Фундаменталізм і критицизм

 

Якщо «всяка система філософії, – за словами Гегеля, – є філософія своєї епохи», то стиль філософствування можна визначити як історично сформовану, стійку систему філософських принципів (філософія), методологічних правил, норм, ідеалів і ціннісних установок, які задають світоглядні орієнтири філософського спільноті . З визначення видно, що стиль філософствування має як соціокультурний, так і власне філософський зміст, тобто, з одного боку, він детермінується типом культури, з іншого – загальними філософськими принципами (філософема). Визначальною детермінантою в цій взаємодії виступає в кінцевому підсумку соціокультурна ситуація, тип культури. З їх зміною змінюється і стиль філософствування. Ця динаміка супроводжується становленням нових методологічних правил, норм, ідеалів, філософем і ціннісних установок.

Однак поряд з цими історично складаються системами в поведінці людини наявні і такого роду інваріанти, традиції, які простежуються на всій історичній лінії рефлексивного процесу. Саме універсальний, загальний характер цих інваріантів і традицій і визначає, власне, природу рефлексивної діяльності людини. Роль універсальних, загальних інваріантів, традицій може грати стиль філософствування. Історико-філософська традиція дозволяє виокремити відповідно до раціональної природою філософії два основних типи філософствування – раціональний і араціональний, які служать основною антитезою історико-філософського процесу.

Раціональне філософствування (раціональна рефлексія над світом буття) знаходить своє вираження в логічному, усвідомленому, систематизованому, доступному розуму знанні. У такому розумінні область раціонального виходить далеко за рамки наукового розуму і в його сферу включається як наукове, так і релігійне, і міфологічне, і інше знання. Отже, сфера раціонального – область виразність, збагненного, мислимого; раціональне знання – це знання не тільки мого «Я», а й знання «іншого». Такого роду рефлексія над світом буття характерна в цілому для всієї західної традиції філософствування.

Араціональний спосіб філософствування включає всякого роду нераціональні способи осягнення буття (ірраціональне виступає в даному випадку лише як один з його моментів) і може бути характеризован як деякий внутрішній акт людської свідомості, зовні ніяк не виразність, незбагненний розумом, думка в даному випадку не може стати думкою «іншого». В цілому це внутрішнє, психічний стан думки, непідвладне розуму, логіці. Такому стану якщо і можна надати певну форму знання, то виключно у формі знання-віри, мислечувствованія. Араціональному стилю філософствування слід в основному східна традиція, особливо в її ранніх формах, і часом ця араціональность «прослизає» в західній традиції.

У структурі раціонального та араціонального стилів філософствування можна виділити три основні рівні: онтологічний, методологічний і аксіологічний (ціннісний), зміст яких визначається наступним чином.

У раціональному стилі:

– На онтологічному рівні – філософськими принципами, положеннями, заснованими на визнанні розумного (природного) як першооснови буття;

– На методологічному рівні – комплексом методологічних установок, правил і норм, заснованих на розумному початку; залежно від структурних компонентів тут можна говорити про три його основних типах: 1) раціонально-теоретичному, основний методологічної одиницею якого є теорія; 2) раціонально-емпіричному, функціонуючому на рівні емпірії (фактів, спостережень); 3) раціонально-інтуїтивному, методологічне зміст якого визначається інтелектуальної (раціональної) інтуїцією;

– На аксиологичеськом рівні – розумно-орієнтованими цінностями, сформованими в ході соціокультурного розвитку людства.

У араціональном стилі:

– На онтологічному рівні – нерозумним (Не-природним) початком буття у формі абсолютного свідомості, світового духу, світової душі, абсолютносущего і т.п .;

– На методологічному рівні – комплексом методологічних установок і принципів, заснованих на нераціональному початку (сюди можна віднести містичну інтуїцію, віру, різні догми, метод докази від авторитету та інші араціональние установки і засоби);

– На аксиологичеськом рівні – трансцендентно-орієнтованими, безумовними цінностями, які дані собі абсолютним початком.

