійському філософу Ф. Бекону. У них виражена думка про величезну роль знань у житті окремої людини і людства в цілому. Дійсно, знання про навколишній світ і самому собі необхідні людині у всіх видах діяльності – для будівництва жител і виробництва сталі, для лікування хворих та державного управління. Знання дають можливість орієнтуватися у світі людей, речей і природних явищ. У наших знаннях спресований багатотисячолітній досвід матеріальної і духовної діяльності людей.
Проблема пізнання є однією з найважливіших у філософії. Як можливо пізнання світу? Можливо воно? Що є істина? – Ті питання, які спочатку були продиктовані любов’ю до знання (мудрості) і досі утворюють істота філософської проблематики. Ці питання філософські тому, що задані в загальній формі (т. Е. Звернені до світу в цілому) і є тільки узагальненою формулюванням проблем, постійно постають перед людиною. Теорію пізнання (або гносеологию) у загальному вигляді можна визначити як розділ філософії, в якому вивчаються природа пізнання, його можливості і межі, відношення знання до реальності, суб’єкта – до об’єкта пізнання, виявляються умови достовірності та істинності знання.
Термін «гносеологія» походить від грецьких слів «gnosis» – знання та «logos» – вчення, слово і означає вчення про знання, незважаючи на те, що сам термін «гносеологія» введено в філософії порівняно недавно (шотландським філософом Дж. Феррером в 1854 г), вчення про пізнання стало розроблятися з часів Геракліта, Платона, Аристотеля. В останні десятиліття для позначення теорії пізнання часто використовується прийняте в англомовних країнах поняття «епістемологія». Цей термін походить від грец. «Епістема» («знання», «наука»). Але якихось особливо глибоких причин для термінологічних змін у ставленні понять «гносеологія» і «епістемологія» не існує.
Звичайна людина, у відповідь на запитання: «пізнати світ?», Відповість ствердно. Свідченням цієї пізнаваності служить величезний обсяг знань, накопичений людством за свою історію. І кожен день цей обсяг збільшуються, а періодично наука оголошує про відкриття, кардинально змінюють життя людини: створення пеніциліну, винахід радіо, польоти в космос, розшифровка генома людини, інформатизація простору людського буття – всьому цьому ми зобов’язані науці.
Визнаючи могутність науки, філософія, тим не менш, завжди задавалася питанням про межі пізнання: «Що ми можемо знати?» – Все, що захочемо, або ж є у світі щось, в принципі недоступне людському пізнанню? У пошуках відповіді на це питання в історії філософії визначилися дві діаметрально протилежні позиції.
Перша отримала назву гностицизму, або гносеологічного оптимізму. У ній відстоюється точка зору, що світ, в принципі, повністю відкритий пізнавальним прагненням людини. У ньому немає речей, явищ і процесів, недоступних пізнанню. Якщо ми не знаємо щось зараз, то це тимчасове утруднення, викликане нерозвиненістю нашого інтелекту і недостатністю досвіду. У міру розширення досвіду та вдосконалення людського інтелекту, сфера пізнаного буде розширюватися: те, що непізнаний сьогодні, буде обов’язково пізнане через якийсь час і так – до безкінечності. Найбільш авторитетним і послідовним захисником такого підходу був німецький мислитель Георг Вільгельм Фрідріх Гегель. Він був переконаний, що в світі немає питаннях, сокровенних куточків, навічно закритих для людини. Рано чи пізно всі таємниці розкриються під натиском розуму. Пізнання, за Гегелем, це процес, в якому логічна сторона взаємопов’язана з історичною. Представниками гностицизму були Платон, Арістотель, Декарт, Маркс.
