Платон “Федон” – короткий зміст

Зміст:

  • Вступ Платона до «Федон»;
  • Міркування Сократа про душу і тіло;
  • Перший аргумент Сократа на користь безсмертя душі: взаємне породження протилежностями один одного;
  • Другий аргумент Сократа на користь безсмертя душі: ідеї розуму як пригадування того, що душа сприймала до народження людини;
  • Третій аргумент Сократа на користь безсмертя душі: хиткість чуттєвої матерії і вічна незмінність ідей розуму;
  • Четвертий аргумент Сократа на користь безсмертя душі: душа як незнищувана ідея смертного тіла;
  • Етичне значення безсмертя душі;
  • Опис небесної Землі і підземного світу.

Діалог Платона «Федон» – воістину драматичний твір, яке оповідає про бесіду Сократа з учнями в його останні години і про смерть великого грецького філософа. Викладається в «Федоне» з великою художністю повчання Сократа присвячено темі безсмертя душі. Зовнішньої основою цього діалогу Платона стає зустріч Ехекрата (піфагорійця з міста Фліунт) і Федона, уродженця області Еліди, який, потрапивши на війні в полон, був колись проданий рабом в Афіни. Викуплений з неволі за сприяння Сократа, Федон став одним з його найулюбленіших учнів, а пізніше заснував одну з «сократічеських» філософських шкіл – Елідо-еретрейську.

Федон і ще кілька найближчих учнів Сократа (у тому числі піфагорійці Кебст і Сіммій, юний Аполлодор і старий Крітон) були свідками його загибелі у в’язниці, коли геніальний мислитель був змушений за вироком афінського демократичного суду випити чашу цикути. Близько місяця потому Федон зустрічається у Фліунт з Ехекратом і розповідає йому про останні години життя Сократа. В оповіданні Федона згадуються ридаюча дружина Сократа, Ксантіппа, його діти, раб і прислужник, з рук якого Сократ прийняв отруйну чашу. Дія діалогу «Федон» відбувається в 399 р. До н.е. е., проте написав його Платон набагато пізніше – мабуть, на рубежі 380-370 років. «Федон» складає як би заключний розділ літературного триптиха, дві перші частини якого – створені тим же Платоном «Апологія Сократа» (з викладенням його промов на суді у власну захист) і «Критон» (на тему відмови Сократа від підготовленого йому втечі з в’язниці ).

Високохудожній «Федон» – діалог не тільки філософський, але також моральний, почасти і міфологічний. Цей твір Платона, трактує про життя і смерть, посмертну долю душі і потойбічному воздаянии – одне з найяскравіших творінь на ці теми у всій світовій літературі. Платон знову втілює образ Сократа тип ідеального мудреця, який безстрашно приймає кончину в переконаний, що дух не гине разом з тілом. Зображення смерті Сократа у фіналі «Федона» виробляє своїм піднесеним трагізмом глибоке враження.

Вступ Платона до «Федон»

У вступі до “Федон” Платон дає зовнішню канву своєї розповіді. Піфагорієць Ехекрат, зустрівшись з філософом-елідяніном Федоном, просить його розповісти про обставини смерті Сократа.

Весь подальший розповідь ведеться Платоном від особи Федона. Спочатку той оповідає про прихід кількох учнів та друзів його Сократа у в’язницю в день страти. Перед стратою з Сократа знімають кайдани, і він міркує у зв’язку з цим про вищому єдності задоволення і страждання.

Потім Сократ розповідає учнями, чому неприпустимо самогубство: життя людини залежить не від нього, а від богів, які й після смерті залишать його живим і навіть дарують якщо він добрий і розсудливий, краще життя.

Справжні філософи, за словами Сократа, що не уникають смерті, а навпаки бажають її.

Міркування Сократа про душу і тіло

Далі Федон викладає Ехекрату міркування Сократа про душу і тіло. Душа по суті своїй є чисте, вільне від всяких матеріальних вантажів і уз мислення. Його чистоті, однак, заважає життя тіла з його низинними пристрастями і прагненнями. Тим часом, справжні сутності речей (а не їх грубо-матеріальну оболонку) можна пізнати тільки незамутненим розумом, яка не скутий тягарем чуттєвості. Мудрецеві необхідно відмовитися від тіла і споглядати «речі самі по собі самою по собі душею».

