Платон «Апологія Сократа» – короткий зміст

Зміст:

  • Промова Сократа після виступів на суді проти нього, але до винесення обвинувального вердикту геліасти – короткий зміст;
  • Промова Сократа після винесення йому судом загального звинувачення, але до смертного вироку – короткий зміст;
  • Промова Сократа після смертного вироку – короткий зміст.

Художня і логічна оцінка промов Сократа в передачі платонівської “Апології”

«Апологія Сократа» – єдиний твір, написаний Платоном не в діалогічній формі. Тим не менше, «Апологія» тісно примикає до його «сократичних» діалогів. Платон передає в ній – найімовірніше, дуже близько до буквального тексту – зміст трьох промов, виголошених Сократом у власний захист на суді, який був влаштований над ним афінськими демократами і закінчився смертним вироком великому філософу (докладніше про мотиви і ходи суду, а також про обставини кончини Сократа – див. у статті Смерть Сократа). Слово «апологія» в буквальному перекладі означає «виправдання». Метою Платона при написанні «Апології» було посмертно виправдати Сократа від ложно зведених на нього звинувачень.

Короткий зміст промов Сократа (і тим самим платонівської «Апології») зводиться до наступного:

Промова  Сократа після виступів на суді проти нього, але до винесення обвинувального вердикту – короткий зміст

(Платон «Апологія Сократа», фрагменти 17а – 35d)

Сократ заявляє членам геліеі, що обвинувачі говорили проти нього красномовно, але помилково та наклепно; він же буде говорити попросту та без прикрас, але тільки одну правду, так, як він її говорив завжди і раніше у своїх суперечках з різними противниками (Платон «Апологія Сократа», фрагменти 17а – 18а).

Колишні обвинувачі, на думку Сократа, були страшніше для нього, тому що вони йому невідомі, і звинувачення їх занадто глибокі, хоча й наклепницькі. Теперішні ж обвинувачі – Аніт, Мелет і Лікон – менш страшні і більш обмежені (Платон «Апологія Сократа», фрагменти 18а – 18е).

Обмовляють ті, хто стверджував, ніби Сократ займався тим, що знаходиться під землею, і тим, що на небі, тобто натурфілософією або астрономією, хоча в самій науці Сократ не знаходить нічого поганого. Наклеп і звинувачення в тому, ніби він вважає себе володарем якоїсь особливої ​​мудрості, бо хоча дельфийський бог і оголосив Сократа наймудрішим з людей, але ця його мудрість, як він сам переконався, розпитуючи мудрих людей, полягає тільки в тому, що він визнає відсутність у себе якої б то не було мудрості. За це і озлобилися на нього всі, кого вважають мудрим і хто сам себе вважає таким (Платон «Апологія Сократа», фрагменти 19а – 24а).

Неможливо довести, що Сократ розбещував юнацтво, бо інакше вийшло б, що розбещував тільки він, а, наприклад, закони, суд, або судді, а також Народні збори або сам обвинувач його, Меле, нікого ніколи не розбещували.

Крім того, якщо Сократ кого-небудь і розбещував, то ще треба довести, що це розбещення було навмисним; а мимовільне розбещення не підлягає суду і могло б бути припинено за допомогою приватних умовлянь (Платон «Апологія Сократа», фрагменти 24b – 26а).

Неможливо довести і те, що Сократ вводив нові божества, бо Меле одночасно звинувачував його і в безбожництві. Якщо Сократ вводив нові божества, то він в усякому разі не безбожник (Платон «Апологія Сократа», фрагменти 26b – 28а).

Сократ говорить далі, що не боїться смерті, але боїться лише малодушності і ганьби. Відсутність у нього страху смерті є тільки результат переконання в тому, що Сократ нічого не знає, зокрема, про Аїда і сам вважає себе незнаючим. Якби навіть його і відпустили за умови, що він не стане займатися філософією, то він все одно продовжував би займатися нею, поки його не залишив би подих життя.

Вбивство Сократа буде страшно не для нього самого, але для його вбивць, тому що після смерті Сократа вони навряд чи знайдуть такої людини, яка б постійно змушував їх прагнути до істини. Заради виховання своїх співгромадян у правді та чесноті Сократ закинув всі свої домашні справи, хоча за це виховання він ні від кого не отримував грошей, чому і залишався завжди бідним.

