Біблія – це звіт релігійних текстів, що писалися протягом багатьох століть. Біблія – священна книга для всіх християн. У той же час вона являє собою найбільшу культурну цінність, оскільки містить в собі величезну кількість історичного матеріалу і життєвої мудрості.
З цієї причини Біблія може бути розглянута і як скарбниця філософської думки.
Біблія складається з двох основних розділів:
- Старого Завіту;
- Нового Завіту.
Слово «завіт» означає договір. Старий Завіт – це договір Бога з одним народом – іудейським (єврейським). Старим він називається тому, що в першій частині Біблії діє ще ветха (стара) людина, але не в сенсі віку, а в сенсі своєї природи.
Стара людина – це людина, яка успадкував гріх Адама і Єви.
Новий Завіт – це договір Бога з окремою людиною, незалежно від її:
- етнічного походження;
- соціального стану;
- професійної діяльності;
- статі;
- віку.
Людина Нового Завіту – це християнин, який повірив у Христа – Спасителя людства.
Біблія – це зібрання символічних текстів, які вимагають тлумачення. Буквальне прочитання біблійних сюжетів часто спотворює дух християнства. Ось чому читання Біблії – це справа, яка вимагає великої відповідальності і духовної чуйності.
Духовність повинна спиратися на Священний переказ, тобто канон тлумачення, усталений і прийнятий Церквою. В іншому випадку можливе помилкове прочитання священних текстів, що веде до єресі і релігійних розколів, які є небезпечними для будь-якого суспільства.
У Біблії піднято багато тем філософського характеру. Найбільш важливими з них є:
- Проблема смерті й безсмертя;
- Філософія всесвітньої історії;
- Етика Старого і Нового Завіту.
Зупинимося, наприклад, на останній темі. Етичне вчення християнства досі не втратило своєї актуальності, що обумовлено його глибиною і тонкощами розуміння морального життя людини, гуманністю і вірою в творчі можливості особистості.
Етика Старого Завіту регламентує відносини людини і соціуму.
Її головне завдання – сприяти виживанню суспільства (етносу, нації, держави), поза якими окрема людина приреченп на фізичну або моральну смерть. Моральні норми Старого Завіту, в концентрованій формі виражені в 10 заповідях Мойсея, де інтереси окремої особистості підпорядковують інтересам суспільства.
Важливо підкреслити, що найперші і, стало бути, найголовніші заповіді Мойсея закликають людей бути вірними своєму Богові і забороняють культ чужих богів, поклоніння ідолам і кумирам. Саме вірність Богові забезпечує духовну єдність і цілісність суспільства, що становить необхідну умову її благополуччя.
Етика Старого Завіту, яку називають етикою закону, дозволяє регулювати прості життєві ситуації і дуже часто не враховує складності людського життя, його драматизму і унікальність обставин, які потребують від людини нестандартних рішень.
Етика Нового Завіту зосереджена на взаємовідносинах людини і Бога. Її головна мета – порятунок особистості, як фізичної, моральної і духовної істоти. Основний зміст етики Нового Завіту – етики любові і благодаті – викладено в нагірній проповіді Христа.
У строгому сенсі слова заповіді Спасителя не слід розуміти як правила або норми моралі, які слід неухильно виконувати.
Вони радше мають суть побажання такої поведінки, способу мислення і способу життя, які б дозволили людині зберегти себе як особистість в земному житті і підготовки його до вічного життя у Христі.
Євангельська етика гуманна, милосердна і терпима до людини, розуміючи драматизм морального життя: людині часто доводиться жертвувати своєю праведністю, щоб допомогти ближньому. Але якщо в людині, яка відступає від моральних заповідей, пробуджується совість, то вона буде прагнути до свого вдосконалення.
Loading...
