Міфологія як історичний тип світогляду. Від міфології до філософії

Вихідною для людського суспільства системою загальних знань про світ була міфологія. Міфологія – спосіб розуміння та освоєння природної і соціальної дійсності на ранніх стадіях суспільного розвитку. Міфологічного свідомості архаїчного суспільства властиві нерозчленованість мислення й емоційно – афективний сприйняття середовища, олюднення природи, одухотворення космосу і разом з тим розмежування раннього (сакрального) героїчного минулого та поточного (профанного) сьогодення. Міф виступає як спосіб відображення світу в свідомості людини, що характеризується чуттєво- образними уявленнями про навколишній світ. У цьому сенсі він включає в себе сукупність відомостей, переказів, норм, табу, обрядів, вірувань, в яких робилися спроби дати відповідь на походження і устрій світу, походження людини та її роду (племені). Міф регламентував поведінку членів роду, забезпечував гармонію у відносинах між світом і людиною, природою і суспільством, регулював взаємовідносини між пологами і племенами, пояснював різні явища природного і соціального життя – дощ, сніг, мороз, війну, сім’ю і т.д. Традиційний міф – не ідеальне поняття, не ідея, це саме життя. Для міфічного суб’єкта це є справжня життя з усіма її надіями і страхами, очікуваннями і відчаєм, з усією її реальної повсякденністю і особистою зацікавленістю. Міф завжди надзвичайно практичний, насущен, емоційний, аффектівен, життєвий. І навіть таке наївне (з позицій нашого часу) сприйняття світу, виражене в оповідях, емоціях, образах, метафорах, формувало світовідчуття людини. Воно характеризувалося не тільки наївністю, але і антропоморфізмом – уподобленням природних явищ людині, гілозоізма – пожвавленням всього, анімізмом – одушевлением неживого та іншими специфічними характеристиками.

Таким чином, найперші уявлення про світ існували як світовідчуття, сформоване міфом. Але в той же час ці уявлення, знання про світі не були однорідними. З одного боку, міф включав фантазії, вірування в богів і героїв, а з іншого – емпіричні знання, узагальнення багаторічних спостережень, здоровий глузд.

У міру вдосконалення понятійного мислення відбувається і раціоналізація міфу, в ньому все далі один від одного «відходять» знання, засновані, з одного боку, на досвіді, з іншого – на вірі в надприродне. У результаті з міфології виділяються і знаходять статус самостійних дві системи знань. Та частина міфології, яка розглядала проблеми першооснови світу, його природи, пристрої, взаємозв’язку з людиною, стала «праматір’ю» філософії. А та частина, – яка зверталася до проблем осягнення дійсності через віру, стала основою для теології як вчення про релігію.

У цій якості філософія виступає як спосіб вирішення світоглядних проблем за допомогою розуму, раціонального мислення, інтелекту. Однак генетичний зв’язок міфології, релігії та філософії триває і у функціональній зв’язку цих систем знань. Всі вони виступають як способи освоєння світу як цілісності, розглядають найбільш загальні проблеми походження і устрою світу, взаємин світу і людини, ролі людини і сенсу його життя, тобто є засобами формування і одночасно формами світогляду. Не можна виключити і майбутнього їх синкретизму.

Філософія як самостійна система знань з’являється приблизно в один час (VI -V ст. До н. Е..) У різних народів і в різних країнах – в Індії, Китаї, Єгипті, Греції, Персії, Вавилоні. Спочатку філософські системи різних країн істотно відрізнялися один від одного. Так, східна філософія розглядала переважно гуманістичні проблеми; єгипетська філософія велику увагу приділяла дослідженню здоров’я; грецька – пошуку першооснови і проблемам пізнання. Поступово проблематика філософії унифицировалась, що, зрозуміло, не спричинило за собою єдність поглядів на одні й ті ж проблеми, але дозволило окреслити об’єкт і предмет цієї системи знань, її предметне поле.

Посилання на основну публікацію