Внутрішній голос завжди перешкоджав Сократу брати участь у громадських справах, що і сам Сократ вважає цілком правильним, бо, на його думку, справедливій і чесній людині не можна ужитися з тією нескінченною несправедливістю, якою сповнені громадські справи. Сократ ніколи нікого нічому не вчив, він лише не перешкоджав ні іншим в тому, щоб вони ставили йому запитання, ні собі самому – у тому, щоб задавати такі ж питання іншим або відповідати на них.

Це доручено Сократу богом. І не можна привести жодного свідка, який би стверджував, що в питаннях і відповідях Сократа було що-небудь погане або розбещуюче, в той час як свідків, які дають свідчення протилежного роду, можна було б навести скільки завгодно. Сократ вважає недостойним себе і суддів, та й взагалі безбожною справою намагатися розжалобити суд, приводячи з собою дітей або родичів і вдаючись до прохань про помилування (Платон «Апологія Сократа», фрагменти 28b – 35d).

Промова Сократа після винесення йому судом загального звинувачення, але до смертного вироку – короткий зміст

(Платон «Апологія Сократа», фрагменти 35е – 38b)

У цій частині своєї апології Сократ говорить про себе самого – і дивується тому, що висунуте проти нього обвинувачення підтримано настільки незначною більшістю голосів (п’ятьма або шістьма).

Сам Сократ за те, що він зробив, призначив би собі інше, а саме безкоштовне харчування в Пританії.

На думку Сократа, його покарання не може перебувати ні в тюремному ув’язненні (бо він не хоче бути чиїмось рабом), ні у вигнанні (бо він не хоче бути в жалюгідному й гнаному стані), ні в накладенні штрафу (бо у нього немає ніяких грошей), ні у віддачі його на поруки заможним учням, які внесли б за нього заставу (бо він в силу веління бога і заради людської користі все одно ніколи не припинить своїх досліджень чесноти і настанови в ній всіх людей).

Цього ніколи не зрозуміють його обвинувачі й судді, бо вони ні в чому не вірять йому.

Промова Сократа після смертного вироку – короткий зміст

(Платон «Апологія Сократа», фрагменти 38с – 42а)

Ті, хто голосував за страту Сократа, заподіяли зло не йому, бо він, як старий чоловік, і без того скоро мав би померти, а собі самим, бо їх всі будуть звинувачувати, а Сократа вважатимуть мудрецем.

Нехай не думають, що у Сократа забракло слів для захисту: у нього не вистачило безсоромності й зухвалості для приниження перед не розуміючими його суддями. Від смерті легко піти і на війні, і на суді, якщо тільки принизитися до повного морального падіння. Але Сократ собі цього не дозволить.

Звертаючись до тих з голосувалих, хто хотів його виправдати, Сократ каже, що внутрішній голос («демон»), раніше завжди зупиняє його перед вчиненням проступків, на цей раз весь час мовчав і не вимагав приймати будь-яких заходів, щоб уникнути смерті, яка в даному випадку є благо.

Дійсно, смерть – не зло, бо якщо вона є повне знищення людини, то це було б для Сократа тільки придбанням, а якщо вона є, як кажуть, перехід в Аїд, то і це для нього придбання, бо він знайде там праведних суддів, а не тих, які його зараз засудили; він буде спілкуватися з такими ж, як він, несправедливо засудженими; він буде проводити там життя, досліджуючи доброчесність і мудрість людей. І нарешті, він буде вже остаточно безсмертний. Тому і його прихильники теж нехай не бояться смерті.

Що ж стосується обвинувачів, то Сократ просить їх карати його дітей (якщо вони будуть мати занадто високу думку про себе і відрізнятися користолюбством), приймаючи такі ж заходи, які сам Сократ брав відносно своїх обвинувачів, тобто заходи переконання.

Сократ йде на смерть, а його обвинувачі будуть жити, але не ясно, що з цього краще і що гірше.

Художня і логічна оцінка промов Сократа в передачі платонівської «Апології»

Видатний дослідник античності А. Ф. Лосєв у одній зі своїх заміток дає загальну оцінку змісту «Апології Сократа», обумовлюючи, що в ній необхідно виділяти, з одного боку, художню, а, з іншого, логічну сторону.

Лосєв вважає, що в художньому відношенні написана Платоном «Апологія», безсумнівно, заслуговує високої оцінки. Перед нами постає образ величавого і непохитного мислителя, засудженого на смерть через звинувачення, які не можна назвати інакше як жалюгідними. Промови обвинувачів Сократа на суді до нас не дійшли. Але ясно, що звинувачення ці складалися тільки з загальних фраз. Якщо б два головних обвинувачення, пред’явлені Сократу, – у розбещенні молоді та у безбожництві – були хоча б у якійсь мірі конкретними і спираються на факти, у промові Сократа, безсумнівно, була б нищівна критика такого роду звинувачень.

