Істина і помилки. Достовірність знання. критерії істинності

Зазвичай істину визначають як відповідність знання об’єкту. Істина – це адекватна інформація про об’єкт, одержувана за допомогою або чуттєвого чи інтелектуального осягнення, або повідомлення про нього і характеризується з точки зору її достовірності. Таким чином, істина існує як суб’єктивна реальність у її інформаційному та ціннісному аспектах.

Цінність знання визначена мірою його істинності. Істина є властивість знання, а не об’єкта пізнання.
Істину визначають як адекватне відображення об’єкта пізнає суб’єктом, що відтворює реальність такою, яка вона є сама по собі, поза і незалежно від свідомості. Істина є адекватне відображення реальності в динаміці її розвитку.

Але людство рідко досягає істини інакше, як через крайності й омани. Омана – це зміст свідомості, яке не відповідає реальності, але що приймається за істинне. Омани теж відображають об’єктивну дійсність, мають реальне джерело. Омани обумовлені і відносною свободою вибору шляхів пізнання, складністю розв’язуваних проблем, прагненням до реалізації задумів у ситуації неповної інформації.
Але омани слід відрізняти від неправди як морально – психологічного феномена. Брехня – це спотворення дійсного стану справ, що має метою ввести когось в обман. Брехнею може бути як вигад про те чого не було, так і свідоме приховування того, що було.
Джерелом брехні може бути і логічно неправильне мислення.
Наукове пізнання по своїй суті неможливо без зіткнення різних думок, переконань, також як неможливо і без помилок. Помилки нерідко відбуваються в ході спостереження, вимірювання, розрахунків, суджень, оцінок.
Набагато складніше все в суспільних науках, зокрема в історії. Тут і доступність джерел, і їх достовірність, і політика.

Істина історична. Поняття кінцевої або незмінної істини – усього лише примара.
Будь-який об’єкт пізнання – невичерпний, він міняється, має безліч властивостей і пов’язаний нескінченним числом зв’язків з навколишнім світом. Кожна ступінь пізнання обмежена рівнем розвитку суспільства, науки. Наукові знання тому носять відносний характер. Відносність знань полягає в їх неповноту та імовірнісний характер. Істина тому відносна, бо вона відображає об’єкт не повністю, не вичерпним чином. Відносна істина є обмежено – вірне знання про що-небудь.
До абсолютних істин відносяться достовірно встановлені факти, дати подій, народження, смерті і т д. Абсолютна істина – це такий зміст знання, яка не спростовується подальшим розвитком науки, а збагачується і постійно підтверджується життям.

Конкретність – це властивість істини, засноване на знанні реальних зв’язків, взаємодії всіх сторін об’єкта, головних, істотних властивостей, тендеций його розвитку. Так істинність або хибність тих або інших суджень не може бути встановлена якщо не відомі умови місця, часу, в яких вони сформульовані.

Критерій істини полягає в практиці. Саме в практиці повинна людина довести істинність, тобто дійсність свого мислення. Один з принципів мислення говорить: якесь положення є істинним, якщо можливо довести, чи застосовно воно в тій чи іншій конкретній ситуації. Цей принцип виражений в терміні реалізованість. За допомогою реалізації ідеї в практичній дії знання порівнюється, зіставляється зі своїм об’єктом, виявляючи тим самим справжню міру об’єктивності, істинності свого змісту.

Але не можна забувати, що практика не може повністю підтвердити або спростувати яке б то не було уявлення, знання. «Атом неподільний» – так вважалося багато століть і практика підтверджувала це. Практика зберігає мовчання щодо того, що знаходиться за межами її історично обмежених можливостей. Однак вона постояно розвивається, удосконалюється. У процесі розвитку істинного знання, збільшення його обсягу наука і практика все більше виступають в нероздільній єдності.

Посилання на основну публікацію