Друга позиція полягає в запереченні принципової можливості повного пізнання світу. Її прихильники стверджують, що існують речі, явища, процеси, сутність яких ніколи не буде відкрита людиною. Німецький філософ Іммануїл Кант відстоював такий підхід до пізнання в своєму вченні про «явищах» і «речах-в-собі». «Явища» (феномени) – це об’єкти або властивості об’єктів, підлеглі принципу причинності і доступні пізнанню за допомогою «чистого» розуму, під яким Кант розумів здатність до раціонального, логічного мислення. «Речі-в-собі» (ноумени) – це об’єкти або властивості об’єктів, буття яких вільно, не вбудовано в систему причинно-наслідкових зв’язків. А оскільки пізнання зводиться до встановлення причин явищ і законів, яким вони підпорядковані, то «речі-в-собі» непізнавані. В якості прикладів таких «речей-в-собі» можна назвати буття Бога, сутність свободи,
природу людини, любов, смерть і т. д. Філософів, що стоять на позиції заперечення можливості пізнання сутності речей, називають скептиками або агностиками. Різновидом скептицизму є релятивізм (від лат. Relativus – відносний), який вважає будь-яке знання суб’єктивним, умовним і відносним. Релятивістами були давньогрецькі софісти, що відкидають існування логічних і етичних норм і правил та проголошували як критерій істини людську суб’єктивність.
Крім Іммануїла Канта, агностиками були Піррон, Аркесилай, Секст-Емпірика, Дж. Берклі, Д. Юм, Е. Мах, Р. Авенаріус.
Історично агностицизму передував скептицизм. В даний час термін «скептик» придбав більш широкий зміст: скептиком зазвичай називають людину, яка в чому-небудь сумнівається. Філософський скептицизм означає сумнів у можливості пізнання світу. Давньогрецькі і римські філософи – послідовники цього напряму – вважали, що будь-яке судження, висловлене про предмет, може бути доповнено контрсужденіем, в якому висловлюється протилежна думка. Наприклад, кажуть, що мед солодкий, проте хворий жовтяницею скаже, що мед гіркий. Тому, хто стверджує, що люди добрі, можна заперечити: люди злі, і це теж буде по-своєму вірно. Коль скоро про речі можна з рівним правом висловлювати протилежні судження, питання про достовірність цих суджень для скептика залишається відкритим. Теза про равносильности аргументів за чи проти будь-якого положення приводить до висновку, що істина нібито незбагненна.
Полеміка між представниками цих двох протилежних позицій не привела до певного результату. Навіть вчені, які працюють в конкретних галузях науки і домоглися великих успіхів, визнають, що існують поки нерозв’язні для них проблеми.
Хоча наука поки не знає відповідей на багато питань, це не означає, що стосовно них взагалі ніяких відповідей не існує. Люди висловлюють суб’єктивні думки з багатьох їх цікавлять, але ці думки є вираженням їх суб’єктивного сприйняття світу, опосередкованого різними інтересами, пристрастями і цінностями, і не можуть претендувати на статус істинних знань. У різних людей – різні думки щодо одних і тих же явищ і подій і тому думки не можуть служити в якості основи успішних практичних дій і для вироблення загальнозначимих суджень.
У теорії пізнання існує дві традиції пояснення того, звідки береться достовірне, істинне знання. Перша називається раціоналістичної і з’явилася в ході полеміки між Сократом і софістами.
Софісти представляли собою групу мислителів, що утворилася в V ст. до н. е. в Афінах і відстоює позиції крайнього скептицизму. Вони говорили, що дізнатися що-небудь напевно можна і вчили своїх послідовників жити без достовірного знання про світ. У відповідність з відомим висловом Протагора про те, що «людина є міра всіх речей», софісти закликали людей «міряти» речі у відповідність зі своєю природою і потребами. Сократ побачив небезпеку софістичної педагогіки в розбещенні учнів, оскільки вона вчить тому, в істинності чого не впевнені і самі вчителі. Стверджуючи, що істина відносна, софісти заперечують існування загальнозначущих понять і норм і тим самим позбавляють людей можливості розуміти один одного. А розуміння – основа злагоди та єдності суспільства.