Лосєв звертає увагу на силу озлоблення, яке викликав у своїх некритично мислячих співгромадянах Сократ, постійний критик і викривач лицемірства і брехні. Розлючені афінські демократи воліли розправитися з ним фізично, а не відповідати на його критику розумними доводами.

Лосєв відзначає також в «Апології» Платона дещо незвичний для традиційного способу Сократа гордий і самовпевнений тон його виступу. Якщо виходити з того, як малюють Сократа Ксенофонт, сам Платон у інших творах, та й взагалі вся антична традиція, – це була м’яка і ввічлива людина, інший раз, може бути, кілька юродства, завжди іронічний і глузливий, але зате завжди добродушний і скромний. Зовсім інше ми бачимо в платонівській «Апології».

Хоча Сократ тут і заявляє, що він нічого не знає, веде він себе, проте, як людина, що прекрасно знає, що таке філософія, як людина, впевнена в невігластві і моральній низькопробності своїх суддів, навіть як людина, досить горда і самовпевнена, який не проти кілька хизуватися своєю філософською свободою, своєю безстрашністю перед судом і суспільством і своєю впевненістю в наявності в нього особливого віщого голосу його генія, завжди відвертає його від негідних вчинків. Враховуючи цю самовпевненість Сократа в платонівській «Апології», деякі дослідники в минулому навіть сумнівалися у справжності цього твору.

Проте в даний час справжність «Апології» навряд чи ким-небудь серйозно заперечується. Самовпевнений же тон Сократа в цьому творі Платона цілком зрозумілий офіційною обстановкою суду, де йому довелося волею-неволею захищатися. У такій обстановці Сократу ніколи не доводилося виступати, чому для нього і виявилося необхідним змінити свою звичайну добродушність і доброзичливість на більш твердий тон.

Що ж стосується чисто логічного аспекту «Апології», то тут, на думку Лосєва, Платон (і сам Сократ, чиї мови передає його учень?) Далеко не скрізь на висоті. Хоча це зрозуміло. Жах зображуваної у Платона катастрофи не давав Сократові вказівки можливості особливо стежити за логікою своєї аргументації.

Так, у Сократа одним з основних аргументів проти будь-якого затвердження часто виступає в «Апології» тільки заперечення цього останнього. Обвинувачі Сократа стверджували, що він займається натурфілософією. Сократ же каже, що він нею не займався. Це навряд чи можна вважати логічним аргументом, оскільки просте заперечення факту ще не є доказ його відсутності. Тлумачення своїй мудрості як знання самого факту відсутності всякого знання теж носить у змісті платонівської «Апології» швидше констатуючий, ніж аргументуючий, характер. У відповідь на звинувачення в розбещенні молоді платонівський Сократ досить безпорадно говорить своїм обвинувачам: а самі ви нікого не розбещували? Це, звичайно, теж не логічна аргументація, а скоріше чисто життєва реакція.

Далі Сократ у Платона стверджує, що він ніколи не займався громадськими справами. Але тут же неодноразово і наполегливо стверджує, що завжди боровся і буде боротися з несправедливістю, виступаючи на захист справедливості. Значить, його філософія виявляється боротьбою за суспільне благо і за підвалини держави.

На переконання А. Ф. Лосєва, ні філософія Сократа, ні її оригінальний і гострий питанє-відповідний метод в «Апології» Платона майже ніяк не представлені, за винятком деяких місць, де Сократ в думках як би вступає в розмову з Мелетом (фрагменти 24d – 27е). Часто використовуються звичайні терміни начеб-то «бог», «добро», «чеснота», «зло», «порок», «мудрість» і т. д., проте філософського роз’яснення їм не дається. Висловлювання Сократа про загробний світ не позбавлені в «Апології» деякого скептицизму (див. Фрагменти 40с, 40е), що суперечить заявляючим ним же твердої впевненості у своєму благополуччі за труною.

Однак Лосєв визнає, що всі ці подробиці змісту «Апології» анітрохи не роняють способу величавого і самовідданого служителя істини – Сократа, яким він був фактично і яким хотів змалювати його Платон. Життєва міць такого способу ламає чисто логічну аргументацію і отримує величезне філософське і моральне значення для всякого неупередженого дослідника античної філософії.

Посилання на основну публікацію