Оскільки змістовну сторону філософії утворює, як було показано вище, пошук нею своїх підстав, цікаво розглянути, як він здійснювався в історії філософії. Еволюція, яку зазнала проблема обгрунтування в ході історико-філософського процесу, висловилася від висунення її на центральне місце (вся класична філософія – за деяким винятком, зокрема метафізики Б. Паскаля і критичної філософії Я. Фріза, Фр. Бекона і Р. Декарта до Г. Гегеля) до критики традиційної її постановки (Л. Вітгенштейн) і повної відмови від неї (К. Поппер). З точки зору такий полярної в історії філософії постановки проблеми обгрунтування можна виділити соответ-

ного два основні стилі філософствування: фундаменталістський і антіфундаменталістскій (крітіцістскій). У європейській традиції обидва сходять до древнім грекам.

Фундаменталістський спосіб філософствування бере свій початок від філософа-досократиков Парменіда1, який першим в європейській культурі виступив з вимогою достатнього обгрунтування, що визначив грецький сенс розуміння науки. Але найбільш повно ця вимога знайшло своє вираження в аристотелевском ідеалі науки, зіждящемся на принципі достатньої підстави. Зміст його утворюють два наступних моменти:

1. «Архимедова опорна точка» пізнання (Х. Альберт), фундамент, привілейована інстанція як критерій достовірності та надійності людського знання;

2. Процес обґрунтування, змістом якого є зведення певного твердження, теорії до достовірного фундаменту – абсолютному принципом, постулату, аксіомі, догмі, тобто до «ясним» і «самоочевидним речам», типу понять «рух», «час», «маса», «сила» і т.п., якими людина оперує в своєму повсякденному житті. (Однак такого роду «самоочевидність» виявляються на ділі не настільки «самоочевидними». Навпаки, вони не тільки неочевидні і незрозумілі, але навіть і немислимі, на що звернув увагу філософ-досократики Зенон Елейський в своїх так званих «апориях».)

Але послідовне застосування на практиці принципу достатньої підстави призводить до цілого ряду труднощів. Користується цим принципом дослідник в кінцевому підсумку виявляється в тій ситуації, в яку одного разу потрапив знаменитий барон Мюнхгаузен, намагаючись витягнути себе з болота за власне волосся. Якщо вимога обґрунтування ставиться до всього, воно зачіпає і те знання, до якого зводиться підлягає обґрунтуванню точка зору. Це веде до ситуації, з якою вже зіткнувся згаданий філософкантіанец Я. Фриз, з трьома неприйнятними альтернативами, тобто до трілемми, названої сучасним німецьким філософом-попперіанцем Х. Альбертом «трілемми Мюнхгаузена». У цій ситуації, очевидно, має місце вибір між: 1) регресом в нескінченність, який викликаний необхідністю при пошуку підстав повертатися все далі назад, чого практично не можна здійснити; 2) логічним колом, який також не веде до надійного обгрунтування; 3) перервою процесу обґрунтування певною точке1.

Так як з цих трьох альтернатив неприйнятні ні інфінітним регрес, ні логічне коло, то в класичній традиції перевага віддавалася третьої можливості. Цей третій шлях і є шлях фундаменталізму, суть якого зводиться до того, що вводять догми або посилаються на авторитети, які нібито претендують на «імунітет від критики» і не потребують обгрунтуванні, бо їх істина очевидна і тому не може бути поставлена ​​під сумнів. Саме на таких аксіоматичних положеннях і базуються фундаментальні людські знання. Приміром, в біології такий аксіомою можна вважати твердження «все живе – смертно», в геометрії – «дві паралельні прямі ніколи не перетнуться», у філософії – «ніщо з нічого не виникає», «матерія – первинна» для матеріалістів, «свідомість – первинно »для ідеалістів і т.п. Подібні положення настільки нібито очевидні, що їх навіть не намагаються доводити. І це – правильна позиція, оскільки вони в принципі недоказові, доводиться приймати їх на віру. Але варто лише на мить зробити ці аксіоми предметом своєї думки, як виявляється, що вони не тільки неочевидні, а й немислимі, тобто їх очевидність, а отже, і істинність є чисто умовною, прийнятої за угодою (конвенционально). Тому третій шлях – шлях фундаменталізму – це вольовий (довільний) акт, що виходить за когнітивні рамки, тобто підстави знання шукаються за межами самого знання. Доброю ілюстрацією фундаменталістського мислення може служити стиль філософствування і спосіб життя середньовічної людини, пронизані сакральними авторитетами, традиціями і різного роду табу. В епоху пізнього Ренесансу у зв’язку зі зміною загальної культурної ситуації і насамперед під впливом Реформації відбулася зміна авторитетів: на місце середньовічних виступили авторитети природного порядку – розум (в класичному раціоналізмі) і природа (досвід в класичному емпіризмі).