Сократ і його учень Платон наполягали на тому, що основою пізнання і навчання служать загальні поняття, які називаються универсалиями. Ці універсалії вже укладені в людському розумі від народження і таким чином пізнання полягає в пригадування того, що ми вже знаємо. Але в такому випадку сам собою напрошується питання про те, звідки в нашій пам’яті беруться ці універсалії. Платон говорив, що оскільки ми не отримуємо знання про них протягом життя, то це знання закладено в нас до народження. Діти, як відомо, знають спочатку дуже мало, оскільки душа забуває при народженні своє знання загальних ідей, а потім якимось чином нагадує свідомості про знання, вже міститься в ній. У діалозі «Держава» Платон докладно роз’яснює, яким чином відбувається пробудження пам’яті і витяг з неї знання ідей. При цьому він оголошує одержувані за допомогою органів почуттів знання недостовірними, що відносяться до першого рівня. Це всього лише бліді подоби істини, невиразні уявлення про неї. Істинне знання – це споглядання універсалій, прихованих в людині. Перший крок на шляху до цього знання – вироблення в собі свідомості того, що знання, отримані через чуттєві сприйняття, недостатні і часто – невірні. Один і той же предмет, розглянутий з різних точок зору, виявляється різним, і розуму не вдається осягнути його справжню природу. Отже, потрібно відмовитися від опори на чуттєві дані і перейти до дослідження світу універсалій у своїй власній душі. Для цього найкраще допомагають заняття математикою, які розвивають розумові навички, допомагають співвідносити один з одним різні ідеї. Повне ж розуміння й осягнення природи універсалій забезпечує заняття діалектикою.
Подібну з платоновской точку зору на джерело та основи нашого пізнання відстоював французький математик і філософ Рене Декарт. Для перевірки надійності наших знань, він запропонував починати усе знання з сумніви щодо наявної інформації про світ. Шляхом послідовного виключення фактів, які не витримали перевірку принципом сумніву, Декарт прийшов до того, що є тільки два факти, в істинності яких не можна засумніватися. Перший з них виражений в який став крилатим вираженні: «Я мислю, отже, я існую» (Cogito ergo sum). Другий безсумнівною істиною є, по Декарту, буття Бога. Відмінними ознаками безперечних істин, що дозволяють відокремити їх від брехні і омани, є ясність і виразність. На цій підставі ми можемо бути повністю впевнені в істинності всіх математичних знань, оскільки математика має справу виключно з ясними і виразними вродженими ідеями.
Теорії пізнання Платона, Декарта і подібні їм отримали назву раціоналістичних. Вони стверджують, що, використовуючи певні логічні процедури, за допомогою одного розуму, можна отримати істинне знання. Це знання є знання універсалій (загальних понять), які вроджені нам, і з яких можна дедуціровать приватні знання. Формами раціонального пізнання є поняття, судження і умовивід. Філософська дисципліна, що досліджує форми і закони раціонального пізнання називається логікою.
Друга традиція, що пояснює природу істинного знання, отримала назву емпіризму. Що представляють її філософи заперечують існування вродженого знання і взагалі скептично налаштовані по відношенню до можливості отримання достовірного знання на основі одного лише розуму. Ті докази існування ідеальних об’єктів, які призводять Платон, Декарт, Лейбніц та інші раціоналісти, зовсім не є переконливими для інших філософів і вчених і не завжди узгоджуються з тими даними, які виявляються в ході розвитку науки. Динаміка наукового знання і періодично відбуваються революції в характері людського мислення свідчать про те, що абсолютно достовірних і незмінних істин не існує навіть в математиці, яка сприймається раціоналістами як ідеал. Прикладом може служити поява неевклідової геометрії, в якій є теореми, які не є істинними в класичній геометрії.
Зазначені сумніви в достовірності раціоналістичної теорії пізнання спонукали багатьох філософів до пошуку таких пояснень, які містили б відповідь на питання про те, звідки ми отримуємо свої знання та яким ступенем достовірності ці знання володіють. В якості основи і джерела людських знань ці філософи беруть дані чуттєвого сприйняття і на цій основі намагаються пояснити будь-яке інше знання. Теорія пізнання, яка вважає джерелом знань чуттєвий досвід, називається емпіричною.