Повна висота такого ідеального пізнання, продовжує Сократ, недосяжна в тутешнього життя, де душа нездатна цілком порвати зв’язок з тілом. Її можна знайти лише по відмові душі від тіла, після смерті, в потойбічному світі.

«Чистий розум» душі не зводиться до одного раціональному пізнанню. Він несе з собою ще й всі моральні чесноти:

  • мужність;
  • справедливість;
  • стриманість (СР вчення про них в трактаті Платона «Держава»).

Слідом за звільненням душі від тіла ці похвальні якості остаточно втрачають зв’язок з низинними, матеріальними цілями.

Тому мають рацію адепти релігійних таїнств, які вчать про порятунок в потойбічному світі тільки тих, хто очистився тут. Тому й сам Сократ сподівається на кращу долю після смерті.

Вустами Федона Платон розповідає, що один із присутніх учнів Сократа, Кебети, висловив сумнів щодо того, чи зможе душа мислити після смерті тіла. У відповідь Сократ наводить чотири свої знамениті докази безсмертя душі. Ось як вони передаються в діалозі «Федон».

Перший аргумент Сократа на користь безсмертя душі: взаємне породження протилежностями один одного

Сократ викладає міф про переселення душ, а потім каже, що всі існуючі в світі протилежності не можуть існувати одне без одного, бо вони один одного визначають і породжують. Без поняття про «більшому» ми не мали б поняття про «меншому», без поняття «тепла» не могли б пояснити, що таке «холод». Такі ж і життя зі смертю: без одного немає іншого. Життя постійно породжує смерть, а, отже, і смерть повинна народжувати життя.

Значить, душа після смерті тіла переходить в інший стан, вже без земного тіла, а одна з неземних душ знову повертається до земного буття. Міф про переселення душ Сократ осмислює в платонівському “Федоні” як космічний їх кругообіг.

Другий аргумент Сократа на користь безсмертя душі: ідеї розуму як пригадування того, що душа сприймала до народження людини

Платон приводить в «Федоне» і другий доказ Сократом безсмертя душі. Наш розум мислить не тільки чуттєвими образами, але чисто абстрактними поняттями, цілком позбавленими всякої конкретної оболонки. Для прикладу Сократ бере поняття «рівності». Як воно і подібні йому ідеї в нас виникли? Сократ відкидає можливість, що ми могли отримати його з матеріального світу, бо повністю «рівних» предметів немає – в будь-яких двох речах неминуче містяться хоч якісь відмінності. Значить, ідею про абсолютне, абстрактному рівність ми не виводимо з життєвого досвіду, а отримуємо «заздалегідь», a priori. Вона виникає в нас ще до всяких сприйнять матеріального світу, до народження – як і всі інші загальні ідеї: прекрасного, доброго, справедливого, священного. Неминучий висновок, – продовжує Сократ в «Федоне», – що наші душі існували перш, ніж народилися наші тіла, і прийшовши у світ, ми вже мали спогади про спогляданні душею в іншому світі безтілесних ідей. Це дає додаткове підтвердження перші докази про взаємопереходів протилежностей.

Платон тут викладає вустами Сократа свою знамениту теорію про світ речей і світ ідей.

Третій аргумент Сократа на користь безсмертя душі: хиткість чуттєвої матерії і вічна незмінність ідей розуму

Кожен предмет має постійно мінливу, хитку, нестійку чуттєву сторону – і свою ж вічну, незмінну ідею, осягаємо розумом. Першу ми сприймаємо тілесними органами почуттів, а другу – вищої, розумної частиною душі. Хоча душа і тіло є одна істота, душа ближче до непереборне, божественному, а тіло – до мінливого, земному. Отже, душа дуже близька до вічного, Незруйновуване і Нерозкладним, незважаючи на те, що вміщає її тіло відрізняється протилежними властивостями.

