Принцип системності в науковому пізнанні

Сучасне філософське осмислення світу немислимо без усвідомлення його єдності, а також природного взаємозв’язку всіх складових його структурних частин і ступеня їх впорядкованості. Саме ця обставина фіксується в понятті системності. Воно в філософії науки є атрибутного, тобто загальним і невід’ємним властивістю матерії. Принцип системності в науковому пізнанні, насамперед, звертає увагу вчених на взаємодію комплексу елементів. Причому всі вони розглядаються як нерозкладних компоненти системи при якомусь заданому способі її розгляду. Однак якщо змінюється кут зору на події, то розглядаються в них елементи певної системи самі виявляються системами. Так, елементом системи охорони здоров’я виступає медицина і її структурні елементи. Однак і сама медицина виступає в якості системи, елементами якої є профілактична, клінічна, наукова та інші її сфери. Наукова медицина – це теж система, але вже іншої якості та рівня.

При визначенні поняття «системності» в медицині виходять з того, що воно найтіснішим чином взаємозв’язане з поняттям цілісності людини. Воно являє собою різноманітність структур, різних цілісних систем, які в свою чергу пов’язані між собою в рамках більш загальної системи. А оскільки поняття системи в медицині має надзвичайно широку сферу застосування, воно повинно володіти достатньо ґрунтовним доказом наявності в них методологічних концепцій. Самі концепції про загальності взаємозв’язку і саморозвитку системи виникли в античності і отримали своє закріплення в діалектичному обгрунтуванні. Взаємозв’язок адже завжди є залежність одного явища або процесу від іншого. Всі ці взаємозв’язки і відносини свідчать про загальності цілісного саморозвитку всіх явищ і процесів у світі. Тому виникла задача побудови строгого наукового визначення поняття системності в науці і розробки оперативних методів аналізу об’єктивних систем.

Найперші уявлення про систему як сукупності елементів, що знаходяться в об’єктивній взаємозв’язку один з одним виникли в античній філософії. Давньогрецькі філософи першими висунули онтологічне тлумачення системи як цілісності і впорядкованості буття і його різноманітних структурних елементів. Сприйняті ще від античності уявлення та поняття про системність розвитку світу заглибилися в епохах Нового часу і Просвітництва. Саме з цього часу наука і медицина в принципі вже не мислилися поза системного пізнання природи, суспільства і людини. Принципи системної природи пізнання активно розроблялися родоначальниками німецької класичної філософії. У сучасному природно-науковому та медичному пізнанні світу і людини в ньому йде творча розробка своїх власних аспектів дослідження і особливо конструювання системного підходу для отримання цілісного наукового знання.

Як відомо, будь-яка теорія розглядається як понятійно-систематизоване знання про сутнісні закономірності відтворення, зміни і розвитку предметів і явищ. Причому саме закономірності досліджуваних предметів, явищ і процесів становлять предмет будь-якої науки (медицина не виняток), але не самі вони. Звичайно, всі явища і процеси, що відбуваються в природі, являють собою об’єкт комплексного наукового дослідження. А ось предметом конкретної науки стають об’єктивні зв’язки і відносини, які характеризують ті чи інші явища і процеси природи. Дослідження їх дозволяє зрозуміти і оцінити в тому числі принципи закономірного розвитку цілісних об’єктів у світі. Прикладом такого цілісного об’єкта (системи) є еволюція життя, живого організму, але насамперед еволюційного розвитку людини.

Кожен живий організм розкриває свій світ суто по-своєму. Це відповідає духу системного пізнання: організм як когнітивний (лат. Cognition – пізнання) агент освоює навколишнє середовище, тобто пізнає її, діючи. У ході еволюційно-історичного процесу життя взагалі і людського життя особливо відбувається взаємне пристосування пізнають живих організмів, людини та середовища їх проживання. Тому еволюцію з повним правом можна назвати системною коеволюція. Так, наприклад, науці відомо, що зір у бджіл зміщене до ультрафіолетової частини спектра. Воно еволюційно розвинулося таким чином для кращого бачення квіток з нектаром, які є для них фрагментом середовища. Але ж і самі квітки пройшли в ході еволюції свою частину зміни. Природним чином відбиралися рослини з квітками, найбільш помітними для бджіл, оскільки ті, несучи пилок на своїх ніжках, розширювали ареал таких рослин.