Описаний вище перерву в процесі обгрунтування дійсно був у пізнанні й життєдіяльності людини. Незважаючи на те що в його основі лежить вольовий акт, проте він необхідно обумовлений, оскільки виявляється єдино можливим. Відмова від нього веде homo sapiens в нікуди. Але не слід забувати, що в кінцевому підсумку за ним стоять прийняті на віру, за угодою, необгрунтовані, ненадійні знання. А якщо це так, то і всі отримані на їх основі знання також будуть ненадійні, погрішимості. Таким же ненадійним, непевним виявляється і побудоване на таких знаннях будівлю людської культури.

Для справедливості слід зауважити, що перерва в процесі обгрунтування не є абсолютно (абсолютно) довільним, він викликаний вольовим рішенням певного наукового співтовариства, як це інколи прийнято вважати. Насправді перерву в процесі обгрунтування, зокрема в науці, обумовлений особливостями досліджуваного предмета, рівнем і характером розвитку науки, її кордонами. Розглянемо це на прикладі з області фізичного знання.

Як відомо, в класичній фізиці найбільшу обґрунтованість і «самоочевидність» мали основні положення, принципи і закони ньютонівської механіки, область застосування яких аж ніяк не обмежувалася лише однією фізичною реальністю (згадаймо хоча б еволюційне вчення Г. Спенсера). Однак подальший розвиток фізики, і насамперед мала місце на рубежі XIX-XX ст. революція в ній розсунула межі фізичної реальності (з відкриттям світу елементарних частинок), поставивши на перший план питання про статус і області застосування ньютонівської механіки, про обгрунтованість тих основних положень і принципів класичної науки, у непорушності яких ніхто досі не сумнівався. Результатом всього цього стало «зняття» колишніх обмежень і відповідне їх розширення або звуження. Наприклад, положення класичної фізики, що маса є незмінною, зрозуміло, залишається, як і раніше, істинним, але за однієї умови: воно істинно лише в рамках класичної механіки і переносити його на область мікро- і мегасвіту неправомірно.

З цього випливає: по-перше, що прийняття в тій чи іншій області даного конкретного положення в якості «абсолютно» обгрунтованого, «надійного» – не примха окремої людини (або навіть певного наукового співтовариства), а є раціонально обґрунтованим обмеженням, обумовленим певними зовнішніми по відношенню до людини (або спільноти) факторами; по-друге, що прийняті в якості «абсолютно» обгрунтованих ті чи інші положення не можуть бути незмінними, що не допускають ніякої коригування або критики.

Фундаменталізм залишався панівною традицією в класичній і сучасній культурі аж до ХХ ст. Але останнім часом у зв’язку зі зміною загальної культурної ситуації, і насамперед у науці, підвалини фундаменталізму були підірвані. Традиційна апеляція до розуму й досвіду виявилася абсолютно недостатньою в духовній атмосфері західної культури ХХ сторіччя, розвінчати багатовікової культ розуму. Виявилося, що людський розум занадто мінливий, погрішимо, щоб бути надійним фундаментом людської культури. Ймовірно, такого фундаменту в природі і не існує: ні розум, ні віра, ніяка інша категорія не має права претендувати на Абсолют, не можуть вичерпати собою все різноманіття і нескінченність людського буття. Цим, мабуть, пояснюється висунення сьогодні на передній план антіфундаменталістской (крітіцістской) парадигми.

Крім того, сьогодні хвилюють земну цивілізацію проблеми людського буття, зокрема, так звані глобальні проблеми, та й деякі наші насущні внутрішні: відродження вітчизняної культури і духовності, труднощі, з якими зіткнулося суспільство в настільки драматичну епоху на початку XXI ст., Роблять все більш відчутною необхідність розвитку загального критицизму. Сам факт зародження крітіцістского (фаллібілістского) стилю мислення в досократовской Стародавній Греції одночасно з народженням філософської свідомості, коли був здійснений фундаментальний духовний переворот в нашій європейській культурі – перехід, як прийнято виражатися, «від міфу до логосу», говорить про початкової крітіцістской (фаллібілістской) природі філософського мислення. Інша справа, що в силу соціокультурних, історичних та інших обставин вона не завжди могла виражати себе в повній мірі, відсувається на задній план своїм антиподом – фундаменталістським стилем філософствування.

Посилання на основну публікацію