Філософська концепція Новітнього часу

Філософський образ людини Новітнього часу – це не якийсь суперобраз homo sapiens XX-XXI ст., А реальний образ сучасної людини як творця буття з характерними соціальними рисами, зумовленими сучасним індустріально-інформаційним етапом суспільного розвитку, зростаючими суспільними й індивідуальними потребами. Він – особистість, персона – людина реального простору і часу, духовно втілює всю систему інститутів життя суспільства (економіку, екологію, управління, педагогіку, науку, мистецтво, медицину, фізкультуру, оборону і громадську безпеку), функціонально об’єднує їх і виступаючий соціальним генератором ідей . Він характеризує собою стійку біосоціальну сутність людини, як творця сучасного світу і середовища. В силу оволодіння людиною багатим соціальним досвідом, величезним науково-технічним потенціалом, духовністю, вираженої в менталітеті нації, він стає реальною персоною суспільства, на яку замикається, сформований нею, суспільне буття. Тому образ його – персоноцентрічен.
Суть цього способу, як соціального явища, укладена в діалектиці природного, еволюційного походження людини і філософського обгрунтування людського змісту універсуму – бути, з одного боку, об’єктивною реальністю, з іншого – індивідуальним «Я», персоною, здатною формувати систему соціальних і суспільних відносин і прогнозувати наслідки їх зворотного зв’язку. Для усвідомлення цього принципово важливо концептуальне розуміння універсуму, яке відкриває шлях до пізнання і розкриття суті людини, її персоноцентрічного образу, відмінного від космо-, тео- і антропоцентричний.
Універсум, як філософське поняття, абстрактно-логічно відображає протистояння внечеловеческого – космос, природа, соціальному – людині, особистості, персони. Універсум – це фундамент (основа буття) і детермінантою (спонукає сила) людини. Це – вихідне, але в цьому вихідному філософію цікавить не воно саме, а те, що закономірно породжує людини, формує його історіософської образ, призводить до виникнення тієї особливої ​​субстанції, яка здатна відбивати і універсум, і себе. Але відображати не пасивно, а активно і, головне, творчо, як і належить людині рівня персони. Людина вийшла з універсуму, але виділившись з нього він став пізнавати і творчо перетворювати його відповідно до самопізнанням і самовдосконаленням власного «Я», що й дозволило йому персоніфікуватися, значно розширивши спектр своїх потреб і здібностей. У цьому суть концепції універсуму в частині філософського обгрунтування її людського змісту.
Вчення про універсум передбачає взаємозалежне дослідження сутності трьох його матеріальних систем:
• неорганічної (неживі системи і тіла: абіотіка);
• органічної (живі системи і організми: біотика);
• соціальної (громадські та соціальні системи: людина, соціум, суспільство, людство).
При такому підході філософія виробляє своє ставлення до двох принципових макропроблем: по-перше, до походження життя; по-друге, до походження людини і, відповідно, формуванню його образу. Все це відбувається в рамках цілісного освоєння системи «універсум – людина», а в ній особистісного, персонального освоєння універсуму (світу та середовища):
• перше – еволюція неорганічних систем в органічні, породження неживим природно живого, трансформація законосообразного взаємодії тіл (предметів) матеріального світу в геносообразное взаємодія організмів – походження життя;
• друге – еволюція органічних систем в соціальні, породження природно живим соціального, трансформація геносообразного взаємодії організмів у доцільне взаємодія людей (суспільство) – походження людини, становлення його суб’єктом, персоною світу (духовно освоєним їм універсумом) і середовища (предметно освоєним їм універсумом).
Відповідно до зазначеної діалектикою соціального, формується персоноцентрічний образ людини, як людини-творця, новатора, генеруючого і реалізує власні ідеї, реально відповідає за процес суспільного розвитку.

Посилання на основну публікацію