Навіть тіло шляхом бальзамування можна довго зберігати після смерті. Тим більше може зберігатися після відмови від нього душа. Якщо душа людини за життя утримувалася від тілесних жадань і прагнула у всьому слідувати розуму, чистоті й красі, то після тілесної смерті вона буде з богами. Якщо ж вона, уподібнюючись діяльності тіла і підкоряючись йому, була важкою, порочної, потворною, нерозумної, то такою вона і постане в потойбічному світі, отримавши там заслужені покарання і нове переселення в грубі тваринні тіла.

Федон розповідає далі Ехекрату про сумніви учнів Сократа щодо висловлених ним думок. Шанувальник вчення Піфагора Сіммій говорить, що якщо душа така, якою її змалював Сократ, то вона подібна гармонії звуків, що видаються лірою. Але коли ламається і гине ліра, з нею гине і її гармонія. Кебети каже, що факт існування душі до народження тіла ще не доводить того, що вона збережеться після тілесної смерті. Навіть якщо вона і буде збережена, то, переходячи в ряд інших тіл, не зноситься Чи мало-помалу і не помре чи, подібно до того, як помер виготовив багато різних одягів ткач?

Відповідь Сократа на це в «Федоне» звучить так: гармонія звуків створюється лірою, але тіло не править душею, а навпаки, душа за своєю природою керує тілом і створює його гармонію. Так Сократ спростовує думку Сімму, а висловлена ​​ним потім заперечення Кебети є четвертим аргументом на користь безсмертя душі.

Четвертий аргумент Сократа на користь безсмертя душі: душа як незнищувана ідея смертного тіла

Платон від особи Федона так викладає це міркування Сократа: у житті ми бачимо чимало прикладів, коли речі змінюють свої властивості, часто набуваючи не просто інші якості, але і прямо протилежні тим, які були у них недавно. Наприклад, якщо до одиниці додати іншу одиницю, вийде двійка. Ця ж двійка вийде і у випадку, якщо одиницю розділити на дві частини. Але чи означає це, що самі ідеї можуть зникати, гинути і переходити один в одного? Ні, зміни ставляться тут лише до матеріальних речей. При доповненні чи поділі одиничного тіла самі ідеї одиничності і непарності нікуди не зникають. Вони лише «відступають» від речі, і вона «вдягається» в інші ідеї, які, однак, також існували вічно, крім матерії, а не виникли в момент її зміни і не цією зміною чуттєвого предмета були створені.

Сократ стверджує в «Федоне», що тілесний світ не може породжувати ідеї. Він залежить від них, а не вони від нього. Ідею без речі ми можемо усвідомлювати, а річ, позбавлену всякої ідеї, – ні. Ідея є «причиною» речей, а не річ причиною ідеї. Мінливі тілесні предмети постійно співпричетні певним ідеям, які вічні і незмінні. Так і душа – ідея тіла, лише співпричетності йому. Коли помирає тіло, душа не знищується, а тільки відділяється, «відсторонюється» від своєї колишньої бренной оболонки.

Етичне значення безсмертя душі

Якби зі смертю тіла душа гинула, то поганим людям нема про що було б хвилюватися. Але душа не гине. Вона і після кончини несе на собі тягар всіх пороків і злочинів, скоєних нею «в тілесного життя».

Праведники спокійно займають гідне місце в Аїді. Душі ж лиходіїв, вкинуто в страх, насильно тягне в загробний світ особливий демон. До переселення в більш низьке, ганебне обіталіще вони відчувають у царстві мертвих тяжкі муки.

Опис небесної Землі і підземного світу

Тутешня матеріальна Земля – ​​розташована в центрі світу величезна сфера. Нам відома лише мала її частина – одна з багатьох западин.

Але нагорі, в божественному ефірі існує і вічна ідея Землі – «справжня», духовна, небесна Земля. Це пофарбований в красиві і яскраві кольори дванадцятигранник з прекрасними рослинами, з горами з коштовностей. Він населений ніколи не болеющими люди. У храмах небесної Землі живуть самі боги, всі її мешканці перебувають у блаженстві.

Платон приводить далі в “Федоні” детальну міфологічну геологію і географію, дає читачеві картину підземного світу з його річками та озерами, місцями покарання, очищення і нагород праведникам.

Посилання на основну публікацію