Дане розуміння цілісності як певної природної системи та її структурного поділу на частини або елементи свідчить про те, що вони органічно взаємопов’язані і по суті своїй їх існування немислиме один без одного. Адже ціле (система) завжди складається з деяких частин (елементів), а вони завжди є одиницею якогось цілого. Тісний взаємозв’язок даних понять і породила випливають з неї можливі варіанти співвідношення цілого і його частин, які наведені вище як приклад. Причому, якщо зведення властивості цілого тільки до суми його частин лежить на поверхні, то це легко уявити, але є й протилежна позиція про наявність деякого внутрішнього властивості цілісності як такої, яка представляється вже менш наочною і більш складною для осмислення і розуміння. Два зовні протилежні підходи, звичайно, можна поєднати в єдиному діалектичному розумінні співвідношення цілого і його частин.

У діалектиці давно вироблений принцип цілісності, заснований на розумінні того, що тільки в цілому існує логічний взаємозв’язок між частинами, яка сама по собі теж володіє різними властивостями, зокрема здатністю здійснювати цей взаємозв’язок. Звідси стає зрозумілим, що на основі взаємодії частин виникають такі цілісності, де важливу роль відіграють самі ці взаємозв’язки. З цієї позиції закони організації системи можуть носити загальний характер і виявлятися в найрізноманітніших системах. Все це і привело в підсумку до становлення системного підходу як загальнонаукового і специфічного медичного методу пізнання причин захворювань людей, встановлення діагнозу хвороби. Він виступає як конкретизація принципів діалектики стосовно до наукового дослідження.

В основі діалектики системного підходу лежить концепція системної організації, яка як би об’єднує входять до неї частини в якесь єдине освіту. Саме його в певних аспектах і можна розглядати як цілісний об’єкт. Загальна стратегія системних методів пізнання може бути зрозуміла і прийнята тільки як прагнення піднятися з аналітичного рівня вивчення предметів і явищ природи, коли досліджуваний об’єкт розкладається на складові частини, до цілісного, тобто інтегративного розгляду досліджуваних процесів практично у всіх цих предметах і явищах. У системному підході предмет в системі розглядається як сукупність елементів, пов’язаних між собою деяким безліччю структурно-функціональних зв’язків і відносин. У системному підході науково уточнені такі поняття, як «ціле», «частина», «структура», «функція», «взаємозв’язок», «стійкість системи», «зв’язок система – середовище», «коеволюція» та інші.

Принципи системного підходу знайшли застосування в біології, екології, психології, техніці, економіці, але особливо в науковій медицині. При цьому системний метод пізнання не підміняє собою філософські роздуми про діалектику цілого і частини, а являє собою особливого роду принцип загальнонаукового та міждисциплінарного рівня, який не вирішує світоглядних або онтологічних граничних філософських питань. Результатом системного підходу виступає, зрештою, конструювання загальнонаукових методологічних концепцій, утримання яких здійснюється в філософії науки та медицини. Системний підхід не скасовує, таким чином, філософського принципу системності, а, навпаки, закріплює його в якості найважливішого принципу діалектичного пояснення наукового та медичного пізнання, акцентуючи увагу на проблемі цілого і частини в дещо інших поняттях, пов’язаних з визначенням системи як такої.

Таким чином, позитивна роль системного підходу в науці та медицині полягає в наступному:

• по-перше, принципи системного підходу мають широку пізнавальну реальність;

• по-друге, системний підхід будує принципово нову схему пояснення, в основі якої лежить пошук механізмів цілісності об’єкту і виявлення більш повної типології його зв’язків;

• по-третє, з важливого для системного підходу тези про різноманіття типів зв’язків об’єкту випливає, що об’єкт допускає не одне, а кілька розчленування;

• по-четверте, системний підхід нерозривно пов’язаний з діалектикою, будучи конкретизацією її принципів.

Діалектика цілого і частини, що розробляється філософами, стимулює розвиток пізнавальних методів у науці та медицині, дозволяє уточнювати проблеми цілого і частини в термінах системного підходу, створювати наукову теорію медицини.

Посилання на основну публікацію