Емпірична філософія з’явилася і отримала розвиток в Англії і США – країнах, у яких на першому місці були матеріальні цінності та практичні інтереси. У державах континентальної Європи, що мають багату філософську історію, таких, як Німеччина, Франція і Росія, навпаки, домінувала раціоналістична філософія. Початок емпіризму поклала промислова революція в Англії, що почалася в XVII в. і що стала потужним стимулом до розвитку дослідного природознавства. Ісаак Ньютон, Роберт Гук, Роберт Бойль і інші вчені, що заклали основи наукових і технологічних знань, що використовуються і зараз, не ставили перед собою мету відкрити абсолютні і безсумнівні істини про світ. Вони вирішували цілком конкретні практичні завдання і в ході цього сформулювали правдоподібні гіпотези про навколишній світ, частина з яких підтвердилася і отримала статус теорій, а інші були витіснені конкуруючими поясненнями.

У міру накопичення природничонаукових знань про світ виникла потреба у філософських теоріях, які містили б пояснення процесу пізнання в термінах чуттєвого досвіду. Першу таку теорію запропонував Френсіс Бекон (1561-1626) – англійський державний діяч і філософ, автор став крилатим висловлювання: «Знання є сила, і той, хто опанує знанням, стане могутнім». Але найбільш послідовна критика раціоналізму міститься в «Досвід про людське розуміння» Джона Локка. У цій праці Локк намагається довести, що у нас немає вроджених ідей, а все знання походить від вражень, одержуваних від органів чуття. Розум людський від народження можна уподібнити чистої дошці (tabula rasa), позбавленої яких би то не було образів ідей. І тільки в ході життя, на підставі досвіду, придбаного або за допомогою органів почуттів, або шляхом спостереження внутрішнього світу людини, набувається знання про світ. Згідно Локку існує тільки два джерела знань: чуттєве сприйняття і самоспостереження (рефлексія). Лише в цьому випадку у нас є достатні підстави бути впевненими в тому, що це знання істинно і йому відповідають об’єкти поза нами.
Вихідною формою чуттєвого пізнання є відчуття, що виникають в результаті впливу об’єктивної реальності на органи чуття. Найбільш важливими видами відчуття вважаються зорові, дотикові і слухові. Вони доставляють інформацію про колір, температурі, щільності зовнішніх об’єктів. Друга форма чуттєвого пізнання – сприйняття – забезпечує цілісне відображення об’єктів реального світу, насамперед їх форму, величину, місце розташування. Найбільш складною формою індивідуального чуттєвого відображення є уявлення, що виступає як образ раніше сприйнятого предмета або явища.
Основним недоліком емпіричного підходу до пояснення пізнання є те, що почуття приносять нам знання про окремі предмети і окремі властивості цих предметів. Відносини між речами, природа багатьох процесів залишається за межами можливостей чуттєвого пізнання. Особливо це помітно при аналізі причинних зв’язків між подіями. Англійський філософ Давид Юм (1711-1776) переконливо довів, що слідування однієї події слідом за іншим, зовсім не означає, що попереднє подія є причиною наступного. Спряженість і послідовність двох і більше подій, сприймається нами чуттєвим способом, ще не є доказом наявності між ними причинно-наслідкових зв’язків. Те, що ми приймаємо за подібні зв’язки, є ніщо інше. Як наші розумові навички і звички. Оскільки принцип причинності має ключове значення при поясненні відбуваються в світі, критика Юма мала далекосяжні наслідки і привела до наростання скептицизму щодо можливості не тільки раціонального, але й емпіричного обгрунтування істинного знання. Раніше філософ і єпископ англіканської церкви Джордж Берклі (1685-1753) показав, що отримуються за допомогою органів чуття якості, – колір, звук, форма, – суб’єктивні, бо ніщо не вказує на приналежність цих якостей до зовнішніх об’єктів.
Таким чином, питання про те, що ми, люди, можемо знати достовірно про внутрішнє і зовнішнє світі, неразрешим з крайніх позицій раціоналістичної і емпіричної теорій.

Посилання на основну публікацію