✅Проблема індукції

Юмов проблема індукції, як її назвав К. Поппер, виникає з явного протиріччя між принципом емпіризму (тільки досвід дозволяє судити про істинність або хибність фактуального висловлювання) і усвідомленням Д. Юмом тієї обставини, що індуктивні міркування неспроможні.

Проблема індукції – питання про виправданість індуктивних висновків або про обґрунтованість природних законів. Цю проблему можна також сформулювати у вигляді питання про вірність або істинності універсальних висловлювань, що ґрунтуються на досвіді, тобто істинності гіпотез і теоретичних систем в емпіричних науках.

Багато хто переконаний, що істинність таких універсальних висловлювань відома з досвіду. Однак ясно, що опис будь-якого досвіду – спостереження або результату експерименту – може бути виражене тільки одиничним висловлюванням.

Відповідно, коли про деяке універсальне висловлювання кажуть, що істинність його відома з досвіду, то при цьому зазвичай мають на увазі, що питання про істинність даного універсального висловлювання можна якось звести до питання про істинність одиничних висловлювань, які визнаються істинними на підставі наявного досвіду.

Сформульований ще Аристотелем метод індукції, в обґрунтованості та правомірності якого ніхто не сумнівався аж до індуктівіста Ф. Бекона, вимагає сьогодні нового переосмислення. Як відомо, індукція може гарантувати істинність лише у виняткових випадках, коли мають справу з кінцевою безліччю.

Але в науці, знання якої має законодоцільність, тобто загальний характер, правомірність індукції справедливо ставиться під сумнів, оскільки наукові висловлювання стосуються кінцевих неозорих і нескінченних множин. У цьому випадку висновки по індукції не можуть гарантувати достовірність наукових знань.

На це вперше звернув увагу Д. Юм, який, намагаючись розібратися з принципом індукції, зокрема з тим, як у свідомості формулюється ідея причинності, приходить до висновку про те, що причинно-наслідковий зв’язок розуміється за принципом: після цього – значить з причини цього. Основні умови для його формулювання наступні:

  1. регулярна повторюваність події;
  2. як результат першого – психологічне звикання, звичка;
  3. звичка з часом переростає у віру в те, що подія, що відбувалося в минулому, буде відбуватися і в майбутньому.

Наприклад, ми віримо, що сонце завтра зійде, бо воно робило це в минулому.

Але наскільки обґрунтована такого роду віра і чи виправданий в наших міркуваннях перехід від «випадків», що зустрічалися в досвіді, до не зустрічав? 1 Юм дає на це питання негативна відповідь: «не може бути демонстративних аргументів, які доводять, що випадки, з якими ми ще не зустрічалися в досвіді, схожі на ті, з якими ми вже знайомі з досвіду».

Значить, немає аргументів або підстав, які дозволяють б зробити висновок від одного випадку до іншого, як би схожі ні були відповідні умови, тобто сам факт регулярної повторюваності якої-небудь події в минулому не може нам гарантувати факт повторюваності цієї події в майбутньому.

Або, перефразовуючи Юма, можна сказати словами Вітгенштейна: «З того, що сталося одне, примусово не випливає, що має статися інше». Наприклад, що завтра вранці сонце зійде, це – гіпотеза, значить, ми не знаємо, зійде воно чи ні

Отже, не можна стверджувати, що воно обов’язково завтра зійде. Отже, ми ніколи не можемо виправдати істинність віри в деяку регулярну повторюваність подій, тобто в даному випадку не тільки віра, а й знання виходить за сферу раціонального.

З усього цього Юм робить висновок, що регулярна повторюваність подій не має абсолютно ніякої доказової сили, а наші знання – це не просто вірування, але вірування, які не піддаються раціональному обґрунтуванню.

