Філософські ідеї Ф. Достоєвського і Л. Толстого

Самобутнім російським мислителем був геніальний письменник Лев Миколайович Толстой (1828-1910). Піддаючи критиці суспільно-політичний устрій сучасної йому Росії, Толстой поклав надію на морально-релігійний прогрес у свідомості людства.

Ідею історичного прогресу він пов’язував з вирішенням питання про призначення людини і сенс її життя, відповідь на яке покликана була дати створена ним «істинна релігія». У ній Толстой визнавав лише етичну сторону, заперечуючи богословські аспекти церковних навчань і у зв’язку з цим роль церкви в суспільному житті. Етику релігійного самовдосконалення людини він пов’язував з відмовою від будь-якої боротьби, з принципом непротивлення злу насильством, з проповіддю загальної любові.

По Толстому, «царство божиє всередині нас» і тому онтологічно – космологічне і метафізико – богословське розуміння Бога неприйнятне для нього. Вважаючи владу всяку злом, Толстой прийшов до ідеї заперечення держави.

Оскільки у суспільному житті він відкидав насильницькі методи боротьби, остільки вважав, що скасування держави повинно відбутися шляхом відмови кожного від виконання громадських і державних обов’язків. Якщо релігійно-моральне самовдосконалення людини повинно було дати йому певний душевний і соціальний порядок, то очевидно, що повне заперечення будь-якої державності такого порядку гарантувати не могло. У цьому виявилася суперечливість вихідних принципів і зроблених з них висновків в утопічній філософії Толстого.

Сутність пізнання Толстой вбачав у з’ясуванні сенсу життя – основного питання будь-якої релігії.

Саме вона покликана дати відповідь на корінне питання нашого буття; навіщо ми живемо і яке ставлення людини до навколишнього нескінченного світу.

Величезне місце в історії російської та світової філософcької думки займає великий письменник – гуманіст, геніальний мислитель Федір Михайлович Достоєвський (1821-1881). У своїх суспільно-політичних шуканнях Достоєвський пережив кілька періодів.

Після захоплення ідеями утопічного соціалізму (участь у гуртку петрашевців) стався перелом, пов’язаний із засвоєнням їм релігійно-моральних ідей. Починаючи з 60-х рр. він сповідував ідеї почвеніцтва, для якого була характерна релігійна орієнтованість філософського осмислення доль російської історії.

З цієї точки зору вся історія людства поставала як історія боротьби за торжество християнства. Самобутній шлях Росії в цьому русі полягав у тому, що на частку російського народу випала месіанська роль носія вищої духовної істини. Він покликаний врятувати людство через «нові форми життя, мистецтва» завдяки широті його «морального захоплення».

Достоєвський – один з найтиповіших виразників тих початків, які покликані стати підставою нашої своєрідної національної моральної філософії. Він був шукачем іскри Божої у всіх людях, навіть поганих і злочинних. Миролюбність і лагідність, любов до ідеального і відкриття образу Божого навіть під покривом тимчасової гидоти й ганьби – ось ідеал цього великого мислителя, який був найтоншим психологом – художником.

Достоєвський робив наголос на «російське рішення» соціальних проблем, пов’язане з запереченням революційних методів суспільної боротьби, з розробкою теми про особливе історичне покликання Росії, здатної об’єднати народи, на основі християнського братства.

Сильні релігійні, мотиви в філософській творчості Достоєвського суперечливим чином іноді поєднувалися з почасти навіть богоборчими мотивами і релігійними сумнівами в галузі філософії Достоєвський був швидше великим прозорливцем, ніж суворо логічним і послідовним мислителем. Він зробив сильний вплив на релігійно – екзистенційний напрям в російській філософії початку 20-го століття, а також стимулював розвиток екзистенціальної та персоналістської філософії на Заході.

Посилання на основну публікацію