Особливості науки Нового часу

Епоха Нового часу

Новий час – це період, в який були здійснені буржуазні революції і Великі географічні відкриття, йшло формування принципово нового типу державного устрою і права, відбувалося бурхливий розвиток науки, яка була поставлена на службу практики.

Всі вищеназвані процеси безпосередньо пов’язані з раціоналізацією багатьох сторін життя суспільства – економіки, державного будівництва, культури і науки. Філософія того часу продовжувала відокремлюватися від релігії, і бачила основну свою задачу наступним чином – визначити методологію наукового пізнання. До найважливіших представникам філософії Нового часу відносять Френсіса Бекона, Рене Декарта, Томаса Гоббса, Баруха Спінозу, Джона Локка, Готфріда Лейбніца. До спектру основних проблем, розглянутих філософією цього періоду є теорія пізнання, або вчення про методи пізнання, вчення про бутті, тобто онтологія і соціальні теорії, тобто вчення про державу і право.

Розвиток науки Нового часу, як і інші суспільні перетворення, пов’язані з розкладанням феодальних суспільних порядків і ослабленням церковного впливу, викликали формування нової філософської орієнтації. У Середньовіччі вона щільно взаємодіяла з богослов’ям, а в епоху Відродження – з галузями мистецтва і гуманітарного знання, а сьогодні вона орієнтована на науку. Перед філософією постало завдання узагальнити Природничі відкриття в цілісну картину світу і розробити теорію пізнання.

Новим часом було ознаменовано виникнення науки як окремої галузі: почалася підготовка учених в університетах та їх професіоналізація, виділення наукових інститутів, виникнення стабільних форм наукової комунікації, можливість застосовувати досягнення науки на практиці і становлення соціального престижу вченого – всім цим було забезпечено швидке нарощування потенціалу науки.

Наука Нового часу з початку свого формування орієнтувалася на активну розгадування природних таємниць і на практичне застосування її результатів. Наука повинна нести суспільну користь, а не тільки займатися прославленням мудрості творця, вважали мислителі Нового часу.

Основними відмінними рисами Нового часу виступають падіння авторитету церкви і зростання наукового авторитету.

У цей період були закладені основи наукового природознавства. Першим звернув увагу на розробку методології науки Галілей. Ньютоном була створена класична механіка. Видатні мислителі XVII ст.-Бекон, Гоббс, Декарт, Спіноза, Лейбніц та ін. – позбавили філософію від схоластики. Основа філософського пізнання тепер-не сліпа віра, а розум, що базується на логіці і фактах. Громадська думки стала все менш залежати від релігії. Християнська релігія залишилася найбільш значущим фактором духовного життя суспільства, але її безроздільне панування над усією культурою закінчилося. Європейська культура перетворилася на світську культуру. Релігія в ній існує в якості однієї з областей культури, не панує над усіма іншими областями, а співіснує поруч з ним.

Варто уточнити ряд основних рис науки Нового часу:

  • по-перше, наука Нового часу базується на досвіді та експерименті;
  • по-друге, науку неможливо відокремити від математики, так як саме в ній виражаються закономірні зв’язки в природі за допомогою чисел;
  • по-третє, наука орієнтується на практичну користь. Саме наука Нового часу перетворюється в продуктивну силу суспільства, так як через інженерну діяльність її відкриття можна цілеспрямовано впровадити у виробництво. А поступово вона перетворюється на рушійну силу оновлення військової техніки.

Безумовно, в таких нових умовах велика частина філософів вже ґрунтується на самостійності розуму щодо віри, а науки щодо релігії. Їх інтереси змістилися в область теорії пізнання, логіки і методології науки. Проте у вирішенні даного завдання філософія Нового часу з самого початку пішла двома шляхами – емпіризм і раціоналізм.

Прихильники емпіризму, до яких можна віднести Бекона, Гоббса, Локка та ін. стверджували, що основним джерелом достовірного знання про світ – це відчуття і досвід людини. Прихильники емпіризму закликали повністю спиратися на дані досвіду і практики людини.

Прихильники раціоналізму, навпаки, вважали основним джерелом достовірного знання нове знання. Такими вченими були Лейбніц, Декарт, Спіноза та ін Засновник раціоналізму – Декарт, саме йому належить вислів «піддавай все сумніву». Він вважав, що в усьому слід покладатися не на сліпу віру, а на достовірні висновки, і ніщо не слід приймати за остаточну істину.

Великий інтерес філософами Нового часу приділявся соціально-політичним проблемам. Вони не тільки прагнули пояснити суть пізнання і буття, роль людини в цьому світі, але і займалися пошуком причини виникнення суспільства і держави, висували проекти з оптимізації реально існуючої держави. У галузі соціальної філософії розпочалося формування вчення про дві стадії суспільного розвитку-природничого стану та громадянського суспільства. Також Локком і Гоббсом була розроблена теорія суспільного договору.

Немає сумніву, що світоглядні погляди того періоду формувалися під безпосереднім впливом природознавства, розглянутого як результат вільного раціонального дослідження природи. У можливість вільного дослідження вірили, на ньому грунтувалися, його оскаржували. Саме ж розвиток природознавства і філософії, яка була з ним нерозривно пов’язана, свідчать про те, що вузловий момент епохи – це прагнення до пізнання закономірностей об’єктивного матеріального світу для створення логічних законів і категорій, якими пояснюється будова і функції живої і неживої природи. Цим механізмом багато в чому було зумовлено теоретико-світоглядну основу і встановлення перших соціологів, що можна стверджувати на підставі історії становлення і розвитку соціології як самостійної галузі знань.

Посилання на основну публікацію