Цим він фактично руйнує основи емпіризму, ставить під сумнів достовірність людського досвіду, а значить і індукції, на який вона спирається. Індукції як формування віри на основі повторення взагалі не існує в тому сенсі, що виведення теорій з одиничних висловлювань, верифікованих досвідом, логічно неприпустимо, тобто наукові теорії ніколи емпірично НЕ верифіковані, але вони можуть бути емпірично спростовуваності.

Ніяка кількість справжніх перевірочних висловлювань не може служити виправданням істинності універсальної теорії. Іншими словами, теорія ні в якому сенсі не виводиться з емпіричних фактів. З фактів може бути виведена тільки хибність теорії.

«Припущення істинності перевірочних висловлювань, – підкреслює в цьому зв’язку К. Поппер, – іноді дозволяє нам виправдати твердження про хибність пояснювальній універсальної теорії».

Це можливо в силу існуючої з точки зору дедуктивної логіки асиметрії між верифіковані і спростовуваності: сам факт того, що щось не можна верифікувати, не означає, що його не можна фальсифікувати. Або, кажучи словами В. Крафта: «Ні остаточної верифікації, але є остаточна фальсифікованість».

Асиметрія виникає з логічної форми універсальних висловлювань: вони ніколи не виводяться з одиничних висловлювань, які можуть суперечити їм (Класичний приклад: «Все лебеді білі»).

Наукові теорії ніколи не можуть бути верифіковані, але їх завжди можна фальсифікувати. За допомогою чисто дедуктивних висновків, заснованих на modus tollens (спосіб заперечує), можна переходити від істинності одиничних висловлювань до хибності універсальних.

Так, К. Поппер переконливо показав, 3 що впевненість філософів вирішити проблему індукції надією на те, що їм вдасться знайти якийсь її принцип, що дозволяє виводити універсальні закони з одиничних висловлювань, також була необґрунтованою, бо пропонувався для цього, наприклад, Р. Карнапом принцип однаковості природи сам потребував виправданні на основі іншого принципу, для виправдання якого, своєю чергою, необхідний ще один такий принцип і продовжувати можна нескінченно.

Тим самим тут має місце ситуація регресу в нескінченність. Поппер бачив можливість її уникнути тільки в тому випадку, «якщо прийнята до уваги асиметрія між верифікацією і фальсифікацією – та асиметрія, яка обумовлена ​​логічним відношенням між теоріями і базисними висловлюваннями», або прийняти якийсь метафізичний, апріорно істинний принцип індукції як деякий синтетичний принцип, який не можна перевірити емпірично, але дає достатні підстави покладатися на закономірності.

Однак очевидно, що ніякої такий принцип ніколи не зможе виправдати індукцію, що не зробить індуктивні висновки достовірними або навіть ймовірними. Отже, індукція виявляється неспроможною, оскільки веде або до нескінченного регресу, на що вказував ще Д. Юм, або до апріоризму.

Усунення індукції як методу позбавляє емпіричну науку тих її рис, які якраз і представляються найбільш характерними для неї. А це означає, що усуваються кордони, що розділяють емпіричні науки від метафізики і формальних наук (математики, логіки).

Логічним підсумком всього цього є проблема демаркації – проблема знаходження критерію розрізнення між емпіричними науками, з одного боку, математикою, логікою, метафізикою – з іншого.

Традиційно вважалося, наприклад, в рамках позитивістської традиції, що індукція – один з найвідоміших критеріїв демаркації, оскільки емпіричні науки відрізняються від метафізики своїм методом, яким виступає індуктивний метод. Так, Р. Карнап як критерій демаркації висував подтверждаемость допомогою індуктивних методів.

Проблеми індукції та демаркації – джерела всіх проблем теорії пізнання. Поппер свого часу назвав ці дві проблеми фундаментальними проблемами теорії пізнання, присвятивши їм окремий велика праця під однойменною назвою. Пошук критерію демаркації – пробний камінь для будь-якої епістемології, не вдаватися до індуктивної логіки.

Посилання на основну публікацію